У перше за час повномасштабної війни приїхав до Києва. Зустрічають дорогі люди. Накривають святковий стіл. Невимушена й легка розмова. Розслабився не приховую жодної подробиці своєї служби як військового журналіста в районі бойових дій. І раптом хрещена нокаутує запитанням: “Чи бояться бійці смерті?”
І я розумію, що надалі, записуючи інтерв’ю з воїнами, формулюватиму запитання саме так. А поки що пам’ять догідливо переносить мене на кілька місяців назад. Листопад, полігон. Напередодні Дня сержанта командування 59 бригади імені Якова Гандзюка виділило двох бійців для розповіді про їхній бойовий шлях. Умови для запису не дуже зручні холод пробирає до кісток. Але коли починаю бесіду з першим із них, забуваю про те, що пальці мерзнуть, тримаючи диктофон.
Воїна звуть Вахтанг. Позивний “Ваха”. Середнього зросту, з борідкою. Зізнається, що волів би утриматися від інтерв’ю, але наказ є наказ. Почувши ці слова, розчаровано зітхаю. З досвіду знаю, за такого ставлення людина навряд чи буде відвертою. Але я помиляюся. Попереду пів години глибоких думок. Після запису ошелешений тим, що уродженець Харкова не закінчив вищого навчального закладу кинув на півшляху. А от те, що перейшов на українську, змалечку спілкуючись російською, нітрохи не дивує.
Ви тільки послухайте, що говорив цей 33-річний піхотинець.
Пригадую свій перший вихід на позицію. Очікування були песимістичними. Бо коли був цивільним, Харків точно не належав до спокійних міст. Там щодня були обстріли, вибухало поруч. А на позиції вперше нічого такого. Уже наступний вихід райдужним не був обстріли, дрони. Але вивів таку формулу для себе: корисно мати в голові песимістичний сценарій. Я не сентиментальна людина, і це плюс.
Не вважаю свого досвіду унікальним. Звичайний для будь-якого піхотинця. По-друге, не люблю копатися в собі. Знецінюю те, що зі мною було. Не хочу застрягати в минулих подіях, бо багато чого ще треба зробити, аби виграти війну.
Інколи мені хочеться зробити щось, що перевищує мій потенціал. Але треба постійно зважувати можливості, мати запобіжник у голові. Головне уникати недбалості. Бо вона призводить до тупих втрат.
Втома від війни? Швидше виснаження. Воно накопичується. Я ніяк із цим не борюся. Розглядаю це як нагороду. Піхотинець має бути або виснаженим, або мертвим.
Чи вірю у справедливість? Вона існує. Але як виняток, а не правило. Є надія, що в російсько-українській війні буде цей виняток.
На цьому я ставлю крапку і щиро дякую Вахтангу за те, що мені було цікаво. Він знизує плечима мовляв, нічого такого я ж не сказав. Я усміхаюсь і кажу: “Добре, давайте наступного”. Героїчний хлопець на позивний “Шева” простий, відвертий, йому є чим поділитись, і робить Богдан це залюбки. На його розповідь зреагує більша кількість людей. “Ваха” умовно залишиться в тіні. Я розумію людей більшості хочеться конкретних історій під час війни, а не філософських узагальнень. Саме на цьому ми сходимося з командиром, коли обговорюємо підсумки зустрічі з двома сержантами. Але це не заважає мені висловити начальнику те щеняче захоплення, яке викликав своїми думками “Ваха”.
У подальшому ми не підтримували контакту. Не бачив у цьому сенсу в кожного своя робота. За кілька місяців вона привела мене до головного сержанта бригади. Прощаючись, я попросив його рекомендувати для медійності підлеглих.
Тільки не “Ваху”, уточнюю. Цей чоловік феноменально мислить, але з ним я вже попрацював.
Відповідь приголомшує.
”Вахи” більше немає. Спочатку він був поранений. Лікувався, міг узяти час для повного відновлення, але ні. Знову пішов на позицію. І загинув.
Я хочу додати слово “героїчно”, але одразу себе осмикую. За час одинадцятирічної війни полягло безліч захисників України. Про кого з них можна сказати, що не героїчно?
“Ваху” поховали в Харкові 8 травня. У символічний день пам’яті, примирення та перемоги над нацизмом.
Я достеменно не знаю, чи боявся він смерті. Але хлопець віддав життя за те, щоб у цьому світі справедливість мала хоч трохи більше шансів.