Давноминулий час додає особливого колориту українській мові. Він чудово підходить для оповідань, казок або ситуацій, коли важливо підкреслити, що дія відбулася дуже давно.
Наприклад, у фразі “жив-був пес” саме давноминулий час створює атмосферу казковості й підкреслює, що це історія з давніх часів. Але чи правильно її вживають українці, розповіла на своїй сторінці у Facebook редакторка Ольга Васильєва.
“Правильно українською – “Жив СОБІ пес”, як і в українських народних казках: “Жили собі дід і баба” (а не “жили-були”). Серед східнословʼянських мов давньоминулого часу немає тільки в російській (яка несподіванка). У білоруській даўномінулы час ёсць. У російській мові залишок давноминулого часу є тільки у формі “жили-были”, – пояснює філологиня.
Розгляньмо три українські форми:
я читав був;
я було читав;
я буду читати.
“Я читав був” – це давноминулий час, наддіалектна форма, що широко вживалася у староукраїнській літературній мові XVI-XVIII ст. і збереглася дотепер в усіх стилях. Є навіть в “Акті проголошення незалежності України”: “Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною […]”).
“Я було читав” – не можна його плутати з російською конструкцією “я было читал”, бо там частка.
В українській теж є частка “було” (комами не відокремлюється):
“Ви, діточки, не скучайте за братиком, – почала було мати, та голос ввірвавсь і замер” (Марко Вовчок).
Слово “було” (“бувало”) може виступати вставним, а не часткою, і тоді комами відокремлюється:
“Було, роблю що, чи гуляю, чи Богу молюся” (Т. Шевченко).
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Яким словом замінити кальку “холостяк”
“Я буду читав”: Це так званий передмайбутній час (футурум екзактум), що фактично є звичайним майбутнім: “я читатиму”. Це діалектна форма, що збереглася в Галичині, на Буковині, Покутті, Поділлі й теж фіксується з XVI століття.
Українська мова багата на вирази та словосполучення, але трапляються непомітні помилки. Деякі слова є зайвими у мовленні.
Наприклад, часто кажуть “моя особиста думка”, хоча слово “моя” зайве, адже думка завжди особиста.