19 грудня 1918 року на Софійській площі Києва відбувся тріумфальний військовий парад. Директорія УНР святкувала перемогу над Гетьманом Павлом Скоропадським, знаменуючи ключовий момент у боротьбі за українську державність. Невдовзі центральною фігурою нової республіки став Симон Петлюра, чия спадщина десятиліттями залишалася оповитою суперечками.
Західна преса того часу відзначала, що Петлюра відстоював дві основоположні ідеї України: свободу від Росії та землю для селян. Національне питання для нього було пріоритетом, що зробило його одним із найзапекліших ворогів імперії в російській історіографії та пропаганді. Цей образ глибоко вкорінився, ускладнюючи його повернення до національної пам’яті українців, подібно до Мазепи та Бандери.
Лише у 2017 році у Вінниці з’явився перший повнорозмірний пам’ятник голові Директорії. На його батьківщині, у Полтаві, обговорення монумента до сторіччя його смерті у 2026 році тривають досі. Проте процес реабілітації постаті Петлюри набирає обертів, свідченням чого є присвоєння 152-й окремій єгерській бригаді імені Симона Петлюри указом Президента Зеленського.
Історик Олександр Кучерук пояснює, що радянські ідеологеми, які роками втовкмачувалися в суспільну свідомість, дуже важко вивітрюються. Вони вкорінилися настільки глибоко, що навіть сьогодні деяким людям важко вимовити прізвище Петлюри без вагань. До 1991 року в усіх офіційних джерелах Петлюра незмінно зображався як ворог, бандит та антисеміт.
Проте ситуація поступово змінюється, і здригання від прізвища Петлюра зникає. Перейменування у 2009 році вулиці Комінтерну в Києві на вулицю Симона Петлюри стало знаковим кроком. Цей топонімічний жест допоміг узаконити його ім’я у столичному просторі, даючи сигнал, що говорити про Петлюру вже “можна”. Встановлення погруддя Петлюрі у Рівному у 2001 році теж стало важливим проривом у подоланні радянської стіни несприйняття.
Сучасна молодь все частіше сприймає Симона Петлюру як національного героя, хоча цей процес досі потребує зусиль. Історик Євген Онацький у своїх нарисах “Портрети в профіль” назвав працю про Петлюру “Чесність з ідеєю”. Це підкреслює його непохитну вірність національній справі.
На відміну від багатьох тогочасних провідників, які полишили боротьбу, Петлюра очолив і продовжив її, навіть перебуваючи в еміграції. Ця еміграційна діяльність уряду Директорії завершилася передачею повноважень незалежній Україні на початку 1990-х років. Саме за цю ідею боротьби та збереження національного прапора Петлюра і загинув.
Радянська влада побоювалася Петлюри в еміграції саме тому, що він продовжував боротися за ідею незалежності, несучи національний прапор. Він став частиною радянської “тріади” ворогів: “мазепинці – петлюрівці – бандерівці”. Тих, хто повернувся до СРСР у 1920-х під гаслами українізації, заманювали, а потім ліквідовували, бо вони повірили в “добрих більшовиків”.
Гетьман Скоропадський, наприклад, лише в еміграції усвідомив свою українську ідентичність. До цього він не зміг вирватися з “кокона” російського виховання, називаючи Петлюру людиною з “галицькою закваскою” та плутаючи українську національну ідею з “галицькою”. Його “Федеративна грамота” та регресивна земельна реформа, що скасувала попередні поділи землі, викликали антигетьманське повстання.
Українське суспільство, переважно селянське, з ентузіазмом сприйняло повалення гетьмана, оскільки це означало припинення регресивної земельної реформи. Однак більшовики майстерно вели свою агітацію, використовуючи примітивні, але дієві гасла: “Земля – народу!”, “Влада – радам!”. Це ефективно підривало підтримку Директорії.
Армії УНР бракувало досвідчених офіцерів та кваліфікованих кадрів для адміністративних посад і поширення ідей незалежності. Коли Володимир Винниченко полишив Україну на початку 1919 року, увесь тягар відповідальності ліг на Петлюру. Він усвідомив, що на першому плані має бути національна справедливість та будівництво національної держави, у якій можна було б втілити соціалістичні гасла рівності.
На той час більшовицька влада в Росії демонструвала “успіхи”, утримуючи контроль і перемагаючи своїх ворогів. Це змушувало багатьох в Україні думати, що прийняття радянських форм влади могло б стабілізувати ситуацію. Невироблена національна свідомість також відігравала роль: на 1914 рік в Україні виходила лише одна щоденна україномовна газета, що свідчило про неготовність суспільства до сприйняття національних ідей.
Проте були й позитивні приклади, як-от випуск власних українських грошей, що стало знаковою перемогою та елементом державності. Ці банкноти навіть отримали народні назви. Суспільство поступово рухалося до ідеї єдиної соборної держави, проголошеної Бачинським у 1895 році, але не вистачило міцності для її ствердження.
Симон Петлюра приділяв значну увагу дипломатії, адже молода Українська Народна Республіка перебувала під тиском з усіх боків: більшовицьких військ, поляків, румунів та угорців. Попри нетривалість існування УНР, її досвід мав величезне значення, ставши фундаментом для створення УРСР як федеративної республіки у складі СРСР, а отже, й для сучасної незалежної України.
Європа того часу, на жаль, не захотіла бачити Україну незалежною. Її політика була продиктована “бізнесовим розумінням ситуації”, оскільки європейські підприємці активно інвестували в російську економіку. Після розпаду імперії їм було простіше мати справу з одним центром, а не з багатьма новими державами.
Потужний вплив російської діяльності в Європі, особливо у Франції, а також польські впливи, переконали європейців, що Україна – це “фантом”. Навіть пропозиції України купити зброю не були прийняті. Це небажання Європи почути та підтримати Україну стало однією з ключових причин поразки.
Історики відзначають, що Петлюра, хоч і був харизматичним та розумним, іноді стикався з труднощами в повноцінній реалізації державницьких ідей через брак широкої підтримки та кваліфікованих дорадників. Це призводило до тактичних помилок та недостатнього контролю над ситуацією. Наприклад, погроми, що відбувалися тоді, були поза його волею; він видавав відозви і накази про покарання винних, але влада просто не мала змоги повністю контролювати всю територію.
Важливою рисою Петлюри, яку виділяють, є його бездоганна репутація щодо фінансів: його жодного разу не звинувачували у грошових зловживаннях. Він жив “на мінімалках”, що разюче відрізняє його від багатьох сучасних політиків, чия критика часто починається із закидів у корупції. Сучасні державні інститути, хоч і більш структуровані, все ще борються з цією проблемою.
Трагічна історія з розстрілом полковника Болбочана є складним епізодом, що демонструє жорсткі реалії воєнного часу. Військовий суд визнав Болбочана винним, і Петлюра не втручався в рішення, мислячи стратегічно про військову дисципліну та виживання держави. Це рішення було необхідним, хоч і болючим, в умовах саботажу наказів.
Для того, щоб сучасна Україна не повторила помилок минулого, ключовим є дотримання закону. Незалежно від політичної партії при владі, держава розвиватиметься лише за умови мудрих законів та їх безумовного виконання. Українському суспільству не бракує культури чи національного надбання, але є потреба у дотриманні базових правил у всіх сферах життя – від політики до побуту. Головне – відстояти себе від ворогів і рухатися вперед, вірячи в перемогу, як вірив Симон Петлюра.