“Усередині все закам’яніло, зачерствіло. І до цього часу не заплакала”

Як жителі Мощуна об’єднуються й разом із “циганами” відбудовують своє село

 Люди, люди, є хто? вигукує з вікна автівки 46-річний Руслан Горовий плечистий бородань із дредами та патріотичними татуюваннями на руках і ногах. Так письменник, музикант, режисер і журналіст одним із перших почав шукати потерпілих від російського вторгнення жителів сіл довкола Києва. Range Rover Sport повільно суне сільською вулицею.

 Якось зустрів знайомого військового. Той здивувався: “Що ти тут лазиш?” “Маскуюся під цигана”, посміялися, але прізвисько приклеїлося, розповідає Горовий. Так став “циганом”, його команда “табором”, машина “кибиткою”. Упродовж п’яти місяців двічі-тричі на тиждень команда Горового їздить селами Київщини. Там уже знають “циган”, чекають на них, просять про допомогу й отримують її.

Разом із Русланом Горовим їдемо в село Мощун Бучанського району. Це близько 20 км від столиці

 Багато років не керував авто, а в лютому довелося, розмовляємо дорогою з Русланом Горовим у редакційній машині, що їде за його “коником”. Спочатку вивозив людей із мосту біля Ірпеня на вокзал у Києві. Усі, хто зі мною тепер, евакуювали свої родини, а потім ми об’єдналися. Лєна Нечаєва займається військовими, Рома Гуржій ліками. А оскільки в мене “чорний пояс по бабушках” і я балаболка, то на мені громадський сектор. Разом їздимо по селах, привозимо замовлення ліки, одяг, чайник, бак для душу, мультиварку, мікрохвильовку, інвалідний візок. Є родин 20, якими опікуємося постійно, бо не вигрібають самі. От є жінка, двоє малих діток. Кацапи забрали чоловіка, і нема ні живого, ні мертвого досі. Як їй бути? А потім люди, які тікали, повернулися. Почали відбудовуватися. Тепер у них свої потреби молотки, сокири, розвідні ключі, шланги для води.

Трасою все частіше трапляються понівечені, обпалені та вщент зруйновані будинки. Питаю, хто фінансує “циган”.

 Спочатку потратив свої заощадження, зокрема купив 12 тепловізорів на фронт. Тепер гроші дають українці за кордоном, які давно стали на ноги. Я же світом багато їздив зі своїми книжками і фільмами знайомився. І тепер люди з Америки, Іспанії, Німеччини, Ірландії питають, чим допомогти. Ми не збираємо грошей з українців усередині країни, бо це перекладання з кишені в кишеню.

Те, що нині робимо, допомагає мені зранку дивитися в дзеркало. Один раз з Юркешем (Юрко Юрченко, музикант. Країна) зробили спільний вечір, зібрали 70 тисяч гривень. І це дуже важко далося. А от руками працювати, прості фізичні дії нормально. Єдина творчість тепер пишу есе про поїздки, щоб зафіксувати моменти й історії людські, на ютюбі викладаю.

 Он хароший руський висить, показує у вікно. Славіком звати.

Перед в’їздом у Мощун біля блокпосту на гілці гойдається муляж російського солдата.

 Це центральна вулиця, хто, як може, парканчики ­відбудовує, минаємо площу зі знаком-сердечком “Я люблю Мощун”. На зупинці за магазином накиданий хаотично одяг.

 За це вбивати треба, каже Горовий, шмотки викинуті, як свиням. А ну пригальмуйте, он мазанка, там у бабусі всі її діти зібралися, бо дві їхні хати згоріли. Їм мультиварку привозили, а старшим ціпки. А в цьому розваленому будинку чоловіка застрелили. А там Ліда живе, їй дах будемо передєлувати. З цієї вулиці нічого нема, визирає у вікно. А щас побачимо домік, де “Сватів знімали”, тут дурачок Мітяй жив, від будинку збереглася лише фасадна стіна. Поміж бур’янів буяють троянди. А тут бабуся Юхимівна, їй хату повністю зробили. Моя знайома картину намалювала і продала, ті гроші на дах пішли. Потім через “циганське радіо” кинули клич: майстер підбив стелю, поміняли вікна усім світом стяглися.

Спершу прямуємо в кооператив “Пуща-Водиця”, що одразу за селом. Крім нього, ще є шість менших. Колись тут підприємства роздавали землю своїм працівникам під будівництво дач. Згодом їх продавали, зводили нові будинки, в яких люди почали жити постійно. Після 24 лютого 2022 року Мощун і кооперативи стали для ворогів воротами на Київ. 90 відсотків будівель знищили в перші два тижні, трансформатори спалили. Світло в селі відновили пару місяців тому, а в кооперативах ні, бо невідомо кому, за документами, належать їхні трансформатори. Не було там і комісії з фіксування руйнувань.

 Дачі постраждали дуже сильно. Орки йшли бомбили, потім наші їх вибивали. Палало до неба. Ми знайшли тут людей, які об’єдналися, так легше. Воду спільно протягнули, завали розібрали, хати укріплюють. Ми зараз маленький генератор Ігорю закинемо, він рукастий і розумний, проїжджаємо повз єдиний засаджений картоплею город, цього літа це видається дивиною.

 Доброго здоров’я! “цигани” ручкаються й обіймаються із засмаглим будівельником 35-річним Ігорем Непевним. Шмат другого поверху його хати наче вигризено. Дошки стримлять, як кістки.

 Дивися, що я тобі припер, Горовий відкриває багажник. Там, крім генератора, є шланг для поливання на 50 метрів, лопати, граблі, шурупокрути. Пайдьот?

 Канєшно, піде, Ігор крутить у руках новеньку лопату. Я згадав, куди ми свої діли. Як ребята окопувалися, їм повідносили.

 Покажу щас свою хату, проводить через залишки арки з дрібненьких троянд за хвірткою.

Хоч у дворі прибрано звідси й від трьох найближчих сусідів вивезли шість КамАЗів сміття, у хаті вся підлога засипана уламками та битим склом. Ігор каже, що сам будував дім вісім років, з яких п’ять жив тут на другому поверсі з дружиною і двома дітьми.

Із першого дня війни він спостерігав за бойовими діями з балкона.

 Отам Буча, там Ірпінь, там Гостомель і аеропорт, де літак “Мрія”, показує висот­ки за полем і лісом. Я бачив, як бої йшли, як десант спускали. 24 лютого ще по-божескі бахкали в нас, 25-го перша хата горіла, 26-го орки йшли через поле, 28-го літаки дуже низько літали, ми нащитали 57 штук К-62. Мої малі, Іванці 6 років, Колі 7, як солдатів побачили, давай плакати. Кажу: “Наталко, їдемо”. Я із Хмельниччини.

Ігор повернувся додому першим у середині квітня.

 Прильотів багато було, заводить у дитячу з двома ліжками. Одне у формі машини, друге в рожевих тонах. Зовнішня стіна вивалена.

 Думали, одна планіровка буде, тепер усе переінакшимо. З другого поверху перейдемо на перший, за зиму построїтися, щитаю, можна. Буде менша площа, але нічого, за опалення платити менше. Руслан вікна дав, поставлю. Волонтери здорово підсобляють: прошлий раз ліхтарі сонячні привезли. А я додумався, як від них мобілки заряджати.

З телефона лунає трек “Ой у лузі червона калина”, Ігор збиває виклик.

 Ми тепер у Сірьожки поруч живемо, він у ЗСУ. Ще з двома сусідами, теж Ігорями, об’єдналися: война показала, хто є хто. Жінки варять, чоловіки завали розтягують, а як будувати станемо разом і будемо мурувати дружно. І ще скажу по правді: хочеться щось робити, але дивишся на все це, і руки не підіймаються. Збитки 5060 тисяч доларів, не щитаючи роботи, а це ще мінімум двадцятка, зітхає. Ну нічо: главне, що ми всі живі-здорові. Відновляти будемо за свої кошти, потрошку зробиться, він веселішає.

На вулицях незвична, як для літа, тиша. Людей не видно.

 Бо ті, в кого, крім дач, є квартири, сидять удома. Тут лише ті, в кого це єдине житло, пояснює Горовий. Нині який сенс їхати: світла нема, а отже води нема, і життя нема.

У вчительки 41-річної Лілії і будівельника 43-річного Ігоря Іванківих цього літа виповнюється 20 років шлюбу. Мріяли зробити фасад свого дому, покласти бруківку і цим завершити семирічне будівництво. А потім поїхати на відпочинок за кордон. Ігор востаннє поїхав на заробітки у французький Руан, дружина з 19-річним сином чекали. А потім настало 24 лютого.

 Оті перші ночі найстрашніші. Я лежала тут, син далі, показує коридорчик, над нами безперестанку літали літаки, “Гради”. Одразу зникло світло, зв’язок, вирубився котел. Ми опинилися в холоді.

 Я їхав додому дві доби, каже Ігор. Від Львова до кордону стояла черга автівок на 45 кіломет­рів, а звідти їхали лише чотири чоловіки. У Києві все вимерло, сюди пішки йшов.

На стіні в коридорі помічаю засохлу розмазану кров.

 Не знаю чия. Мабуть, наших “визволителів”, бурятів. Хотіла забілити, а тоді лишила. У сусіда наші сковорідки були, в нас чужі речі. Вони, як жили в будинках, туди-сюди носили, мінялися. Я не забирала їх назад, противно.

Коли росіяни сюди зайшли, ми виїхали в Коломию до свекрухи. Я там плакала, переживала за цю хату, а коли Ігор вперше привіз, побачила свій побитий і постріляний зелений паркан, накотила нудота. Відтоді всередині все закам’яніло, зачерствіло. І до цього часу не заплакала. Ми ж самі будували цю хату, ніхто не допомагав. Син минулого літа тіки в’їхав у свою кімнату, а взимку нас усіх виселили.

Тепер Іванківи винаймають будинок у сусідній Горенці.

Поки Ігор із кількома чоловіками промацують стіну, яка відійшла, і розмірковують, що і як треба зробити насамперед, Лілія показує свою колишню літню кухню. Її довелося розібрати до фундаменту.

 Хочемо тут добудувати хатину, бо зима насувається, посеред “кухні” складені нові блоки. На подвір’ї теж купа куплених будматеріалів. Але щоб прийшла комісія і нам щось дозволили робити. Навіть за свої гроші люди готові. От якщо робити літню кухню, затягує на 10 тисяч доларів. Якщо держава нічого не поверне, то краще б ці гроші в хату вкладати. Ми понаписували скрізь і все, що треба у ЦНАП, і в поліцію, і в “Дію”. Але комісія чомусь до нас не спішить. Чуємо лише: не відбудовуйте, бо тоді грошей не вернуть за пошкодження. То значить, хай сиплеться і довалюється?

Світла в нас нема. У Мощуні нові трансформатори поставили, а ми не їхні, ми не приший кобилі хвіст. Користуємося генератором.

На вигоні, де стоять машини, зібралися “цигани” й Ігор Непевний. Його донька Іванна ганяє на велосипеді, а син Микола присів у холодку біля пса.

 Ну, будемо їхати, волонтери прощаються з Ігорем.

 Відбійний молоток і шльопанці резинові привезіть наступного разу, просить він.

Повертаємось у Мощун. Біля триповерхового будинку з вікнами, забитими плівкою, із фасадом, що нагадує молитовний дім, сива й худенька 83-річна Людмила Ломейко кидається обіймати Руслана Горового.

 Ви молоко повипивали? Зараз Лєна ще привезе, він помічає на дерев’яному нефарбованому столі кілька купованих пакетів з-під молока. В них вода.

 Та є в мене, вчора привезли ті, що кришу строїли. Думала тобі подзвонити подякувати.

 Та я знаю, вони мені доповідають. У вас усе добре?

 Усе нормально. Книжку тобі віддам, я вже прочитала.

 Сусідам понесіть, хай теж позазирають.

 Я собі лишу в такому разі. В мене такі роздуми про ту книжку: береш плачеш, читаєш плачеш, закрив книжку, думаєш плачеш.

 Я привезу вам смішну наступного разу

 Ти вмієш писати смішно? питає із сумнівом.

 У мене рік смішна виходить, рік така, обіймає її за плечі Руслан.

 У неділю ходила в церкву. Тре при повному параді плаття одягла, нігті нафарбувала, бо бруд не можу вимити. Моя церква евакуювалася, я була в єврейських баптистів. Та я глуха, нічого не чула.

 Дуже зручно!

Усі сміються, перебиваючи щебет птахів.

 Сперечалася в церкві з вірянами. Вони кажуть, що Біблія вчить пробачати ворога, а я пробачати не готова. І це мене мучить.

 Нехай не мучить.

 Як це?

 Пробачати треба ворога, а не власного вбивцю. Вони прийшли нас убивати.

 Точно. За убивцю молився Христос. Ну, в нього така місія була. А в мене інша, я не можу за росіян молитися. Я молюся за наших солдатів, щоб Господь дав таку возможность оборонятися, як дав євреям при цариці Есфір. За три дні розгромили всіх.

 Оце воно! сміється Руслан. Я збігаю до вашої сусідки Яни. Гляну, як їй дах тимчасовий вчора натягли.

Людмила Олександрівна розповідає, що це її друга війна.

 Тієї (Друга світова. Країна) кінець пам’ятаю, сідаємо за столом у холодку. Як красні наступали, фріци відступали, то стрілянина була сильна і мама закривала вікна подушками. Як почало тут гриміти, я так само робила. Але не ті пулі й не ті фріци, сміється. Вимітала з хати прутіки з “Градів” і фосфорні боєприпаси.

А потім тут вуличні бої йшли й попід заборами, й меж хатами. А тоді навідалися росіяни: “Мы думали, это церковь. Вы тут живете?” “Якщо це можна назвати життям. Здавайтеся, хлопці, то живі будете”. Діти. Самому старшому год 20.

13 березня наші воїни зайшли в хату через вибиті вікна і аж шарахнулися: не очікували когось побачити. Давай мене силою забирати. В машині були я і мерт­вий солдат. Як приїхали до моргу в Києві, одкрили “Газель”, охоронець питає: “Кого першого приймати? Вас?” “Ні, я вийду сама”, сміється.

Людмила Олександрівна жила в сина Олексія в Києві, а після Великодня попросилася додому.

 Одна з моїх кицьок так кричала, так кричала! Таке нещасне було. Вона їла хазяйственне мило, у ньому якийсь процент жиру. Хоч і могла вискочити, бо вікна ж вибиті, але таке безпорадне. Дворова ж кицька полювала, ще й двійко кошенят привела. І ще я думала, що кіт Боніфацій виживе, він же на льоту пташок ловив. А четверта кицька пропаде. Вона немудра кусається, як собака, нікого не признає, тіки мене і то на расстоянії. І це ж треба вона вижила, а Боніфацій пропав.

Жінка посадила город на двох із сусідкою Яною, “цигани” подарували тачку.

 То було свято, як я радувалась. На тачку мішка поставлю зі сміттям і везу. Чотири місяці прибирала. Тоді в селі пайки стали давати, світло увімкнули якось легше. Газ підключили пізно, бо лічильник розтрощило. Сусід Льоня через дорогу варив їсти всьому кутку і мене гукав: “Я наготував капусняк”, “Я стушив картоплі”. В мене ж абсолютно нічого не було.

Раділа, що мій дім не загорівся. Комісія була, подивилися, позаписували якісь акти. Але не вірю, що держава відбудує. Не вірю, що великі гроші підуть на відбудову й не розійдуться по карманах.

 То будемо каву пити чи нє? вертається Руслан. За ним Олена і Роман. Кладуть на стіл печиво і два пакети молока. Підходить сусідка Яна.

 О, Яна вміє робити каву! радіє господиня. Я ставлю кип’яток, кава й цукор у мене є, зникає в будинку.

 У Яни осколок у пралці за­стряв, каже Горовий.

 Машинку нарішаєм, Олена комусь дзвонить.

 І вікна вибиті. Щас Сірьогу наберу, найдешевші зробить, по собівартості. Ян, як привеземо вікна, буде кому поставити? Щоб бригаду сюди не тягти?

Жінка каже, що проситиме знайомого.

 А хто в баби Люди напинав вікна? питає Олена.

 Тут страшне було, як згадаю, сміється Горовий. Я не люблю працювати руками. Але з Ромкою старалися, як люди-павуки висіли.

Господиня повертається із чайником, п’ємо каву.

 Який же ти худий, дивиться на Романа.

 Гарний півень жирним не буває!

 Ну, будемо рухатися. Що вам привезти наступного разу? питає Горовий.

 Каплі для кицьки, стала чогось облазити.

Руслан Горовий обіймає жінку. Вона проводжає всіх до воріт.

У 40-річної Яни Холодкової працівниці зоомагазину зовсім невелика хата, за якою вглиб двору простягаються стіни новобудови, що мала з’єднатися з будинком. Вікна не вставлені, але були куплені: великі, від підлоги до стелі. Тепер вони потрощені.

Яна сирота, виховувалась у дитбудинку, через опікуна їй виділили цю ділянку, допомогли з будматеріалами. Усе життя вона будується і вчить дітей сама. Вони мешкають із нею 20-річна Діана і 19-річний Ринат.

У всіх селян я цікавилася, як вони живуть тепер, як відбудовуються, які мають плани. Але всі вони повертали розмову до днів, коли почалася війна. Надто багато болю, яким треба ділитися. Так і з Яною.

 Не сказати, що ми жили шикарно, але всього вистачало, потихеньку достроювалися, вона сідає у кріслі-гойдалці. Поруч на столі замочена в мисці білизна. Ми спочатку ще їздили на роботу, в магазині була елект­рика, люди запасалися кормами, заряджали телефони, ми підкачували в телеграмі новини й тут розповідали, бо страшно, коли нема інформації. І ще дуже страшно, коли вночі лежиш під обстрілами й не знаєш, чи побачиш своїх дітей живими вранці, плаче. Інколи переходить на російську, чути, що вона їй рідна, але потім повертається на українську. Розповідає, що раз так тікали під обстрілами, що чула, як у її сина під зимовою курткою вискакувало серце. Як 70-річний староста села оголосив евакуацію в центрі, а тут, на околиці, про неї не знали. Як носили з дівчатами під снайперським вогнем їжу нашим хлопцям і тим, у кого не було світла й газу. А в неї грубка, на якій можна готувати. І як відходжувала чаями і розмовами “тьотю Люду з отрішонним взглядом”, бо з тією щось не те творилося.

Яна палить цигарку одну за одною і розповідає, розповідає. До жінки лащиться старенька вівчарка Малія. Її викинули господарі, а родина Яни підібрала доживати.

 Ми залишили і ії, і нашого стафа. Тут багато тварин підірвалося, зокрема свиней. То стаф приволок цій мамзелі тушку. Грів її, курочки носив. І сам вижив, і її врятував.

Яна показує пошкодження в хаті: стіну, яка відійшла, патьоки й грибок через це на шпалерах. Каже, що дах був зруйнований зовсім, тому попросила в сусідки телефон Горового.

 Хлопці зробили вчора кришу тимчасову, щоб час виграти, а тут у мене, показує на землі, проф­настил. Я шукала швидко, бо розуміла, що ціни злетять. Це найдешевше не стандартні листи, а залишки. Віддала близько 10 тисяч. Треба його до зими покласти. За вхідні беушні двері 3,5 тисячі. Але із замками і коробкою.

Хто бува в інших районах, каже, що такого ставлення, як до Мощуна, ніде не бачили. Комісія в нас була у середині травня. Навіть акта не дали, а без нього нічого зробити не можу. Люди з талмудами документів їздять у пожарку, у поліцію. Там готове, там неготове, там загубилося. Гостомель, Буча, Ірпінь потроху відбудовуються. А в нас коштом гостомельського бюджету не замінено жодного вікна. Там міста, там делегації іноземні, я понімаю. Але не туди ті делегації возять. Я вірю, що колись держава компенсує збитки, але я щось уже тепер робитиму. Мені треба турбуватися про родину, дітей. Чекати останнього моменту, коли мороз ударить, не можу. Розраховую на себе, групуємося з тьоть Людою, дядею Льонею і дядею Васею. У всіх нас свій біль, але разом все ж таки долати легше. Руслан вікна обіцяє. Нічого, прорвемося, аби на голову не капало. Бачте, це вже рух. Раніше казала: аби над головою не стріляли, сміється.

Увечері списуємося з Русланом Горовим:

 Вікна Яні порішали, тепер лише дах залишився. Роботу я оплачу. Пралку привеземо. Хай люди живуть. Людмила Олександрівна кльова. Вона мені весь час про Бога розповідає. Я кажу, шо Бог, мабуть, циган. Ругається. Я її люблю. Усіх люблю.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”