Із 24 лютого росіяни масовано обстрілювали Харків. Найбільше ударів зазнав житловий мікрорайон – Салтівка.
У Північній Салтівці зруйновано понад 70% житлових будівель та інфраструктури. Збройні сили відтіснили окупантів від міста, однак навіть зараз більшість будинків не вдалося відновити.
Через майже два роки після початку повномасштабної війни Gazeta.ua побувала на Салтівці аби побачити, як мікрорайон повертається до життя.
НАВАЛЮВАЛИ “ГРАДИ”
Волонтерка Надія Мірошниченко іде між будинками повільними кроками у чорних штанах і водонепроникній куртці з шевроном на плечі. По вул. Наталії Ужвій важко знайти неушкоджені багатоповерхівки. Минулої весни росіяни наступали з цієї частини міста, а поруч точилися активні бойові дії. Фасади будинків досі пощерблені осколками, а дощ навіть за рік не зміг змити чорну кіптяву зі стін.
“Люта” – так військові прозвали Надію, яка вже понад рік допомагає їм на передовій, за її бойовий і незламний характер. До повномасштабного вторгнення вона працювала кондитером, однак коли Росія розпочала Велику війну, вирішила робити все від себе можливе задля перемоги.
– Тут на вʼїзд все було перекрито у березні, – згадує Мірошниченко. – Але нам з волонтерами вдалося проїхати. Одягли броніки й тільки рушили – почали навалювати “Гради” по дорозі. Уже трохи відремонтували, а все з було розбите, навіть ринок.
Харківський мікрорайон Північна Салтівка місцями нагадує зону відчуження. Темні вікна, розбиті шибки, розвалені будівлі й провалля, замість підʼїздів, у які влучили авіабомби. Біля сміттєвих баків досі складають рештки вікон, меблів, груди скла і цегли. Навесні 2022-го “Люта” разом з іншими волонтерами привозили місцевим продукти й речі першої необхідності.
Із підʼїзду багатоповерхівки виходить усміхнений чоловік у сірій кепці з посивілою бородою на обличчі. Спортивна кофта і штани – у білих плямах, схожих на бризки фарби. У його будинку зараз ремонт, а також самотужки відновлює квартиру. Радо зустрічає Надію і щиро обіймає як добру подругу. Якби не волонтери, було б нам дуже важко, говорить чоловік.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Людей привалило. Були крики, стогони” очевидці розповіли нові подробиці удару Росії по терміналу НП
– Могли бачити наш будинок в репортажі “Оселя з кригою”, – розповідає 49-річний харківʼянин Костянтин Альохін. Він один з небагатьох жителів Північної Салтівки, хто не виїхав з міста під час боїв. – Ви побачите, що було, і чого вдалося досягти.
– У травні приїхали сюди, бо його мамі не давали пенсію, – згадує Надія. – Люди не сиділи на місці – самі розбирали сміття, прибирали у підʼїздах. І жінки цеглу носили навіть. Не хотіли навіть сюди машини комунальні пускати, бо страшно було. Уже ближче до зими почали приїжджати служби, щоб розбирати. Тут прилітало все підряд, стіни були чорні.
Костянтин Альохін мешкав на Салтівці разом із мамою. Після початку повномасштабного вторгнення виїхати не мали змоги, тому довелося виживати тут. Зараз в батьківську квартиру пустив переселенців з Бердянська, а сам живе з дружиною, із якою познайомився і одружився минулого року.
– У цьому будинку, де зараз живу, є світло, вода, газ. Ждемо зараз опалення – готую батареї, фарбую, щоб можна було підключити. На 15-му будинку вже є тепло, а ми чекаємо, – розповідає Альохін. – Минулого року не було нічого, підʼїзди були завалені, а жити якось треба. Просили у міста інструменти, а вони приїхали, кинули плиту й поїхали. Волонтери привезли нам лом, кувалду – пенсіонер один, дядько в два рази менший, ніж я, а працював так, наче здоровий чоловік. У першому підʼїзді діра була велика, протікав будинок. Взяли інструменти і самі зробили. Пенсіонери отримували пенсію через вікно, ми зняли решітку, бо вийти вони не могли. Тому просили владу щось зробити.
УСЕ ПІШЛО ВНИЗ
Костянтин Альохін запрошує в гості, але попереджає, що живе на шостому поверсі, а ліфт не працює. Світло й газ в будинку підключили давно, а воду кілька місяців тому. До цього мешканці ходили до джерела. Стіни й підлога в підʼїзді припали товстим шаром пилу. Всередині холодно, а у повітрі пахне сирістю. Між поверхами ледь тліє жовте світло.
– Із жителів тут – на девʼятому поверсі, ми на шостому й на першому. Квартир пʼять-шість, не більше. Ми так у 15-му будинку жили, а потім потроху люди сходилися, бо почали розуміти, що треба піднімати своє з руїн, – говорить Альохін і відкриває двері в квартиру. – Зачиняйте одразу, бо у нас киці такі спритні! Сюзі обовʼязково на поверсі ловимо.
До ніг одразу збігаються пухнасті коти із шерстю різних кольорів. Їх Наталя, дружина Кості, рятує з вулиці й передає в руки волонтерів. У просторій вітальні стоять точилки для кігтів, котячі будиночки й лежанки.
– На днях подзвонили і сказали, що кішку домашню кинули. То вирішили теж до нас її забрати.
У квартирі вже замінили вікна й зробили ремонт у вітальні, кухні і вбиральні. У спальні вирівняли стіни й почали клеїти шпалери. Із панорамних вікон відкривається вид на зруйнований будинок із чорними після пожежі квартирами.
Це ж все через авіабомби
– Експерти сказали, що там жити не можна, бо небезпечно, – пояснює Костя. – Забороняють, навіть поліція приїжджала перевіряти. Дозволяють щось робити, навідуватись, але інструментами не можна користуватися. На 96-му будинку з боку гаражів місяці два тому люди перфоратором щось робили на радощах. Добре, що ніхто не ночував. Вночі з 16-го по 12-й поверх обвалилось, стіни, плити – усе пішло вниз. У нас перший підʼїзд як відсікли, а балкони перекошені, то теж боюсь, коли хтось вмикає інструменти. Це ж все через авіабомби. У нас жительці на девʼятий поверх у квартиру залетів уламок кілограм сім. 5 березня так обстрілювали, удар був по 16-му, по дитсадку.
– Ми коли приїхали, то ти вже розбирався, де “Град”, а де міномет, – додає Надія.
Біля деяких будинків надворі вже почали роботу комунальні служби. Розбирають завали, прибирають сміття й підключають будинки до комунікацій. Приїжджають спеціальною технікою.
Після початку повномасштабного вторгнення жителі Салтівки почали групуватися, щоб разом виживати у складних умовах. Мікрорайон не змогли би вберегти, переконаний Альохін, якби всі виїхали.
– Різали дерева на дрова, воду носили. Біля будинків садили городи, квіти. Молода пара садила картоплю, огірки. Навіть зараз продовжують, щоправда не знаю, чи щось вродило. Так красиво, аккуратно.
В будинок Кості спершу влучили снаряди “Граду”. Навіть до прильотів авіабомб більшість квартир вже були вигорівші через постійні обстріли з танків і артилерії.
– У перші дні були прильоти, а я думав, що гроза. Потім по вікнах хвилею вдарило, – розповідає Альохін. – Два-три дні після цього вийшов на джерело – а де всі? Мене налякала тиша, бо думав, що з мамою сам зостався. Ще АТБ працювало, а потім почали магазини зачинятися і людей не було зовсім. Потім з подружжям, Ірою й Сашою, познайомилися. Він електрик, то кинув подовжувач і заживив підвал, а я бігав туди заряджати телефон. Ось цього даху не було.
МЕТАЛ КРИЧИТЬ
Підходимо до сусіднього будинку. Саме тут перші дні сусіди готували їжу й ховалися від обстрілів.
– Потроху збиралися й розуміли, що треба бути разом. Тварин багато бігало, тому розуміли, що життя продовжується, – каже чоловік. – Багато людей втратили розум через те, що не були зайняті. У таких випадках треба шукати, що зробити і як відволіктись. Лягав спати з надією, що я прокинусь, а вранці прокидався щасливий, що живий. Вночі бої йшли, саме артилерія, усе гуркотіло. Була мрія, щоб припинилися обстріли і можна було повернутися до нормального людського життя.
У лютому 2022 року вже не було світла, у березні вимкнули газ і воду. Усього з кількох будинків залишилося восьмеро людей. Після обстрілів вхід у підʼїзд завалило плитами й цеглою, виходили на вулицю через вікно. Двері Костя підпирав шваброю, щоб не пробралися мародери.
Ця війна не вічна
– Мені пропонували виїхати до вокзалу, а потім у Львів. Я кажу: “Коли все закінчиться, то як нам повернутися?”. Потрібні для цього гроші, а я подумав, що краще на вогні їжу готувати, а потім все відновлювати буду, бо ця війна не вічна, – запевняє чоловік. – Минулої зими опалення в будинку не було, плюс три в квартирі. Одягав дві пари термобрюк, дві толстовки, щоб голову накривати й кілька ковдр на себе натягував, що тільки очі видно було. Коли вже третій-четвертий тиждень, то вривається терпець. Ще й до цього всього – стрілянина. Вікна закривали ковдрами, щоб світло від свічок не виходило назовні, бо бійці забороняли. Коли їжу готував на вогнищі, то пакував її у термосумку й казав мамі, щоб швидко їла, поки гаряча.
До будинку на сусідній вулиці йдемо звивистими доріжками. Проходимо розбиту школу без вікон і даху, пусті багатоповерхівки, які вже почали руйнуватися від вологи. Тут зібралися мешканці, щоб проконтролювати ремонтні роботи й підключення світла.
– Ось це бомба, а тут “Град”, – перелічує види озброєння, застосовані по Салтівці. – Коли скидають авіабомбу – це жахливий звук! Такий скрежет, наче метал кричить. Найстрашніше було перші два тижні квітня, бо вся алея поряд була заставлена технікою, і було чути, як починалися парні постріли. З вікон було видно, як відтісняють ворога – тоді така радість охопила.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Противний Путін, Сталін у брудних штанях і сітки для ЗСУ: як живе найстаріша волонтерка України
Лінія фронту віддалилась від Салтівки в липні 2022 року. Однак із понад 200 тис. людей, які мешкали тут, повернулися близько двох тисяч. Зараз тут працює ринок, поодинокі кавʼярні й магазини. Щоправда бізнес у Харкові відновився лише наполовину, бо багато підприємців виїхали від початку Великої війни.
– Допомагали люди, які виїжджали. Віддавали нам продукти, консервацію, що теж допомогло вижити, – говорить наостанок чоловік.
ЖИВУ У ДРУГА
На вул. Бучми понад дорогою стоїть панельна багатоповерхівка. Із загального оздоблення вибивається фасад одного з підʼїздів. Раніше тут були руїни після влучання авіабомби, а зараз частину вже відбудували.
У садках лежать груди сміття й каміння, стоять робочі інструменти й ремонтний кран. Біля відновлених фасадів – чорні стіни в квартирах без вікон і зруйновані балкони. Зараз у будинку проживає всього вісім родин. Серед них – Олександр Вендланд, який від початку повномасштабного вторгнення живе у зруйнованому помешканні.
– Оце за рік хоч вікна вставляють. Одне погано, що води знову не буде і опалення, а ремонтні роботи заморозили, бо немає грошей у міста, – жаліється чоловік і підпалює цигарку. – Живу у друга, бо в моїй квартирі на шостому поверсі ще не поставили вікно. Знову потрібні обігрівачі, бо ті, що були минулого року, згоріли від навантаження.
Сам виховував двох дітей, бо перед повномасштабним вторгненням втратив дружину. Росіяни скинули авіабомбу на будинок Олександра у березні минулого року. У той час чоловік був у підвалі сусідньої багатоповерхівки.
Дітей вивіз до родичів, але тепер не можу забрати
– Поряд з епіцентром вибуху квартири цілі, але вигоріли. Воду, мабуть, дадуть наступного року. У мене трикімнатна квартира, то тільки одну відкривав, щоб економити тепло. Ставив два обігрівача, і на кухні два. А зараз без них не знаю, що робити. Дітей вивіз до родичів, але тепер не можу забрати, бо холодно.
Чоловік проводить у зруйнований підʼзд. На сходах немає перил, під стінами стоять будівельні матеріали й робочі інструменти. Розчистили тільки проходи, а самі квартири завалені зламаними меблями, склом і речами людей. Стоять серванти з посудом, який зберігали “до свят”, банки з консерваціями, піаніно.
Якщо подивитися у вікно з протилежного боку будинку, то видно землю, всіяну домашніми речами, що викинула з квартир вибухова хвиля. У садках лежать холодильники й пральні машини, балкони, дитячі іграшки.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Якби не ми, то де б ви були зараз?” – бійці ЗСУ розповіли правду про бої на фронті
– 23 лютого тут труби прокладали, я працював в охороні. Робили з напарником шашлики, а 24-го – уже вибігали від вибухів і літаків. Ми залишились тут втрьох, – згадує Олександр. – Допомагали волонтери, увесь одяг на мені – усе дали люди. Прилетіло в 76-й будинок – одразу четверо трупів на наших очах, але страшно не було, бо діти в безпеці. Жив у квартирі, але на протилежний бік від дороги – так безпечніше. Трупи були на вулиці, але їх забирали за кілька днів, бо боялися сюди їхати. Нікого не було тут.
Коли зможуть повністю відновити будинок, чоловік не знає.
– Приносять платіжки за комуналку, але ніхто не платить. У цей зруйнований підʼїзд несуть платіжки, а тут не живуть люди. Роботи в місті немає. Раніше працював вантажником, а зараз базари закриті. Щодня мию підлогу, миюся, грію воду на електроплитці. Ліфта немає, а воду треба носити щодня. У сусідніх підʼїздах люди продали квартири по $10 тис. Більшість людей буде жити за кордоном, не хочуть повертатися. На Салтівку всім все одно. Хочу забрати своїх дітей, але думаю, що ця війна надовго. Росіяни нас не залишать у спокої, – каже схвильовано чоловік і запалює уже четверту цигарку.