“У любій ситуації треба прихарашуватися. А я зовсім сива, не можу в люди вийти”

Як волонтери обслуговують жителів звільнених територій

Із початком повномасштабної війни головна візажистка французького бренду Guerlain 33-річна Ольга Белицька влаштовувала дні краси в лікарні Охматдит, бо медпрацівники тижнями не залишали місць роботи. У травні почала надавати послуги людям на звільнених територіях.

 Написала в інстаграмі, що збираю б’юті-команду для поїздки у звільнені села Київської області. Боялася, що захейтять мовляв, у людей хат немає, вони родичів поховали, а ти зібралася брови їм робити. Але в першу поїздку в Ірпінь відгукнулися дванадцять майстрів.

 Перша жінка, яка сіла в моє крісло, почала плакати, а я з нею. Взяла її руки у свої: “Я знаю, що з вами сталося багато поганого, але не плачте, головне, що ви живі”. Зробила тій жінці з опущеними плечима й похиленою головою брівки, потім вона пересіла на манікюр, стрижку. Коли йшла додому, її спина розпрямилася. Це була інша людина.

Волонтери приїздять у села й містечка, що були окуповані, на Київщині та Чернігівщині. У планах Харківщина. Їх можна запрошувати. Для роботи потрібне тепле приміщення зі світлом. Без води працювати звикли, просять, щоб клієнти приходили з чистою головою. Привозять пральні засоби, паливо, смаколики за кошти, які їм донатять

 Тут черга на стрижку? біля ліцею в центрі Димера на Київщині вранці 3 жовтня збираються жінки. Дощить, тож ховаються під дашок над ґанком.

Сюди ось-ось мають приїхати волонтери столичні майстри індустрії краси. Щопонеділка вони командою з 20 осіб прямують у село чи містечко біля Києва, що пережило російську окупацію. Безплатно стрижуть, фарбують волосся, брови та вії, роблять манікюр і масаж. Про приїзд сповіщають напередодні в соціальних мережах.

 Хочу просту стрижку: помила, розчесалась і побігла, 57-річна жінка з цупким чорним волоссям із сивиною, що стирчить їжачком, тулиться на східцях. Якщо погано пострижуть, то хоча б безплатно.

 А в мене гулька с дєцтва, каже запнута хусткою 62-річна Марія Дяченко. Хай брови намалюють, їх у неї практично не видно. Колись у парик­махерській дьоргали, а потім я сама собі. Не боюся фарбувати. Раді Бога, не сподобається, перехожу. Войну пересиділи. А тут брови.

Селище Димер і 34 села місцевої громади на півночі Київщини з першого дня російсько-української війни опинилися під окупацією. Військова техніка з літерами V і Z почала заїжджати сюди 25 лютого. Росіяни спалили прапор України, головою призначили місцевого наркомана, який говорив, як добре вони тепер заживуть.

Наступного дня зникла електрика й зупинилися помпи на дамбі й річка Ірпінь почала розливатися. Це завадило росіянам вийти на Лютізький плацдарм, щоб наступати на Київ. Окупанти допитували інженера дамби, як відкачати воду. Він пояснив, що потрібна електрика. Вороги наполягали: “А как еще воду откачать?” “Ну випийте її”. За це йому зламали пальці на руках.

Солдати розграбували всі магазини. Потім крадене роздавали як російську гуманітарку. За вказівкою колаборантів обікрали найбагатші будинки. Заїжджали бронетранспортерами. Виїжджали з бойової машини стриміли подушки, люстри, згорнуті килими.

На заводі “Вікналенд”, одному з найпотужніших підприємств країни з виробництва вікон, облаштували склад боєприпасів, а в підвалі катували людей.

Голова Димерської об’єднаної територіальної громади Володимир Підкурганний та кілька місцевих жителів об’єдналися й налагодили постачання гуманітарки в Димер і довко­лишні села. Кількома великими човнами ввозили на окуповані території продукти, а назад забирали людей. Так евакуювали майже 600 осіб. Одного разу під час негоди один човен перевернувся й загинули восьмеро людей.

1 квітня росіян вибили з Димера. За час російської окупації постраждало 614 будівель. 90 зруйновані вщент.

Галасуючи й жартуючи, волонтери заходять у ліцей.

 Ви нас зачекалися? займають два класи поряд, швидко розсувають парти, розкладають інструменти, вмикають музику. Тим часом кучерява адміністраторка, 25-річна Анна Бєлікова, записує всіх у чергу. Найбільше охочих на стрижки. Сьогодні працюють дев’ять перукарів, вісім майстринь, що займаються бровами та віями, манікюрниця і дві масажистки: одна робить енергетичний масаж на все тіло, друга тілесний на комірцеву зону.

За день волонтери встигають зробити 5060 зачісок, стількох клієнток обслуговують бровісти. На масажі та манікюри кількість менша.

 А я вже була в Андрія. Можна мені до нього? жінка з модною стрижкою зазирає у двері.

Оскільки волонтери не вперше в районі, за ними вже їздять місцеві “гастролери”, яким сподобалася послуга. Не приховують, що не можуть собі до­зволити стрижку у столичного майстра за 6501500 грн і масаж за 400700 грн, тому радіють, що тут це надають безплатно.

25-річна Юлія Савчук прийшла в “салон краси” зі свекрухою. Сама фарбуватиме брови. Розмовляємо біля вікна в коридорі. У ліцеї є бомбосховище, тому навчання тут дозволили. Лунає дзвоник, школярі гасають коридором, зазираючи у класи з майстрами. Щебет дитячих голосів і галас людей у черзі не змовкають.

 Я військовослужбовець, оператор радіотехнічних військ. На початок війни була на шостому місяці вагітності, тому командир дозволив працювати з дому. 24 лютого чоловік поїхав на роботу, він ДСНСник, а я залишилася в Демидові (село за 7 км від Димера. Країна) з батьками, 9-річною сестрою і 17-річним братом, дідом і бабою. Командир подзвонив: “Спали форму і військовий квиток”. Але вітчим викопав яму і ми їх сховали, бо довго потім поновлювати. Ми були відрізані, бо підірвали мости. Росіяни стояли прямо біля нас, було страшно. Як їх вибивали, хата ходором ходила. Потім нас затопило. Врожаю немає. Та нічого, добре, що городи у свекрухи в сусідніх Казаровичах посадили. А в липні я народила Савелія.

 Савчук є? Юлю кличуть до майстра.

Як і більшість молодих димерців, жінка неохоче згадує окупацію. І що більше часу відділяє їх від тих 35 днів, то коротші стають спогади. Враження вже можуть уміститися в кілька речень чи фраз. Пам’ять витісняє погане. І їм цікаво говорити про майбутнє. А старші люди, як і в мирному житті, більше живуть минулим.

 Перші рази нашому “батальйону краси” було складно морально. Тиждень оговтувалися від почутого, розповідає Ольга Белицька. Але з часом ми навчилися ставити запитання, щоб не ранити, не підіймати болю. Хочемо нести їм добрий настрій, емоції. Люди діляться з нами любов’ю, а ми з ними. Учимо їх приймати допомогу, бо в багатьох менталітет совковий: як це безплатно? Щось тут не те. Або соромляться чи незручно, що ми цілий день свій виділяємо. Пояснюємо, що допомагати це нормально. Вони, однак, нам віддячують: ціле літо тягали торби яблук, огірків, баклажанів, персиків, абрикосів. Десь вареників наробили, десь голубців, огірочків насолили. Їдемо додому, наче після канікул у бабусі.

Белицька переповідає історії про окупацію з останніх поїздок, які запам’яталися.

 У Катюжанці жінка жила з доньками. Прийшов росіянин і автоматом тицяв у живіт, підіймаючи одяг до шиї, що означало: знімай. На що почув: “Я не роздягатимуся, в мене зброї нема, і до війни я не готувалася”. Це наша українська сміливість, каже Ольга.

 У сусідньому селі ворожі медики роздавали ліки, які перед цим гопстопнули в місцевій аптеці. Десь у дитячих ліжечках батьки бачили розтяжки, а десь дітей матері ховали в утеплювачах від труб. Люди знаходили у своїх хатах надбиті французькі парфуми й чарки біля них. У Бучанському районі до загарбників вийшла жінка: “А що це ваш кацапський БТР валить мій паркан? А хто його ставити буде? Путін? Вашого командира давай сюди!” Оце люди в нас! сміється. Тепер трешових історій немає, люди оговтуються, забувають. І це добре. Згадують смішне. Наприклад, кацапи, як відступали, бігали потєряшками: “Ви не видєлі наш танк? Нас забилі”.

До рудоволосої перукарки з татуюванням ножиць на зап’ястку, 25-річної Марії Лукащук, сідає вчителька української мови й літератури, 57-річна Світлана Яковчук.

 Люди несуть нам культуру, швидко балакає. Встигає озиратися навколо, вітатися з колегами, розповідати про окупацію перукарці й усім про те, як добре змінювати свою зовнішність, пробувати щось нове. Я чула, що по селах їздять, кажу дітям: “Б’юті це ж слово означає “прекрасний”. Ми стрижемося не тому, що безплатно, а тому, що це щось нове. Чому ж не спробувати, не використати моменту? Не знаю, як мене пострижуть, там і так три волосини, але, може, краще буде. Ні, то відросте, скоро шапки носити, заховаємо. Та й із матеріального боку вигідно. Хоч ми якусь зарплату, слава Богу, отримуємо, сходити в салон можемо, але ж на це час треба. Ну й це не 100 гривень коштує.

Встає з крісла з укладеною зачіскою та прямує на урок.

 На масаж і на манікюр не піду, хоч нігті й запустила, ховає руки за спиною. Не можна все забрати собі. Дівчинка, яка стригла, питала, чи в нас рублі ходили? Як рублі? Може, на горілку хто міняв. У нас усе розбили в момент ні магазинів, ні заправок. Запасів їжі вдома я ніколи не тримала. Люди всім ділилися, я каву роздавала, бо багато маю. Одна жінка подзвонила: “Пішли по насіння на розсаду”, там хтось продавав чи роздавав. “Знаєш, я зовсім сива, не можу в люди вийти”. “Яка тобі різниця, ми ж в окупації!” “Не можу. В любій ситуації треба прихарашуватися. Люди, в кого є фарба для волосся?” Одна каже: “Є, але чорна, як смола”. “Мені однаково, давай хоч корні заляпаю”.

Якось тільки помила голову, дивлюся, у дворі кацапи ходять з автоматами. Я рушник на голову намотала, вийшла: “У мене там нічого не сховано, це просто рушник”. “Почему вы нас понимате, а мы вас нет?” А мене чорт смикнув за язик: “Що більше знаєш мов, то більше ти людина”.

Позвали приходити по гуманітарку, давали якусь мерзлу рибу. Ми не пішли: “Хлопці, ми в селі живемо, картопля, консервація є”. “Умрете с голоду” “Не вмремо”.

Марія Лукащук теж пережила окупацію.

 Перед війною з подружками балакали, що робити, якщо почнеться. Усі: “У село їхати”. От я й поїхала до батьків у Синяк у Бучанському районі. У 10 ранку була в них, а о першій вже сиділи в погребі. Через пару днів зникли світло й вода. А за два тижні сусід прийшов: “Ми завтра виходимо пішки, якщо хочете давайте з нами”. Треба було сунутися через відкрите поле, страшно, трава випалена, чорна. Біля одного села зустріли наших військових. Двоє молоденьких, років по 18. Принесли листочки з телефонами їхніх матерів, дружин, яким треба було сказати, що вони живі. А 13 березня дізналася, що всіх тих хлопців убили, плаче.

Повз нас підіймається сходами задоволена вчителька з новою стрижкою.

 В окупації почувалася не при ділі, продовжує Марія Лукащук. Коли повернулася до Вишгорода, одразу написала в усі групи, але сітки було кому плести, окопні свічки робити теж. Аж тут Оля зі своєю пропозицією. Я так зраділа, що можу допомогти.

Марія згадує веселу історію з поїздок.

 Колега стригла мужчину, а він залицявся страшне. Каже: “Пішли до мене, в мене будинок прямо біля річки й панорамний дах”. Виявляється, в нього від прильоту в хаті дах зірвало, сміється. Коли постригла, приніс шоколадку і свій номер телефону записав.

У сусідньому класі фарбує брови 62-річна Марія Дяченко. Вона працює у школі на кухні.

 Щоб те падло усате швидше здохло. Якби не Білорусь, у нас було б спокійно, розповідає бровістці, 25-річній Анні Давось. Усі ж самольоти з Білорусі, всі танки звідти лізли, як таракани. Їм же прєгради не було. До вас це кожний сідає і хоче розказати?

 Для людей це терапія, старанно наводить брову Анна.

 Дєло в том, що ця терапія ще довго буде. Уночі до трьох воно ще коє-как спиш. А в три часа підйом. Ось, кажеться, буде прильот. Сім місяців минуло, а наче хто будить у той час, коли бахкали. Вчора казали, у Вишгородському районі прилетіла та касєта, що розсипається пелюстками. А в мене сестра там.

Жінка згадує, що під час окупації втратила лік дням.

 Через тих гадов забула про 8 Марта. До мене не ходили, а що в мене брати? Ті паразіти знали, до кого йти, кого грабувати. У кого гроші є, так звідти машинами вивозили. А до руських наші дівчата бігали, стидоба.

Анна пропонує Марії Дяченко взяти в сусідньому класі мийні засоби, які привезли волонтери. Та хутко встає, швидко повертається:

 Собі взяла й онучці, показує дві пачки прального порошку й рідину для миття посуду.

Фарбу змивають, жінка дивиться на себе у дзеркало:

 Спасіба вам велике, шепоче зворушено. Добре, що не чорне. Не люблю. Ото й коси фарбую: “дика вишня”, “божолє” або “баклажан”. А стригтися не буду, ото, може, хіба у старості не зможу розчоску держати, то налисо! Дай Бог, щоб вам ручки не боліли, каже й іде з класу.

 Бабульки це наше всьо, каже Анна. Я їжджу з першого разу з командою Олі. Тут чудові майстри, які зірок обслуговують. Спершу плакала після всіх сумних історій. Тепер перестала, бо ці люди стільки енергії віддають, тепла, що нам це інколи потрібніше, ніж їм. Якось прийшла бабуська на двох палках. Сіла до мене й почала плакати без причини. А після процедури пошкандибала додому та принесла дві банки помідорів. Це ж як важко їй було йти, але вона хотіла віддячити. Каже: “Вдруге за кілька місяців почуваюся щасливою: вперше, коли нас звільнили. І зараз. І це щастя жіноче. Його так не вистачало!”

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”