fbpx

Точка опори

Головна Сторінка » Точка опори

Трапляються родини, яких смерть обходить до пори до часу. Вони ніби тримаються на комусь одному, немов на точці опори. І варто їй упасти, як похорони ідуть жорстокою низкою.

Мої тальнівські сусіди Полякови трималися на главі сімейства. І варто було Олексієві Дмитровичу померти, як усе посипалося.

Наступного року не стало дружини діда. У порожню хату, покинувши роботу на Донбасі, приїхав старший 55-річний син із жінкою. Прожив кілька місяців, поки раптовий інсульт не відправив його до батьків. Невістка, що залишилася сама на чужині, протягла ще кілька років, доки тромби не добили її.

Досі з жахом згадую смерть моєї тітки. Дядько Станіслав вранці пішов на базар, а як повернувся, застав її мертвою інфаркт. Якраз у цей момент прийшла листоноша з пенсією і приїхала лікарка.

 Приходимо, а там мертва жінка лежить, розповідала мені згодом, коли я брав лікарняний.

Тітка любила тварин і тримала кота й собаку. Першого дядько називав котиком.

 Котика не стало, сказав за кілька днів після похорону.

Сам тримався ледь-ледь. Здавалося, всі хвороби накинулися на нього після втрати. Скакав тиск, на ногах почалася закупорка вен. За кілька місяців дядько потрапив до лікарні. Я ходив годувати їхнього собаку, але той не їв. Здох, так і не дочекавшись господаря.

Родич протягнув недовго. Почалася гангрена, але він відмовився відрізати ногу. Помер за півтора роки після тітки.

Продавати хату приїхав мій двоюрідний брат із Луганська. Досі пам’ятаю, як він радів 6 тисячам доларів, отриманих за неї.

Та долари не витратили на ­користь, бо почалася війна на Донбасі. Братова донька, рятуючись, приїхала до нас у Тальне. Потайки пішла до дідової хати. Постояла, поплакала, згадуючи дитинство в діда й баби.

Хоча насправді плакати було не варто. Нова хазяйка, яка не мала й 30, померла того ж року від раку, який налетів невідь-звідки.