Цінність Росії для Заходу катастрофічно впала, каже американський історик і політолог Олександр Мотиль.
Нині багато уваги зосереджено на переговорах щодо російсько-української війни. До Москви їздять посланці із США, як-от Стів Віткофф та Джаред Кушнер. До них у США їздила українська делегація. Що це за люди?
Стів Віткофф близький друг і давній колега президента Дональда Трампа. Вони разом займалися нерухомим майном у Нью-Йорку, бізнесом усім тим, чим займався Трамп у 19801990-х. А ще там був його зять Джаред Кушнер. Президент часто використовував його ще під час першої каденції в різних переговорних процесах. Довіряє йому повністю. Фактично це така собі домашня команда. Разом і їздили до Москви.
Тобто це неформальна, але згуртована група?
Саме так.
А якщо говорити про зміст можливих переговорів чого реально чекати від таких зустрічей, які, мабуть, іще будуть?
У політиці, а надто в міжнародній, можливе абсолютно все. Ніколи нічого не можна виключати. Теоретично українці, росіяни, американці та європейці можуть дійти до якогось компромісу, який усіх більш-менш влаштує. На раціональному рівні це можливо і навіть не так уже і складно.
Перший і найпростіший крок проголосити припинення вогню по нинішній лінії зіткнення. Про це українці говорять уже чотири роки. Це був би реальний перший крок, а далі вже решту питань можна вирішувати.
Проблема в іншому. Путін зайняв позицію-максимум: він хоче повністю окупувати й анексувати території, яких нині навіть не контролює, всю Донецьку, Луганську, можливо, й Херсонську та Запорізьку області. Для України погодитися на це неможливо. Де-факто Україна вже змирилася з тим, що частину територій окуповано, але коли Путін вимагає визнати їх частиною РФ юридично це абсурд. Для нього ж невизнання цього “приєднання” означає отримати ляпас. Він на таке не погодиться ніколи. От і маємо гордіїв вузол, який розв’язати практично неможливо.
Тому всі ці плани на 19 чи 139 пунктів звісно, писати можна, обговорювати треба. Може, і знайдеться якась золота формула. Але я залишаюся скептиком.
Єдина реальна гарантія безпеки України сильні Збройні сили
Часто звучить тема гарантій безпеки для України. Яких гарантій Україна має просити й домагатися?
Жодних реальних гарантій, крім власної армії, в України немає і не буде. Навіть якби хтось підписав папірець про гарантії, мобілізувати європейські війська, перевезти їх із Заходу на Схід це місяць-два. А що таке ці два місяці для східного флангу НАТО? За цей час уже не буде ні Естонії, ні Латвії.
Україні НАТО потрібне не тому, що це гарантії, бо вони там умовні, а тому, що це західна інституція. Вступ означає, що Україна остаточно відвертається від Росії й інтегрується із Заходом. Саме тому росіяни так панікують від самої ідеї.
Та єдина реальна гарантія безпеки України це сильні українські збройні сили. Якщо Америка та Європа справді хочуть допомогти, нехай дають зброю, боєприпаси, гроші. А ще краще розмістять певну кількість своїх військ на українській території, у Львові чи Одесі, де завгодно, щоб показати росіянам: ми серйозно налаштовані. Це була б лише допоміжна та почасти символічна сила, бо врешті Україна мусить сама себе захистити.
Тобто без присутності західних військ на українській землі жодні паперові гарантії не працюють?
Саме так.
Як Україні маневрувати між США і Європою, коли вони між собою конфліктують, щоб не опинятися між молотом і ковадлом?
Насправді Польща, країни Балтії, навіть Ізраїль усі це роблять роками. Формула проста: можна дружити і з одними, і з другими одночасно. Це іноді вимагає похвалити і тих, і тих навіть коли це видається не дуже гідним. Але іншого виходу немає.
Якщо між американцями та європейцями дійде до серйозної сутички, а Україна вже буде членом ЄС і НАТО, тоді, звісно, доведеться зайняти чітку позицію. А доки Україна не в НАТО і не в ЄС, навіщо лізти в чужі конфлікти? Особливо коли в Америці чути голоси прихильників Трампа та MAGA: “Навіщо нам це? America first”.
Тому рецепт простий: максимально вигідні двосторонні відносини і з Вашингтоном, і з Брюсселем, і якомога менше коментувати їхні взаємні претензії. Доки Україна може, тримайтеся осторонь таких конфліктів і беріть від обох максимум.
Китай хоче стати гегемоном, Сполучені Штати хочуть ним залишитися
Під час минулих виборів президента США багато хто в Україні хвилювався, що США поринуть у глибоку внутрішню кризу, громадянський конфлікт і випадуть із великої гри на кілька років. Наскільки нині Сполучені Штати політично стабільні як країна?
Я не зовсім згоден із тим, що внутрішня криза США автоматично катастрофа для України. Насправді Америка може дати Україні дві по-справжньому важливі речі, й обидві майже не залежать від того, хто саме сидить у Білому домі чи хто контролює Конгрес. Перше: розвідувальні дані. Це окрема система, на неї політичний хаос майже не впливає. Друге: зброя, яку США продають європейцям, а ті передають нам. Оце і є реальна допомога. А всі ці “миротворчі плани”, поїздки якихось делегацій із Віткоффом чи Рубіо я до цього ставлюся скептично. Трамп щодня змінює думку про Зеленського: сьогодні геній, завтра ідіот, післязавтра знову геній. Це або хитра гра, або балаган. Україні він точно не допомагає.
А якщо розвідка працюватиме і зброя надходитиме, ми переживемо навіть серйозну американську кризу.
Тобто ви не вважаєте, що повний політичний колапс у США малоймовірний?
Поки що ні. Наступний рік до проміжних виборів 2026-го буде напружений. Є люди, і я себе до них зараховую, які вважають його критичним. Але уявити, що США дійдуть до громадянського конфлікту, цього еліти не допустять.
Втім, криза вже є. Фактично й палата представників, і Сенат, і Верховний суд у руках однієї політичної сили. Опозиція демократів ошелешена й не знає, як реагувати. Але рано чи пізно радикали з обох боків можуть узяти гору. І тоді серйозні люди відкрито говорять про можливість збройних сутичок. Поки що це не громадянська війна, але окремі інциденти зі зброєю вже є. І от це вже погано і для США, і для України.
Як американці сприймають внутрішню політику України? Чи помічають вони українську політичну кризу, корупційні скандали? І наскільки це шкодить нашому іміджу?
Помічають, звісно. Частина американських медіа, особливо праві, постійно кричить: “В Україні корупція, диктатура, закриття каналів. Така країна не має права на допомогу”. Інша частина, більш проукраїнська, відповідає: “Так, корупція є, але НАБУ працює, справи порушують, є верховенство права, хоч і кульгаве”. Тобто Україна для них типова сіра зона: не ідеальна демократія, але й не Білорусь. Доки Україна воює і тримає фронт, це працює. Якщо раптом фронт посиплеться, будь-який скандал роздмухуватимуть удесятеро.
Останнім часом Трамп жорстко поводиться щодо Венесуели: закрив небо, удари по кораблях, які нібито перевозять наркотики, тощо. Чи можемо чекати повторення іранського сценарію вибіркових бомбардувань? І наскільки тема наркотиків болісна для американців?
Проблема наркотиків справді актуальна для США. Та хоч би що робив Трамп, наркотики з Венесуели, Мексики, Колумбії чи інших країн надходитимуть, доки американці їх споживають. Бо попит породжує пропозицію. Тому гучні заяви та дії Трампа це швидше шоу. Так було і з його ідеями анексувати Гренландію чи зробити Канаду 51-м штатом. Трамп створює тему дня, яка завтра забудеться. Точкові удари можливі, але до реального наземного воєнного конфлікту з Венесуелою не дійде.
А як щодо відносин США й Китаю, вони стабілізувалися?
Наскільки це взагалі можливо з Трампом так, стабілізувалися. Принаймні поки що немає нової великої митної війни. Але він може через тиждень знову щось вигадати. Та зовні так, ніби дійшли певної угоди кілька тижнів тому. Але насправді китайці виграли цей раунд. Вони були готові: запровадили свої мита, а головне перекрили експорт рідкісноземельних металів. Це була їхня козирна карта, і вони її розіграли блискуче. Очевидно, були підготовлені до таких дій Трампа.
Проблема Тайваню нікуди не поділась і може в будь-який момент вибухнути. Японія останнім часом стрімко активізувалася в питанні Тайваню, а Штати формально зобов’язані його захищати. Але чи захищатимуть за Трампа велике питання.
Загалом нічого не змінилося: Китай хоче стати гегемоном, США хоче ним залишитися. Два гегемони в одній системі не вміщаються. Тому тертя економічні, політичні, а можливо, й військові будуть постійно.
У США є поширена думка, особливо серед трампівського крила: “Давайте швиденько закінчимо з Україною, помиримося з Росією і разом стримуватимемо Китай”. Наскільки цей сценарій реальний і наскільки небезпечний для нас?
Ця думка справді існує, і Трамп її поділяє, принаймні час від часу. Віткофф, наприклад, теж так думає. Але давайте за фактами: Росія нині це країна з економікою розміром з Іспанію, армією, яка загрузла в Україні, має серйозні демографічні проблеми. Яка від неї користь у боротьбі з Китаєм? Вона сама ледве тримається. За роки війни цінність Росії для Заходу катастрофічно впала. Єдині, хто ще може лобіювати “особливі відносини” з Москвою, це окремі бізнесмени типу Кирила Дмитрієва чи ті, хто має там старі контракти. Але переконати росіян піти разом з американцями проти Китаю? Це видається абсолютно нереальним. Пекін для них головний економічний партнер і рятівний круг.
Ключове вистояти ще цей і наступний роки
Чи реальне членство України в Євросоюзі? Ми бачимо, що країни нашої частини Європи зазвичай спочатку йшли в НАТО, а потім у ЄС. Чи можемо ми сподіватися на ЄС навіть без НАТО?
Інтеграція України з ЄС не просто потрібна, а необхідна. І головне реалістична. Ще 1520 років тому ідея українського членства в ЄС викликала б посмішку. Сьогодні це серйозна політична тема в Брюсселі, Берліні, Варшаві, Парижі.
Звісно, не завтра, потрібні роки. Переговори будуть важкі й довгі. Але напрям незворотний. Якщо війна не закінчиться повним крахом України, членство в ЄС відбудеться. І це буде найбільша історична перемога України за всю її історію.
Традиційне запитання: який ваш прогноз на 2026 рік щодо війни, України, щодо США?
Щодо США очікую політичної нестабільності, можливо, навіть глибокої кризи довіри до інститутів. Найгірший сценарій параліч федерального уряду чи серйозні внутрішні заворушення.
Щодо війни, на жаль, не бачу швидкого позитивного завершення. Найімовірніше, продовження виснажливої позиційної боротьби, можливо, з окремими тактичними проривами тією чи тією стороною. Перемоги у класичному розумінні не прогнозую нікому.
Для України ключове вистояти ще цей і наступний роки. Якщо витримає 2026-й, не втративши державності й армії, далі буде легше, бо в РФ немає об’єктивної можливості нарощувати тиск, вони вже входять у рецесію. Якщо ні, тоді можемо говорити про темні сценарії. 2026 рік буде критичний і для США, і для України. Але я залишаюся обережним оптимістом: Україна вже робила неможливе багато разів.