Понад два місяці триває онлайн-проєкт “На своєму місці. Розмови про війну та перемогу” за участі українських літераторів на фейсбук-сторінці “Видавництва Старого Лева”. Цитуємо найцікавіше з циклу бесід
Андрій БОНДАР, 47 років, письменник, перекладач, публіцист:
Росіяни нас ненавидять за те, що знаємо їх краще за всіх. Весь світ можуть обманути, крім нас. Ми свідки їхньої вселенської слабкості й катастрофічної неспроможності. Ми були тим елементом тоталітарної імперії в різних іпостасях і формах, який забезпечив її життєздатність упродовж останніх кількохсот років. Незважаючи на переплетіння з росіянами за час нашого співіснування, ми не до кінця втратити національну й культурну ідентичність, а водночас навчилися жити в нелюдських умовах. Українці вижили, бо одна частина героїчно боролася, а друга намагалася чимдуж пристосуватися до обставин.
Світ дедалі більше дізнається про росіян. Зламалася гребля, маховик запущено, пішла велика вода правди. Це найбільш підсвітлена війна з усіх останніх у світі. Кажуть, перша, за якою стежимо онлайн. Це й персональний, і спільний досвід для всіх кожен отримує свою порцію відчуттів. Бачимо, як росіяни гинуть у прямому ефірі.
Так само за нами спостерігає західне суспільство. На нього треба тиснути й доводити йому всю злиденність і прикрість їхньої русофілії. Долати їхні комплекси і стереотипи на рівні урядів, культурних діячів, медіа. Ми краще відчуваємо ситуацію. Знаємо, чого варта російська культура, яка не виконує своєї головної місії: не стримує агресії державної та людської. Школи, бібліотеки, музеї там не працюють. Це структури мертвотні. Оперують категоріями XIXXX століть. “Широкая русская душа” виявилася вузенькою, як шпаринка. Там немає нічого, крім ницих і приземлених потреб, для задоволення яких окупанти не гребують нічим. Страшні переживання українців сьогодні особиста трагедія кожного й досвід, який більше не дозволить нам мати жодних ілюзій про сусідній народ.
На щастя, ми опинились у добрій компанії. Серед демократичних країн. Ми воюємо з допомогою світу у багатьох речах він нас рятує і підтримує. Захід допомагає не тільки матеріально й фінансово, а й духовно. На нас покладено велику місію руйнування імперії. Вже можемо бути щасливим поколінням. Усі українці нині свідки чогось парадоксального, трагічного й високого водночас. Весь світ це розуміє й на нашому боці.
Мільйони українців евакуюються за кордон. Це велика трагедія, але й велика можливість для наших людей. Пояснити, хто ми такі, що нам потрібно, за що боремося.
Ми вперше за всю історію надзвичайно згуртовані. Війна мусить завершитися тільки нашою перемогою. Бо всі проміжні стадії будуть компромісом, на який не можна йти.
Ірина СЛАВІНСЬКА, 34 роки, журналістка, письменниця, продюсерка “Радіо Культура”:
Говорити про щоденну українську реальність важко, але потрібно. “Українське радіо” з 23 лютого працює цілодобово. Для багатьох саме радіо стало головним голосом інформації про ситуацію у країні. Багато хто в підвалах єдине, що мав, це приймач на батарейках, завдяки якому міг залишатися на зв’язку.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, спочатку не було сил про це говорити. Були слова, щоб озвучувати новини або вести інтерв’ю, але не описувати досвіду, з яким стикається вся Україна. Про це відчуття відсутності слів для формулювання рефлексії в есеї “Роблячи більше, ніж можливо” добре написала Софія Андрухович. Для мене допоміжним був опис буденних побутових речей. Кілька тижнів вела щоденник як спосіб терапії.
Не знаю, що буде далі зі словами. Вони точно змінюють свій сенс. Бачу це в щоденному мовленні багатьох людей. Наприклад, практично зникли в полі спілкування залишки цитат радянського походження. Тепер цей тонкий шар пилу, який ще міг залишатися після 2014 року, зникає, як роса на сонці. Це хороша зміна. Зокрема, щоб витягнути призабуті українські сенси й повернутися до них, зробити з них наші крилаті вислови.
Мар’яна САВКА, 49 років, письменниця, співачка, головна редакторка і співзасновниця “Видавництва Старого Лева”:
Книгарні хочуть паперових книжок. Тому, крім волонтерської діяльності, ми почали трохи видавати. Не випускаємо нині психологічно складних текстів, які можуть травмувати. Поновили друк важливих і підбадьорливих. Наприклад, зробили новий наклад праці американської психотерапевтки Джудіт Герман “Психологічна травма та шлях до видужання”.
З іншого боку, поновили видання роману афгансько-американського автора Халеда Госсейні “Ловець повітряних зміїв”. Твір тяжкий, але в нас тепер так багато болю, що читання через біль стає значно простішим і додає сили.
Актуальними стали наші книжки, які раніше були трохи недобаченими й неоціненими. Наприклад, роман Петра Яценка “Магнетизм” 2020 року мало хто прочитав. Це про місто як живу сутність зі своїм підземним серцем. Хоч у тексті про Донецьк, тепер лягає особливо в тему Маріуполя.
Так само роман Андрія Цаплієнка “Стіна” 2018-го. Провізорично змальовує картину майбутнього, яке чекає, мабуть, на Росію і на нас за кілька років. Україна процвітає, а за стіною дике поле, покинуті груди металу, воєнізовані регіони, які між собою гризуться, і карлик у бункері.
Катерина МІХАЛІЦИНА, 40 років, письменниця, перекладачка, редакторка:
Міжнародна аудиторія цінує особисті історії українців. Перед іноземцями постає жива людина зі своїм власним голосом і досвідом виживання. У такий спосіб наша війна перестає бути ще одним рядком новин про страшні проблеми у світі. Фрагменти розповідей складають уже не абстрактний, а цілком реальний пазл української боротьби проти росіян. Гасло, яке всі повторюємо: “Озброюйте Україну”, почуте наживо навіть через зум, це зовсім інше, ніж прочитане з новин. Як результат іноземцям хочеться більше нам допомагати.
Польща, Литва, Латвія, Естонія це наші безпосередні сусіди, які цілком розуміють, якого ворога маємо під боком і яка нелюдь приходить на нашу землю. Вони втекли від імперії й не хочуть, щоб це для них повторилося. Чим далі на Захід наприклад для Штатів треба пояснювати постадійно, що ця війна не народилася 24 лютого й навіть не вісім років тому, а має коріння. Якщо говорити багато, терпляче й навіть із меншою дозою емоцій, то це працює. Кожен вибирає собі той меседж, який найпотрібніший. Але переважно більшість, і я теж, розповідаємо, що в нас відбувається не що інше, як геноцид. Пояснивши контекст, можемо говорити і про озброєння, і про культурний бойкот, і про неможливість здатися, попри величезну ціну. Бо якщо нині війна закінчиться так, як дехто нам пропонує, то Україна ризикує просто перестати існувати.
Важливо також називати речі своїми іменами. Росіяни не собаки, не козли, навіть не орки, а росіяни. Не треба ховати їх за якимись іншими назвами. Називаючи ворога на ім’я, його потім буде легше притягнути до відповідальності.
Зустрічаюся з дітьми у школах, бібліотеках. Стараюся слухати ще гостріше й чутливіше, ніж до того. Залежно від першої реакції намагаюся вловити, що їм нині конкретно потрібно. У всіх дітей, з якими довелося спілкуватися, відчутна відсутність розуміння базової безпеки, а це одна з перших потреб почуватися захищеними. Не через батьків. А через те, що діти це дуже тонко налаштовані радари. І якщо ти навіть хочеш довкола них штучний кокон вибудувати не вийде. Вони прекрасно все відчувають.
Лариса ДЕНИСЕНКО, 49 років, письменниця, адвокатка, правозахисниця:
Як адвокатка і правозахисниця веду тему сексуального насильства над жінками, дітьми й чоловіками з боку окупантів. Не готова нині говорити, що варто цю мою роботу перетворити на літературу. Точно не тепер.
У британської письменниці й журналістки Крістіни Лем є книжка “Наші тіла їхнє поле битви. Що з жінками робить війна”. Я документую свідчення, які цілком можуть бути, скорше, рядками вироку, ніж рядками твору. Тримаю в голові назву “Наші свідчення далекобійна зброя. Що жінки або суд роблять із воєнними злочинцями”. Свідчення жертв повинні бути прочитані в рамках майбутнього процесу України проти Російської Федерації. Чи то в міжнародному кримінальному суді, чи то ця категорія справ буде винесена для спеціального трибуналу, як було в Югославії, де сексуальне насильство стало дорівненим воєнним злочинам. Мають бути покарані як безпосередні злочинці, так і їхнє командування та верховний головнокомандувач Росії. Тому що після звірств у Бучі та інших містах неприхований садизм є маркером того, що це заохочувальна політика використовувати сексуальне насильство як зброю і тероризм залякування й катування. І це поставлено в них як система.
Статеві злочини росіян це для мене більше тема правова, ніж літератури. Але, сподіваюся, що колись ми всі разом або хтось одна знайде змогу висловлюватися про це ще й художньою мовою. Для цього людина має почуватись у безпеці, віднайде в собі ресурсність і потім вирішить, чи хоче, щоб її історію почули інші. А поки що займаємося новою лінгвістичною вправою як про такі болісні та трагічні речі навчитися говорити.
Романа РОМАНИШИН, 37 років, Андрій Лесів, 38 років, письменники, художники, учасники дуету “Творча майстерня “Аґрафка”:
Нині відкрите вікно можливостей, якого ще ніколи не було. Треба користуватися тим, що ми на передовицях усіх світових новин. Стукати у двері, бо практично всі тепер відчинені. Транслювати інформацію про нашу країну, просувати свою культуру.
Після 24 лютого не зробили жодної нової ілюстрації про війну. Мусимо взяти час, щоб осмислити весь масштаб і вплив подій. Це ніби величезний льодовик зсувається і змінює весь ландшафт. Щоб зробити потужний проєкт на цю тему, потрібні нові символи й художня мова. А для цього треба спочатку створити візуальну абетку.
Про візуалізацію війни у дитячих книжках думали ще вісім років тому, коли працювали над “Рондо”. З дітьми варто чесно говорити навіть про таку складну тему. Але потрібно вибрати правильну мову. Уникаємо прямолінійних образів. Працюємо з метафорами, символами, аналогіями. Твір про війну не має шокувати кров’ю, ранами, смертями. За останні вісім років створили кілька проєктів про війну. Майже в жодному не використовували червоного кольору.
Ми за максимальну обережність і вилущування сенсів. За те, щоб книжка була сховком, який дасть полегшення, заспокоєння, надію.
Євгенія КУЗНЄЦОВА, 34 роки, письменниця, перекладачка, блогерка, медіадослідниця:
Є питання, якою мовою будемо розмовляти після перемоги. Наприклад, у Маріуполі після звільнення. Багато хто з українців сам не переходив на російську. Це зробили за них батьки. Тому, коли молодь каже, що народилася російськомовною, має рацію. Але це не добровільний вибір. Батькам було боляче, але воліли не говорити про травматичний досвід переходу.
Коли говоримо про русифікацію, зазвичай маємо на увазі агресивну. Згадуємо список заборон української за останні століття не тільки за часів Радянського Союзу. Але також була русифікація начебто добровільна, хоча насправді не така. Москва створювала умови: якщо ти не російськомовний, то фактично неповноцінний громадянин. Тому переходив на російську й виховував у ній своїх дітей, адже хотів дати їм краще майбутнє. Звідси змішане відчуття сорому і приниження.
Ми не можемо когось примусити українізуватися. Але маємо говорити про травму, яку нове покоління мусить усвідомити. Люди мають зрозуміти, що зробили з їхніми батьками, в окремих випадках бабами й дідами. Відповіді на ці запитання написала у книжці про радянську мовну політику “Мова-меч”, вихід якої відкладено через війну.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”