Коли з нетрів Офіса президента сплила інформація про можливий Майдан-3, який (начебто) інспірує Москва багатьох усміхнуло.
А все тому, що Майдан для офісників Єрмака, Татарова, Подоляка це щось чуже і небезпечне. Бо вони якраз починали кар’єру у “Молодих регіонах” чи на Антимайдані.
Та й Зеленський з Майданом пов’язаний хіба що спічем про “ебанітові палички”.
Але для багатьох патріотів Майдан це часто найкращі спогади життя.
Трохи історії
Чому Майдан-3?
Давайте згадаємо: скільки було Майданів і що вони значать для України? Першою була Революція на граніті у жовтні 1990 року. Події відбувалися ще не на майдані, а на Жовтневій площі. Де не було ні стели, ні куполу. Українські студенти висунули ряд вимог і одразу зайшли з козирів. Вони розпочали голодування.
Вимог було п’ять:
– недопущення підписання нового союзного договору;
– перевибори Верховної Ради УРСР;
– націоналізація майна компартії;
– служба українських юнаків виключно на території України;
– відставка голови уряду республіки Віталія Масола.
За два тижні Верховна рада тоді ще УРСР прийняла всі вимоги голодуючих студентів. Масол втік до Москви.
Ця подія і стала передвісником незалежності. Люди зрозуміли, що народ може перемогти через протест
Ця подія і стала передвісником незалежності. Люди зрозуміли, що народ може перемогти через протест.
Другим Майданом стала кампанія протестів “Україна без Кучми”.
У 2000 році було вбито журналіста Георгія Гонгадзе. Далі були плівки Мельниченка. Увесь світ розумів, що за вбивством журналіста стоїть керівництво держави. Почався рух спротиву. У грудні на Майдані було розміщено наметове містечко. Але 6 лютого 2001 року воно було знесено міліцією.
Проте акції протесту продовжувалися. Кульмінацією стали події 9 березня. Тоді сталися сутички між правоохоронцями і протестувальниками. Як безпосередній учасник тих подій стверджую, що ввечері 9 березня міліціянти на Київському вокзалі били і затримували молодих людей за українські прапори (за червоно-чорні били нещадно, називаючи бандерівцями) і взагалі за те, що вони розмовляли українською.
Цей Майдан став провальним для опозиції.
Проте наступний Майдан 2004 року був казковим. Він був безкровним. Усе розпочалося із повстання студентів в Сумах. Коли ще вся країна спала, і всі думали “ну, де ж почнеться?”, весною 2004 року кучмісти захотіли об’єднання трьох сумських вишів в один. Під ректора з СДПУ(о). Під майбутні фальсифікації. Під “я начальник ти дурень”. Під донецьке “лохи, прогніться”.
Але сумські студенти повстали. Здавалося, це було повстання приречених. Але перемогли саме студенти. Вони розбили наметовий табір в центрі Сум. За студентів вступилися батьки. Потім уся громада. І понеслось.
Провінційне місто збирало влітку 2004 року 30-40-тисячні мітинги. І усім стало ясно, що система не страшна, коли нас багато.
Саме там було вперше почуто гасло Помаранчевого майдану: “Разом нас багато нас не подолати”. Гасло, яке об’єднало схід і захід країни. Саме тоді в народ прийшло розуміння того, що 5% пасіонаріїв, які хочуть і прагнуть, можуть змінити світ. І поламати об коліно владу.
А вже з 22 листопада 2004 року вирував київський Помаранчевий майдан. Де до хрипоти кричали: “Ю-щен-ко!”.
Такі самі майдани були майже в усіх містах і містечках.
Кремль вже тоді скреготів зубами. Вже тоді стало ясно, що Україна це альтернатива Росії
І влада, яка підтасувала вибори, мала відступити. Були призначені перевибори, на яких переміг Віктор Ющенко. Європа вже тоді аплодувала стоячи. Кремль вже тоді скреготів зубами. Вже тоді стало ясно, що Україна це альтернатива Росії.
Ну і крайній Майдан це Революція гідності. І ця революція стала кривавою.
Небесна сотня, “Пливе кача”, сльози і гордість.
І початок війни з Росією.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Хірургічне втручання. Як революції зробили нас тими, ким ми є
Суть і правила Майдану
Українські Майдани показали основну ментальну відмінність українців від “рускіх”. Саме “рускіх”, а не росіян. Бо росіяни це “рускіє плюс”. Плюс чечени, татари, башкири та інші поневолені народи, які Росія змушує зараз воювати проти нас.
Ментальна відмінність у відчутті, що держава має існувати для людей, а не люди для держави. Що не варто любов до батьківщини переносити на її уряд.
Українці багато століть були бездержавною нацією. Тому, на відміну від росіян, якогось пієтету до держави у нас не виробилось. Навіть навпаки. Недовіра до державних інституцій, правоохоронців, судів глибоко вкорінена в нас.
Водночас розвинене волелюбство інстинктивно штовхає українців на спротив.
І в нас вкорінена жага до справедливості. Колись девізом партії Юлії Тимошенко було: “Справедливість є, за неї варто боротися”. Так от це якраз було підлаштування під корінний ментальний маркер українців.
На жаль, кожне нове покоління можновладців цього не може зрозуміти.
Що потрібно, щоб Майдан відбувся?
Потрібно, щоб влада була корумпованою і непопулярною. Щоб вона робила щось несвітенне. Що викликає внутрішній спротив. Як у 1990 році, коли хлопці не хотіли йти служити в “савєцкую армію” і недовіряли ставленику Москви Масолу.
Як у 2004 році, коли вибір мільйонів влада хотіла проігнорувати. Як у 2013-му, коли наше прагнення стати частиною Європи було проігнорованим. І це все вважалося несправедливим.
Це схоже на Хмельниччину і гайдамаччину. Це в нашій природі і сутності. Це ментальна відмінність від “рускіх”. Тому ми і не братні народи. Ми не схожі в основному.
Там життя за царя і державу. А у нас за волю і справедливість.
Так було на Майданах напрацьовано основні ідеологічні маркери нації:
Україна понад усе!
Свобода ціни не має!
Гідність вища за життя!
Іншою важливою суттю Майдану є самоорганізація.
Українці не довіряють державі. Проте у критичні моменти історії довіряють один одному. Рівень соціального капіталу зростає в рази
Українці не довіряють державі. Проте у критичні моменти історії довіряють один одному. Рівень соціального капіталу зростає в рази.
Для сторонніх це було незрозумілим. Майдан виростав, як гриб після дощу. Здавалося б, із нічого. Ось вчора не було, а зараз вже стоїть.
І ви тільки дивуєтеся. Ось намети за принципом земляцтва. А ось партійні. А ось сотня самооборони за іншим принципом. Але усі взаємодіють. На Майдані майже не було крадіжок. А була взаємодопомога. Вас нагодувати могли скрізь. Надати медичну допомогу. Просто поспівчувати.
На кожному з Майданів ми з подивом дивимося на самих себе. Бо ми виявляється нація волонтерів. І нація воїнів. Ми самі про себе раніше не могли такого уявити.
Наступний маркер жертовність.
Наші сусіди “запорєбріком” показують українців як пихатих куркулів, зрадників і запроданців. У фільмах чи анекдотах. Вони сформували такі штампи про нас, що часто українці і самі в них вірили. Але Майдани показували протилежне. Куди там тим мушкетерам від Дюма: наше “один за всіх” було не кіношним, а наглядним. Люди ділилися останнім.
Пам’ятаю одну бабцю, яка принесла нам гарячих вареничків і все вибачалася, що тільки з картоплею та капустою, бо пенсія мала і на мʼясо грошей бракує
Пам’ятаю на Помаранчевій революції одну бабцю, яка принесла нам гарячих вареничків і все вибачалася, що тільки з картоплею та капустою, бо пенсія мала і на мʼясо грошей бракує.
Кияни запросто забирали зовсім чужих людей помитися чи переночувати, а заодно і повечеряти. Будь яке намагання влади приборкати Майдан збирало тут же сотні тисяч киян.
Де і коли ви могли одночасно побачити півмільйона людей? Тільки на Майдані.
Мій син у 2013 році був першокурсником Могилянки. У ніч першого штурму Майдану 12 грудня 2013 року я був старшим на барикаді біля будинку профспілок.
Хтось рішучий і різкий із-за моєї спини вдарив держаком від лопати “беркута”. Я обернувся а то мій син. Якому тільки виповнилось вісімнадцять
І коли вже здавалося, що нашу барикаду зараз знесуть, я почув крик: “Могилянка, Могилянка біжить”. Студенти Могилянки, дізнавшись про штурм, дві години бігли з гуртожитків з лівого берега. І коли нас дотискали “беркути”, за спинами виросла стіна. І хтось рішучий і різкий із-за моєї спини вдарив держаком від лопати “беркута”. Я обернувся а то мій син. Якому тільки виповнилось вісімнадцять. Це найбільше щастя батька, яке може відбутися у житті.
Жертовність усіх: на маленькі справи і волонтерство і жертви ціною життя. Для всіх. З переконань. І від вродженої шляхетності.
Майдан це порив. Це ковток свободи. Це коли дихаєш на повні груди і відчуваєш свою спорідненість з усіма навколо.
Чи можливий новий Майдан?
Я впевнений, що Майдани в Україні неминучі. Бо це модель спільного спротиву несправедливості.
Проте зараз, під час війни війна і є Майданом. Це наш колективний опір силам зла. Якщо хочете це хрестовий похід проти сатани.
Так це уявляється тими, хто на війні не з 2022 року, а з 2013-го. Чи ще з 2004, 2000 чи 1990.
Ми відіб’ємося від Росії, бо наш Майдан не зламати.
Коли буде перемога, то тінь Майдану знову нависне над владою
Це така доля мого покоління: дивувати світ собою. А коли буде перемога, то тінь Майдану знову нависне над владою. Бо треба буде або змінюватись і змінювати державу, або отримувати спротив.
Бо жага до справедливості основна ментальна риса українців.
А ще ж ростуть нові покоління. Яким теж захочеться відстояти своє право на подвиг. Щоб дивитися у небо і дихати вільно. І відчувати єдність з іншими. І відчувати готовність жертвувати. Бо Майдан це і сльози. І миттєве одкровення, що щастю бути.
Щастя бути причетним.
Майдан це Україна!
Слава Україні!