Культ Росії на Заході зруйнувався, каже письменник, філософ Ярослав Мельник, 63 роки. Багато років живе в Литві та Франції. Твори пише литовською й українською. Розмовляємо про те, як європейці сприймають російську агресію проти України, та випробування, які чекають на нас після перемоги.
Не подобається, коли митці починають говорити як політологи, журналісти, продовжує Мельник. Кожному своє. Зараз на першому місці актуальна, щоденна інформація та коментарі експертів. Однак саме митець може подати загальніший погляд на ситуацію, використовуючи силу метафори, образу.
У ситуації біди, випробування, болю, страху виникає нагальна потреба для людської психіки вийти з травматичної ситуації. Однак реальність тримає людину в залізних лещатах, фізично вирватися з неї неможливо. Залишається єдиний вихід: піднятися над нею, подивитися з висоти думки, часу, зрозуміти, що відбувається, побачити кінець і світле майбутнє. І так звільнитися.
Осмислити травму це вже великою мірою ослабити її, а то й вилікуватися.
Чи спостерігаєте зміни в українському суспільстві?
Люди стали нервові. Велика кількість українців потребує допомоги психологів, а то і психіатрів. У суспільстві щоденна тривога. Перманентний стрес. Оскільки війна затягується, треба відключатися, механічно виконуючи все можливе для перемоги.
Не йдеться про те, щоб егоїстично забути про війну, насолоджуючись життям десь у Буковелі. Мова про збереження нервової системи та психіки тих, хто переживає і робить усе можливе для перемоги. Бо це також вклад у неї. Що ви зможете дати перемозі, якщо втратите психічне здоров’я, адекватність, виснажите себе?
Які побоювання щодо України є зараз?
На політичному фронті найбільше мене тривожить можливість зради, зупинка й домовленість із ворогом у момент, коли можна буде різким контрнаступом покінчити з окупантами. Інша справа, пауза для підготовки рішучого, вже гарантованого наступу.
Як сприймають агресію Росії проти України в Литві?
Литовці не втомлюються нас підтримувати. Уся країна в українських прапорах. У Вільнюсі в громадському транспорті українською постійно транслюють інформацію, що українці мають право безкоштовного проїзду за наявності документа, що підтверджує громадянство. Маленька трьохмільйонна Литва першою за кілька днів зібрала понад 5 мільйонів євро на “Байрактар” для України. Існують десятки організацій, які допомагають українцям.
Чи відрізняється ситуація у Франції?
Французи не усвідомлюють зла, яке чинить Росія. У Франції звикли жити під опікою держави. Для французів комфорт кисень. Весь жах для них відбувається десь аж за Німеччиною і Польщею.
Окрім того, Франція традиційно була русофільська. Там росіяни з часів царя попрацювали настільки добре, що в головах французів до останнього часу Росія це була якась “сибірська казка”: сніги, ведмеді, Толстой, Достоєвський, Чехов, Чайковський. Ну, ідеал.
Тепер багато що змінилося. Знайомі французи-перекладачі жаліються, що не мають роботи, бо видавництва не хочуть публікувати росіян. Але це не означає, що кремлівські агенти впливу зникли. Москва продовжує їх підгодовувати через фінансування різних організацій, як-от партію Марін Ле Пен.
У французьких соцмережах є так звані пацифісти, які “взагалі проти війни”. Вразило таке явище: у групах, які виступали раніше проти втручання в людське тіло держави, коли нав’язувалася до кінця неперевірена вакцина, тепер пропагується думка, що “держава завжди зло, вона проти індивідуума, війна потрібна урядам, а простим людям ні”. Виходить, українському уряду війна так само потрібна, як і російському. Жертва й агресор зрівнюються. То тут бачимо тонку гру російських політтехнологів.
Дія вашого роману “Маша, або Постфашизм”, відбувається у ХХХІХ столітті у планетарній державі Четвертий Рейх. Її населяють люди, які мають соціальний статус, майно, освіту, керуються культурними нормами. Та стори людиноподібні істоти, які за століття в концтаборах розучилися розмовляти. Вони не розуміють, що таке краса, не мають відчуття сорому. Люди тримають їх як свійську худобу. Їдять сторів.
”Маша, або Постфашизм” присвячена проблемі зла, суть якого полягає в тому, що людське може формуватися за рахунок піднесення над іншим. Це і є фашизм: зведення ближнього до об’єкта, яким можна маніпулювати, експлуатувати, не поважати, ним помикати, штовхнути. Будь-який грабіжник ставиться до вас як до об’єкта пограбування. Для будь-якого убивці ви порожнє місце, не людина.
Мені вже не один знайомий казав, що я “накаркав” романом події в Україні. Але пояснення збігів просте: так зване передбачення майбутнього є нічим іншим, як здатністю інтелекту побачити тенденції та протягнути їх розвиток у майбутнє. Відродження фашизму в Росії закономірне.
Чи можна провести якісь паралелі з сюжету вашої антиутопії й того, що відбувається зараз?
Уже самі собою напрошуються. Росіяни людей поки що не їдять, але вже десь близько. Вони їх бездушно вбивають. Чи останні вісім років росіянам пропагандисти Кремля не втовкмачували, що українці це не люди? Без жодних підстав називали нас нацистами, а до того украми, укропами.
Знавці психології знають, як керувати масами. Для цього треба їх зомбувати брехнею і викликати з підсвідомості травматичні почуття з далекого минулого. Пробуджувати історичний біль Другої світової. Тобто експлуатувати травми колективної історичної пам’яті. Так формують ненависть. Сьогодні ті росіяни, які виправдовують “спецоперацію”, аргументують це ненавистю до “нацистів”, яких немає і не було в Україні.
Головний герой вашої книжки в якийсь момент розуміє увесь жах ситуації. До речі, в іншому вашому фантастичному романі “Далекий простір”, що віднедавна є в обов’язковій програмі українських шкіл, також йдеться про суспільство незрячих і прозрілого героя. Чи можливе таке прозріння в росіян?
Мій герой закохується в стора-самицю Машу. Почуття відкриває йому очі, що перед ним людина. Але, якщо стори це люди, то тоді всі постфашисти є моральними виродками, людоїдами. Це шок для героя, шок від істини, який кардинально змінює його свідомість.
Щодо “Далекого простору”, то люди там живуть також у моторошній реальності, жаху якої не розуміють: серед бруду, в коробках без вікон. Вони не знають, що існують світло, природа, краса. Коли мій герой Габр починає бачити, то намагається розповісти про реальність навколишнім. Але навіть його близькі вважають, що він збожеволів. Тоталітарна держава хоче вилікувати його від галюцинацій, тобто від зору.
Цей роман став Книгою року і у Франції. Там сприйняли його як продовження легенди Платона, де істина це факел, що проносять за плечима людей, які сидять обличчям до стіни печери. Вони бачать лише тіні від вогню. Щоби побачити істину, треба повернутися.
Справа в тому, що доки ви повернуті спиною до факела істини, ви її не пізнаєте. Повертаючись до метафори “Далекого простору”: доки очі не бачать правду про реальність сприймати неможливо. Як сліпим можна розповісти про істину, якщо в них немає зору? Але щойно очі починають бачити, як свідомість різко змінюється, як у Габра. Чи це не про нинішню ситуацію в Росії?
З початку війни в Росії заборонені навіть лояльна до режиму преса, що дозволяла собі говорити хоча б крихту правди. На відміну від мого роману, в Росії люди фізично зрячі. І якби їм показували те, що транслюють українські та світові ЗМІ, їх свідомість протверезіла б за короткий час. За умови, якщо були б припинені щоденні ін’єкції отрутою брехливої держпропаганди.
Мій прогноз щодо масового прозріння росіян в умовах сьогоднішнього режиму песимістичний. Ви не можете вилікувати наркомана, постійно вприскуючи йому в кров наркотики.
Зможемо повністю витіснити російські книжки з нашого ринку?
Не розділяю думки, що в російській культурі все нікчемне. Це те саме, що сказати, що Гете й Баха треба викинути на смітник історії, бо в Німеччини був Гітлер. Але вважаю, що та крайня дерусифікація в Україні, яка проходить зараз, необхідна. Інакше ми ніколи не звільнимося від нав’язаної нам русифікації.
Треба якомога швидше звільнити сьогоднішній ринок від російськомовних книжок. Тим паче, що новітня російська література не є нічим особливим. Навіть якщо говоритимемо про письменників-опозиціонерів режиму. Народ, який допустив геноцид в Україні, має бути покараний культурною ізоляцією.
Які найбільші виклики постануть перед Україною після перемоги?
Хотілося б вірити, що українці зроблять висновки зі своїх помилок, коли голосували “для приколу” й на зло іншому кандидату. Не думаючи про те, що від верховної влади та влади на місцях залежить багато, аж до допущення чи не допущення війни. Думатимуть про те, щоби влада належала патріотам. Чому б не довірити керування Україною військовим, які жертвували життям ради держави й довели, що їм можна довіряти.
Друга проблема олігархи та корупція. Якщо їх не викорінимо, Україна не матиме майбутнього. Зараз унікальний шанс стати однією з провідних держав Європи. У нас буде наймогутніша армія Європи, оснащена західною зброєю, з навченим за найкращими зразками особовим складом. Плюс досвід війни, якого не має жодна армія світу.
Має бути збережена й підсилена демократія. Без неї також усе буде втрачено. Але не можна дозволити ворожим силам використовувати демократію для пропаганди й захоплення влади, як це вже мало місце.
Опираючись на величезні природні багатства, й насамперед на одні з найбільших у світі запасів чорнозему, Україна може стати житницею планети. У пору, коли наступає продовольча криза, їжа стане набагато більшим багатством, ніж нафта, якою не наїсися.
“Газету по-українськи” можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”