Олександр КАРПЮК, 43 роки, військовий, волонтер, блогер
Читати я почав у 2 роки. Бабуся вчителька російської літератури. “Майстра та Маргариту” Булгакова прочитав 7-річним. Нічого не зрозумів.
Перша асоціація з дитинством одеська Молдаванка. Батько був професійним футболістом, грав за “Чорноморець”. Радянські футболісти жили досить непогано. Батькові дали квартиру, “Жигулі” першої моделі, мали японську техніку. І постійно купа гостей. Я, малий, приходжу з дитячого садка, хочу подивитися мультфільм “Том і Джеррі”, а ввечері з’являється батько, ставить касету із записом матчу “Ліверпуля”.
Кожні вихідні в дитинстві йшов у парк Шевченка, де розташований стадіон Чорноморського морського пароплавства, і дивився, як грає батько. Тепер переглядаю тільки матчі збірної України.
Читати я почав у два роки
Займався тенісом та баскетболом. Згодом були контактні єдиноборства. Цього потребував, бо народився семимісячним, з рахітом. У шостому класі не міг на турніку підтягнутися жодного разу. Завдяки контактним єдиноборствам зміцнив кістки.
Коли приходиш до секції контактних єдиноборств, потрапляєш до людей, які хочуть бути альфами. Самі собою. Щодня борються одне з одним. Це давало внутрішню впевненість те, чого не мав від тенісу та баскетболу.
Напружено тренувався до 21 року. Мав інструкторський статус із рукопашного бою, виграв чимало змагань.
Одеські діти жили на вулиці. Влітку ловив мідії. Поклав на прут, перекусив і нормально.
Друзів мав багато. Специфіка району. На Молдаванці жило багато національностей українці, цигани, вірмени, греки, євреї. Там вважали: якщо знаєш українську, то ти із села. На уроки української цигани не ходили. Я теж. Це вважалося нормальним. Винятково російськомовний був до 2014 року. Потім почав спілкуватися українською.
Наша школа була обнесена дротом. Цигани постійно влаштовували поножовщину. Школу закінчив, маючи шість трійок в атестаті.
У дворі було дві точки, де продавали наркотики. Гопота постійно відбирала гроші в наркоманів, які купували ширку.
Батьки розлучилися, коли мені було 13. Причина батько знайшов іншу. Після цього не спілкувався з ним кілька років. Жив у квартирі сам.
Зідзвонююся з батьками раз чи два на місяць. Мама досі не знає, що я воюю, і переживає, що мене забере ТЦК. Батькові 74, матері 73. Після війни заберу маму до себе. У батька своя сім’я.
Вступити до Дніпровської академії будівництва та архітектури допомогло те, що я мав спортивну кар’єру. Потрібен був нічний комендант у гуртожиток. Міг місяць не ходити на пари. Потім узяти реферат, підучити й без проблем скласти залік чи іспит.
Запам’ятався ректор, який зовні був схожий на Леніна. Копіював вождя більшовиків: одягався, жестикулював, говорив як “совок номер один”.
Під час навчання повністю забезпечував себе. Працював охоронцем. Мав 120150 доларів на місяць. Непогані гроші як для студента.
Мав студентську любов, але нічого серйозного. Про всіх колишніх зберіг добрі спогади.
Витрачати нерви на з’ясування стосунків неконструктивна річ. Стосунки приходять і йдуть. Треба бути вдячним за те, що вони були.
Ідеалу жінки не маю.
Після закінчення вузу пішов в АТБ спеціалістом зі стратегічного розвитку у сфері комерційного нерухомого майна. Досить швидко став директором одного напряму. Працював на рівні середнього топменеджменту. З 2010 року переїхав до Києва, купив квартиру.
Мій батько завжди займався улюбленою справою. Він любив футбол, потім захопився тенісом. Не став багатою людиною, але був щасливий. На мене це вплинуло. Тому ніколи не хотів великих грошей.
Після Одеси Дніпро здався маленьким. Київ сподобався одразу. З 2011 року почуваюсь у столиці своїм.
Коли росіяни захопили Крим, приїхав до тоді ще Ленінського військкомату Дніпра й був готовий іти на війну. Пройшов медкомісію, визнали придатним. Далі сказали: треба буде викличемо.
Мав економічну освіту, але точно не хотів бути діловодом у війську. То для галочки, а не захист своєї Батьківщини.
Я людина аналітичного складу розуму. Коли почалася війна, став думати, де моє місце. Почав займатися волонтерством. Це відкрило дорогу в купу підрозділів, познайомило з відомими військовими.
Приклад Герой України Вадим Сухаревський. Він був у Києві після поранення. Якось пішли з військової Академії імені Черняховського до Музею авіації. Біля входу він показує посвідчення учасника бойових дій за 2004 рік. Я офігів. Запитую: це за що? Відповідає: воював у битві за Ель-Кут (бій, що тривав із 5 по 7 квітня 2004 року в іракському місті Ель-Кут, де дислокувалися українські війська. Українське миротворче об’єднання атакували іракські бойовики армії Магді. Наші прийняли бій і протягом кількох годин утримували доручені під їхню охорону об’єкти. Країна).
До 2014 року друг мене запитував: “На фига ты срёшься с кацапами в Фейсбуке? Делай, как я”. Виявилося, що 2008-го, після вторгнення Росії в Грузію, він купив зброю і почав учитися стріляти.
Серж Марко абсолютно випадково. Писав у соцмережах. Тоді банили українські акаунти у твіттері. Потім до мене звернувся підписник, який запропонував “в оренду” своє ім’я Сергій Марков. Маю понад 75 тисяч підписників у фейсбуку. Щоки через це не надимаю. Якби не війна, я убив би свою сторінку. Але вона потрібна для волонтерства.
Популярності не відчуваю, ніколи її не хотів. Хоча впізнають. Якось у Родинському на Донеччині зайшли з пілотом у магазин і продавчиня мене впізнала. Стало стрьомно: а раптом закладуть і в точку перебування впаде ракета.
Люблю бокс. 5 жовтня 2013 року в Москві відбувся бій Кличко Повєткін. Полетів із друзями. Що дивувало: Москву подають як слов’янське місто. Насправді мішанина національностей, багато азіатів. Усі слов’яни там скидаються на чмошників, які приїхали в гості. Здивувався, наскільки кавказці почуваються там господарями життя.
Поєдинок проходив на “Олімпійському” величезна арена, аншлаг. Коли Володимир переміг, українці почали співати “Червону руту”. Москалі були пригнічені, дивилися спідлоба. Тоді я зрозумів, що ні фіга ми не один народ.
Адекватні люди є де завгодно. Просто коли ми кажемо про росіян, то маємо на увазі всю націю. Вони мають відсоток шовіністичних дебілів і якусь кількість нормальних. Якщо в людини пухлина розповзеться на 70 відсотків тіла, ми ж не будемо говорити, що 30 відсотків клітин здорові. Путін за 25 років правління зробив 70 відсотків дебілами. Бо країною бідних людей маніпулювати просто.
Не вірю, що Росія після Путіна стане нормальною. Там ціле покоління зрощене на ненависті до України, до західного способу життя. Їхніми героями будуть учасники “сво”.
Хоч би як закінчилася війна, її результат не влаштує ані нас, ані ворога. У нас забрали території. У них не вийшло знищити Україну. Недосягнуті цілі зумовлять виклик суспільства на реванш. Тож буде ще війна. Не залишити її дітям це тільки тризуб на Кремлі й іще один Нюрнберзький процес.
Для перемоги нам потрібні сильні інституції. А вони в нас слабкі. А люди сильні. У нас людей, готових битися, більше, ніж у всій Європі.
Армія тоді боєздатна, коли люди готові вмирати за щось. Ніхто не знає, як поведуться поляки чи балтійці, коли орда ввірветься до їхніх країн. Жодне НАТО не допоможе. Роль США стає декоративною, Трамп робить те, що вигідно Росії.
Навесні війна стане на паузу. Ворог зібрав 700 тисяч для останнього ривка. Це екзамен для нас витримаємо чи ні.
У тотальну мобілізацію на Росії не вірю. Мобілізація це не безкоштовні люди. Нині Путін купує людей. У разі мобілізації доведеться забирати. Економічно Росія не потягне. Проблема в іншому: якщо ці 700 вийдуть на оперативний простір Дніпропетровщини, то на болотах будуть жаб їсти, зате радіти “приросту” територій. Тому важливо їх зупинити. Бо інакше навіть там поставлять запитання: чотири роки великої війни й нічого?
Нормальна людина не хоче воювати
Не вірю в розпад Росії. Це нецікаво ані Китаю, ані Америці.
Після смерті буде щось, чого я не розумію. Альтернативи все одно немає.
Починаючи з 2014 року, смерті став боятися менше.
Не подобається те, що став нервовим. Коли був снайпером, кайфував, знищуючи ворога. Тепер розумію: нормальна людина не хоче воювати, вбивати. Пріоритети мають бути інші сім’я, діти. Пішовши на війну, я не можу їх мати. І це проблема.
Мрія аби війна закінчилася, я поїхав на море й побачив там щасливих людей.
Влітку випадково заїхав у один заклад у Дніпрі. Там було зборище ухилянтів. Подумав: а ці люди могли ж воювати. І раптом відчув, що почав заспокоюватися. Зрозумів: ти маєш розчинитися в людях, які сидять і насолоджуються життям.
Важлива не кількість років, яку ти проживеш. Життя тут і сьогодні. 2017-го формував батальйон снайпінгу. Це відбувалося на тлі смерті хлопця, якому не було ще 20. Він витягнув пораненого побратима, а сам загинув. Я мав нервовий зрив. Не розумів: мені 35, побачив життя, були машини, жінки. А він закінчив школу, прийшов у батальйон морської піхоти і його життя обірвалося. Чому так?