Клуб почав ініціювати пошуки масових поховань
“Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Спочатку всі маленькі дівчата здалеку були чомусь похожі на тебе. Я навіть підозрівав, що у мене щось із шариками не в порядку. Зараз уже пройшло, але думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере треба ж готуватися до екзаменів, а тут “світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні”. Твердо вирішив писати тобі рідко, але щось воно так не виходить…” писав у листі до своєї коханої дівчини Людмили Півторадні поет Василь Симоненко
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Його виховувала мати Ганна Щербань, бо батько Андрій Леонтійович залишив сім’ю, коли хлопчику не було й року. Жінка вірила, що чоловік невдовзі повернеться, проте цього не сталося. Тому Ганна Федорівна присвятила життя єдиному синові.
1952 року після закінчення школи із золотою медаллю Василь вступив на факультет журналістики Київського університету. Наприкінці 1956-го Симоненко разом з однокурсником Станіславом Буряченком приїхали до Черкас на переддипломну практику в редакції газети “Черкаська правда”. Тут юнакам неймовірно пощастило, оскільки в редакції були вакантні місця. Так хлопці стали частиною творчого колективу, а до Києва навідувалися складати іспити.
У редакції хлопці звернули увагу на синьооку невисоку дівчину Людмилу Півторадні. Вона працювала кур’єром в обласній друкарні. Василь закохався в дівчину, але зізнатися довго не наважувався. Якось він зайшов до бібліотеки й побачив Людмилу. Навідувався туди кілька днів, а потім вирішив зізнатися в коханні й уперше поцілував. Людмила відповіла взаємністю. Згодом поет написав: “Прийшла любов непрохана й неждана ну як мені за нею не піти?”
Думала, що він на хліб зароблятиме‚ а вийшло… Якісь віршики пише
Вибір Василя всіх здивував. Колега і друг Микола Сніжко згадував: “Він був хлопець красивий, видний. І міг одружиться будь з ким. З поетесою, артисткою, журналісткою, донькою секретаря обкому. Та міг би й із жінкою секретаря обкому! З ким хочеш! Він був симпатичний, красивий. Та що там казати. Ще й поет. А одружився з простою кур’єркою… А там же такі дівчата були в “Черкаській правді”, що міг би він запросто з ними одружитися… А він, як капітан Грей. Всліпу взяв Асоль і повів на свій корабель”.
Проте Василь на слова друзів не зважав. 27 квітня 1957-го молодята одружилися, а невдовзі отримали в Черкасах двокімнатну квартиру на останньому поверсі, з якої відкривався неймовірний дніпровський краєвид. За рік у подружжя народився син Олесь, тому Василь вирішив забрати із села матір, щоб та допомагала Людмилі по господарству.
На жаль, сімейне життя швидко стало погіршуватися. Фінансові негаразди давалися взнаки. Якось Люся поскаржилася на Василя письменниці Дарії Ястребовій: “Думала, що він на хліб зароблятиме‚ а вийшло… Якісь віршики пише. З глузду з’їхав ночами сидить і пише”.
Симоненко багато працював. Після закінчення вузу йому запропонували очолити відділ культури “Черкаської правди”, а невдовзі він став заввідділу новоствореної газети “Молодь Черкащини”. Василь одразу заявив про себе як талановитий поет, тому невдовзі в газеті опублікували добірку його поезій, а деякі вийшли в альманаху “Дніпрові зорі” восени 1957 року.
“Симоненко… читав свої вірші глухо, монотонно і надто тихо для гамінної поетичної аудиторії нашого Будинку літераторів… Здавалося, що Симоненка ніхто й не почує. Але Рильський почув. Почув і високо оцінив глибоку народність Симоненка, його ліричне і сатиричне начало”, згадував поет Микола Сом.
Відтоді Василь Симоненко часто їздив до Києва у відрядження. Це не подобалося Людмилі. Жінка підозрювала, що в нього з’явилася коханка. Вона часто влаштовувала Василеві істерики та дорікала йому: “Ти величина, а я хто?” Але Василь реагував спокійно стояв біля дверей і мовчки палив цигарку, а коли дружина трохи заспокоювалася, казав: “Малюсю, все одно я люблю тебе більше, ніж ти мене. Більше. Зрозуміла?”
1960-го в Києві під впливом хрущовської відлиги було створено Клуб творчої молоді перше від кінця 1920-х легальне громадське об’єднання, що мало на меті духовне відродження України. Членами клубу були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив Україною, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Він вірив, що всі випробування, які випали на долю українського народу, скінчилися, а негативні явища в суспільстві скоро відійдуть назавжди. Клуб розгорнув активну культурно-просвітницьку роботу. Зокрема, влаштовували вечори, присвячені Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Іванові Франку. Після одного з таких вечорів, що був приурочений пам’яті розстріляного 1937 року на Соловках режисера Леся Курбаса, до учасників заходу підійшла жінка. Вона представилася завучем школи в Биківні й розповіла, що під Києвом є свої Соловки у 19301940 роках у Биківнянському лісі ховали страчених у НКВС.
Бачимо, що хлопчаки грають у футбол білим черепом із наскрізним отвором від кулі
Відтоді клуб почав ініціювати пошуки масових поховань. Василь Симоненко також долучився до пошуків. Разом з Аллою Горською і Лесем Танюком поїхали до Биківні, щоб збирати свідчення очевидців. Поїздка справила неабияке враження: “Десь на середині нашої дороги Василь бере мене за руку й говорить: “Подивися, що там!” Кажу: “Діти грають у футбол”. “А ти придивися чим!” Підійшли поближче й бачимо, що хлопчаки грають у футбол білим черепом із наскрізним отвором від кулі. А на воротах у гравців лежать інші черепи”, згадував Лесь Танюк.
Місцеві жителі розповідали про те, що тут чекісти розстрілювали жертв політичних репресій. Під час Другої світової кладовище розкопали німецькі військові разом із Червоним Хрестом. Також місцевий літній чоловік розповів: “А раніше, перед війною, привозили вже розстріляних. Сюди трамвайчик ходив. Слідчий із будинку Мехліса, де їх катували, лякав нещасних: “Якщо мовчатимеш, підеш за 11-ю статтею”. Такої статті не було то був номер трамвайчика, який возив туди трупи”. Симоненко допитувався: “І скільки ж тут людей? Як, діду, вважаєте?” Чоловік відповідав: “Ой, дуже багато. А в цьому горбочку знаєте хто? Чекісти з Харкова. Спочатку привозили сюди трупи, а потім і їх розстріляли. Мабуть, забагато знали”.
Після таких свідчень Василь разом з іншими членами вирішили написати звернення до міліції. Також склали й надіслали до Київської міської ради меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла за Симоненком встановили нагляд.
Влітку 1962-го до Василя Андрійовича приїхав земляк із рідного села. Поет його пригостив, а потім поїхав на вокзал проводжати. Коли краянин сів у потяг, Симоненко вирішив піти до привокзального буфету купити цигарок. Але той виявився зачиненим, хоча за розкладом мав працювати ще 15 хв. Василь обурився щодо закриття, а буфетниця зчинила галас. На гамір підбігли двоє міліціонерів. Симоненко пред’явив їм своє журналістське посвідчення, але міліціонери заламали його руки за спиною та повели до привокзальної кімнати міліції. Тієї ночі Симоненка спецмашиною повезли в лінійне відділення транспортної міліції на залізничній станції біля Сміли понад 30 км від Черкас. Редакційні колеги забрали його звідти наступного дня. Руки були сині від побоїв. Потім Симоненко ділився з колегою Віктором Онойком: “Руки пекли, як у вогні. Кажу: “Що ти робиш, гад?” Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось там обірвалося всередині… А на тілі, здається, ніяких слідів. Хоча били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку… Я, бачте, не сподобався їм. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш”.
Після тих побоїв у Василя Андрійовича весь час боліли поперек і нирки. Дружина не одразу зрозуміла наслідки: “Нічого з ним не станеться. Хай менше курить”.
На початку вересня 1963-го поету довелося лягти в лікарню, де йому поставили страшний діагноз рак нирок. Симоненку зробили операцію, але вона була безуспішна. “Вася впав на підлогу. Медична сестра, яка чергувала в ту ніч, за хворими не стежила. Випадково о третій ночі, йдучи у своїх справах, вона помітила калюжу крові, що витікала з-під дверей. У Василя під час падіння розійшлися шви. Чергова запізно викликала лікарів. Вони ще встигли зробити повторну операцію, проте Симоненко прожив після цього недовго”, згадувала поетеса Ніна Черняк.
Василь Симоненко помер у ніч проти 14 грудня 1963-го, не доживши трьох тижнів до 29-річчя.
“На засніженому кладовищі, на лютому морозі під тяжкими хмарами, крізь які зрідка прохоплювався сонячний промінь, наче з майбуття, говорили над Василевою труною про те, що колись на цю могилу прийде більше людей; обіцяли зробити все для того, щоб його поезію донести до народу, щоб кожен українець знав, хто такий Василь Симоненко і що він для нас означає. Тоді ще не уявлялося, яким довгим виявиться шлях до цього”, згадував Іван Дзюба.