Воднева долина Закарпаття: експортна мрія чи екологічна пастка

Як енергетика стає новим бізнесом для минулих еліт

На тлі суперечок навколо вітроенергетичних установок у Карпатах на Закарпатті з’явився новий проєкт воднева долина. Редакція “Країни” зібрала факти, щоб з’ясувати, кому й навіщо потрібне виробництво водню в регіоні, який традиційно вважається водним, але не енергетичним

Такий доступний-недоступний водень

Спочатку трохи про сам водень. З одного боку, він є найпоширенішим хімічним елементом на Землі, але, з іншого, не трапляється в чистому вигляді, тому його зазвичай вироб­ляють шляхом електролізу води. Основними перевагами водню є те, що його ресурси невичерпні, він містить втричі більше енергії на одиницю ваги порівняно з вуглеводнями нафти чи вугілля, а горіння не супроводжується шкідливими викидами. Недоліками зазвичай є висока вартість виробництва, висока займистість і вибухонебезпечність.

Якщо водень видобувають із води за допомогою електролізера, то в результаті молекула води розщеплюється на водень і кисень. Останній розглядають як побічний продукт, який використовують у медицині або будівництві. І як каже директор ТОВ “Водень України” Ярослав Криль, далі водень ми транспортуємо або використовуємо для подальшого виробництва аміаку чи метанолу.

Для виробництва водню потрібні вода й електроенергія. Якщо цю електроенергію вироблено з екологічно чистих джерел, як-от сонячні або вітрові електростанції, то видобутий водень називають зеленим. Таким його вважають в Євросоюзі і називають енергетикою майбутнього.

В Україні термін “зелений водень” теж вживається, але немає стандартів на водневу енергетику. Нема і стратегії розвитку цієї галузі. Торік генеральний директор Директорату ресурсоефективних трансформацій Міністерства енергетики України Ігор Ковальов запропонував проєкт водневої стратегії до 2050 року, але Кабмін так і не затвердив документа. Як розповіла “Країні” колишня працівниця Міністерства енергетики України, в уряді люди просто не зрозуміли, навіщо це їм. Міністр енергетики Герман Галущенко тоді казав: “У нас проблеми з опаленням, ми маємо це вирішувати. Як я прийду на Кабмін і буду розказувати про водень, наче якийсь космонавт?”

Минув рік, і про водневу стратегію заговорили знову. За ­інформацією “Країни”, документ обіцяють затвердити до кінця року. Але не факт, бо на порозі знову опалення і втілення директиви ЄС, за якою з 2026 року українським експортерам доведеться платити за викиди вуглецю.

Тим часом низка компаній наполегливо просуває національним та міжнародним інвесторам проєкти водневих долин. Території, де видобувають водень, разом з інфраструктурою називають водневими долинами. Цей рух розвинуто в усьому світі. Найбільше водневих долин у Європі. Якщо зайти на сайт Європейського водневого партнерства, побачимо пів сотні проєктів водневих долин. Більшість перебуває на стадії проєктування або випробувань. Це переважно місцеві промислові або транспортні кластери, де постачання відновлюваного водню задовольняє місцевий попит. Зверніть увагу: місцевий попит!

Врятувати рядовий металургійний завод у Кошице

Нас цікавитиме лише одна Східноєвропейська воднева долина EASTGATEH2V у словацькому місті Кошице. 2023 року у Словаччині ухвалили водневу стратегію для Кошицького самоврядного краю, а 2025 року запрацював проєкт водневої долини. За гроші, виділені Європейським Союзом, словаки до 2031 року побудують чотири електролізери для видобутку водню. Водень піде на заправлення екологічно чистим пальним міського транс­порту та сміттєвоза, туристичного човна й вертольотів. Водень також планують постачати на промислові об’єкти. Які саме, на сторінці проєкту не сказано. Але загадки тут нема, це металургійний завод у місті Кошице US Steel Kosice.

Якщо взяти всі промислові підприємства Словаччини, то на один металургійний завод припаде третина з усього вуглекислого газу, який вони виділяють. Такі дані озвучив декан факультету аеронавтики Кошицького технічного університету Ростислав Трнка на конференції з водневої енергетики. Металургійний завод є найбільшим виробником сталевого прокату в регіоні і щорічно вироб­ляє близько чотирьох тонн сталі. За даними Словацької водневої асоціації, на кожну виплавлену тонну сталі в повітря викидається дві тонни вуглецю CO2. Що ніяк не вписується в європейську політику декарбонізації.

Європейська комісія вимагає від Словаччини інвестувати в чистіші технології, щоб скоротити викиди CO2 вдвічі до 2030 року порівняно з 1990 роком, і готова виділяти на це кошти. Як образно висловився міністр навколишнього середовища Словаччини Томаш Тараба в інтерв’ю газеті “Корсар”, “пачка грошей досі висить у повітрі і ставить під загрозу словацьку схему декарбонізації”. Надія розв’язати цю проблему з’явилась у квітні, коли завод купила японська компанія Nippon Steel. Її вважають одним з абсолютних лідерів у трансформації сталеливарних заводів. Але декарбонізація може йти традиційним способом: ­закриття старих доменних мартенівських печей і перехід на електродугові печі. Адже для ­Єврокомісії важливі викиди, а не технології. Тому розмови про водень видаються нереальними. Тим паче його Словаччині бракує. “Словаччина здатна забезпечити лише 1020 відсотків попиту водню. Решту має імпортувати”, пише голова виконавчого комітету Національної Водневої асоціації Словаччини Ян Вайтершютц на сайті асоціації. І тут у пригоді має стати Україна, до якої від Кошице менш як сотня кілометрів.

У рамках проєкту Східноєвропейської долини заплановано лише “дослідження щодо розгортання великомасштабного постачання відновлюваного водню із сусідньої України, включаючи трубопровідні з’єднання з Кошицьким регіоном”. Але Воднева асоціація в середині вересня вже повідомила про установчу зустріч у Кошице зі Словацьким газовим оператором, щоб розпочати підготовку до постачання відновлюваного водню із Закарпаття.

Із Закарпаття трубою

Як кажуть, із Закарпаття трубою. Так на горизонті вимальовується Воднева долина Закарпаття, де добуватимуть водень і транспортуватимуть його до Словаччини. Ціль проєкту: “Будівництво заводу з виробництва відновлюваного водню, призначеного для виробництва відновлюваної електроенергії та зеленого водню та його експорту в Кошице”. Проєкт повністю орієнтовано на потреби словацького, а не українського споживача. “Чому так?” запитала ­”Країна” у ­провідного розробника проєкту ТОВ “Водень України”. Директор компанії Ярослав Криль пояснює це тим, що українські фінансово-промислові групи не інвестують у такі напрями, як воднева енергетика.

До повномасштабного вторгнення для виробництва зеленого водню розглядали Запорізьку, Херсонську, Дніпропетровську та Одеську області, де активно розвивалися сонячні й вітрові електростанції. Після окупації Росією частини Запорізької та Херсонської областей фокус розвитку зеленого водню перемістився в Одеську область, де вже ТОВ “Водень України” реалізує пілотний проєкт біля міста Рені, і з’явився новий проєкт “Воднева долина Закарпаття”.

Чому Закарпаття? Адже, за даними експертів Інституту відновлюваної енергетики Національної академії наук України, який підтримує проєкт водневої енергетики, Закарпаття це регіон з найнижчим у країні потенціалом для виробництва зеленого водню, бо немає умов для розвитку вітрових (ВЕС) та сонячних (СЕС) електростанцій.

Однак на Закарпатті ТОВ “Водень України” планує розмістити електролізну установку потужністю 100 МВт на 125 га біля селища Батьово Берегівського району. Як дізналась “Країна”, у громади є вільна земельна ділянка 150 га. А недалеко є газогін, який не діє і його планували демонтувати ще кілька років тому, але тепер передумали.

Для видобутку 1620 тонн водню на рік знадобиться 120 МВт від сонячної енергії та ще 80 МВт електроенергії від вітроелектростанцій. Така інформація на сайті долини. Експерти відразу поставили запитання: де ж стільки панелей та віт­ряків поставити в Карпатах? Але в українській енергетиці все не так просто. Головне не звідки надходить електроенергія, а головне купити в держави сертифікат, що потрібна кількість енергії була вироблена з відновлюваних джерел. Директор ТОВ “Водень України” підтвердив, що електроенергію компанія купуватиме на так званих зелених аукціонах, які проводить ДП “Гарантований покупець”.

Тепер вода. Де взяти воду на Закарпатті, адже тут немає великих річок. “Але на Закарпатті збудовано понад три тисячі кілометрів дренажних каналів”, каже мій співрозмовник, директор ТОВ “Водень України” Ярослав Криль.

Ідеться про протипаводкові канали Берегівської транскордонної польдерної системи. Згідно з даними Плану протипаводкових дій басейну річки Тиса, протипаводкова система включає дренажні канали загальною протяжністю 1344 км. Як бачимо, цифра набагато скромніша. Видно, додали ще водні запаси річок Тиса й Латориця. Вони прописані у презентації проєкту. Але повернімося до каналів. За даними того Басейнового управління річки Тиса, є п’ять магістральних каналів:

1. Чаронда Латориця канал від Латориці у напрямку до центральної системної зони;

2. Чаронда Тиса канал, який веде від Чаронди до Тиси;

3. Сипа Чаронда канал, що з’єднує Сипу з Чарондою;

4. Верхнє Сернянське/Нижнє Сернянське дві гілки в зоні дренажу річки Тиса;

5. Верке окремий обводнений канал від Боржави для Берегова та навколишніх сіл.

Чи здатні ці канали забезпечити мільярди літрів води щорічно для виробництва зеленого водню електролізною установкою без негативного впливу? На жаль, Басейнове управління річки Тиса на інформаційний запит не дало відповіді по суті. Ба більше, зняло із себе відповідальність. Чиновники послалися на Водний кодекс України, де канали в межах меліоративної системи не є водними об’єктами. Це значить, що Басейнове управління відповідальності за їх збереження на себе не бере.

Воно й видно. За останні десять років було проведено декілька наукових проєктів, які констатували незадовільний стан каналів і води в них. Але це суто наукові праці, які ні до чого не зобов’язують місцеву владу. В одному з досліджень знаходимо опис Верке: “За 30 років канал перетворився на смердючу клоаку через несанкціоновані скиди стічних вод та сміття”.

Виходить, що в регіоні потрібно будувати очисні споруди, щоб покращити стан каналів, а вже потім говорити про використання їх водних ресурсів. Такі пропозиції знаходимо й у Плані управління річковим басейном Тиси.

Порахуймо, в які це цифри виллється. Підставляємо озвучені цифри в математичну пропорцію й отримуємо 10 літрів води в секунду. Далі 600 л води або 0,6 м 3 щохвилини, 36 м 3 щогодини. І в результаті на добу електролізеру знадобиться 864 м 3 води. Це невелика цифра для металургійного заводу, який використовує тисячі м 3 води на добу. Разом із тим середня сім’я з трьох осіб споживає близько 10 м 3 на місяць, тобто 864 м 3 їй вистачило б на сім років.

На рік це буде споживання декількох сотень мільйонів літрів води. У масштабі річки це не дуже велика цифра кілька днів стоку Латориці.

Але це в теорії, а що буде на практиці, ніхто не знає. Я була влітку на Закарпатті, там усі розмови точаться навколо води: й Латориця обміліла, й у струмках вода лише дно омиває, і в домогосподарствах зникає в колодязях.

А головне, як замістити забрану воду. Рано чи пізно компанія дійде до стадії Оцінки впливу на довкілля і змушена буде довести, що постійний забір води не шкодитиме природі. А добре було б іще й побудувати очисні споруди чи розчистити канали. Тобто, коли ти подаєш використання, ти маєш подати, як це буде компенсовано і як це має бути відновлено не тільки природою, а й тобою.

Закарпаття водний, але не промисловий регіон. Тут кожен літр води враховано, особливо влітку, коли пересихають притоки Тиси. Саме тому питання, чи здатні польдерні канали забезпечити мільярди літрів води без шкоди для екосистеми, поки що без відповіді. Але, на мою суб’єктивну думку, не вода, а географічно вигідне ­розташування Закарпаття близькість до ЄС вирішила долю регіону. Ну й газогін зробив його привабливим для водневої енергетики.

Стара труба для нового газу

Майбутнє газогонів, побудованих ще за радянських часів, безперечно залежить від інновацій. Особливо тепер, коли з 1 січня 2025 року російський газ більше не надходить в Україну. Чи стане нею воднева енергетика і хто створює новий бізнес, користуючись державним ресурсом газотранспортною системою України?

“Країна” направила запит до Оператора газотранспортної системи України (О ГТС України), щоб дізнатись, як оператор сприятиме розвитку водневої енергетики. Але, на жаль, відомство не відповіло. Що ж, тоді погляньмо на інформацію, яку вдалося добути самостійно.

Про транспортування водню через українську газову магістраль уперше заговорили ще 2021 року. Спільну ініціативу газових операторів України, Словаччини, Чехії й Німеччини назвали “Центральноєвропейський водневий коридор”. Тоді всі сторони підписали документ, що будуть транс­портувати газ із домішками водню.

У листопаді 2024 року двоє представників України взяли участь у Чеському діалозі щодо водневої магістралі. Одним із них була керівниця відділу стратегії О ГТС України Катерина Коваленко. Вона продемонструвала найбільш детальну схему Центральноєвропейського водневого коридору.

Планується, що Центральноєвропейський водневий коридор почнеться в селищі Богородчани Івано-Франківської області. Там газосховище і 39-та компресорна станція газогону “Уренгой Помари Ужгород”, який в Європі називають “Братство”. Саме ним російський газ через Україну транспортувався в ЄС.

Далі газогін піде до 40-ї компресорної станції біля селища Воловець у Закарпатській області. Це остання станція перед Ужгородом кінцевим пунктом на території України, де є і газосховище, і компресорна станція. Наступний пункт уже на території Словаччини, в районі компресорної станції біля міста Вельке-­Капушани. Ще одним ключовим містом для водневого коридору стане чеське прикордонне містечко Ланж­гот, де ще одна розподільча станція того самого газогону “Братство”. Кінцевою точкою Центральноєвропейського водневого коридору має стати німецьке місто Вайнхаус біля кордону з Чехією. У результаті його довжина становитиме 1350 км. Ним планують транспортувати в Європу 1,5 мільйона тонн водню на рік.

Центральноєвропейський водневий коридор використовує наявний газогін “Братство”, яким із початку 2025 року вже не йде російський газ в Європу. Але є запитання: якщо він придатний для транспортування газу, чи може він бути використаний для транспортування водню? Судячи з повідомлень на сайті Української водневої ради, спікери переконували чеських колег, що це можливо. Але є одне велике “але”. Як видно зі слайда, який демонструвала керівниця відділу стратегії О ГТС України Катерина Коваленко, український сегмент проєкту потребує приблизно 362 мільйонів євро інвестицій, а європейський сегмент оцінили в один мільярд євро.

Чи готові європейці вкладатись у Центральноєвропейський водневий коридор? Ряд факторів говорить на користь європейського бізнесу. Як з’ясувала “Країна”, вже понад десять років фінансують газогін “Уренгой Помари Ужгород”. На його реконструкцію, капітальний ремонт та технічне переоснащення Україна 2014 року отримала кредит у 150 млн євро від Європейського інвестиційного банку. Текст фінансової угоди доступний на сайті Верховної Ради України. “Країні” вдалося підтвердити, що 2020 року держава витратила понад сто мільйонів гривень на реконструкцію компресорної станції й підземного сховища у Богородчанах.

А на початку 2025 року сталася ще одна знакова подія. Центральноєвропейський водневий коридор перейменували й підписали новий меморандум про створення Водневого коридору Україна ЄС, який передбачає вже виробництво водню та його транспортування. На думку директора ТОВ “Водень України” Ярослава Криля, трубопровідна інфраструктура Закарпаття може бути адаптована до транспортування водню.

Лобі водневої енергетики: від ­Запоріжсталі до Офісу президента

І наостанок декілька слів про лобістів водневої енергетики. Ми вже згадували про директора ТОВ “Водень України” Ярослава Криля. Колишній провідний фахівець Запоріжсталі й депутат Запорізької обласної ради у 20152020 рр. від “Опозиційного блоку”. Його колегою по партії й депутатському кріслу в обласній раді був Олександр Рєпкін. Він є кінцевим бенефіціарним власником ТОВ “Водень України”. Він же є засновником і першим президентом громадської спілки “Енергетична Асоціація “Українська Воднева Рада”. Обидві юридичні особи зареєстровано за однією адресою в Києві.

Документально можна встановити, що Рєпкін з 2018-го пов’язаний із сім’єю народного депутата 8-го скликання від ПП “Опозиційний блок” Ігоря Шурми, проросійського політика і друга Віктора Медведчука. Але читачам, імовірно, більше відомі постаті його синів Олега й Ростислава Шурм. Останній працював заступником Керівника Офісу Президента України з 2021-го по 2024 рік і активно виправдовував брата. Бо команда “Бігус.інфо” розповіла про сотні мільйонів гривень, які держава заплатила сонячним електростанціям Олега Шурми на окупованій території Запорізької області.

Одним із важливих активів сім’ї Шурм є ЗНВКІФ “Геліос”. Детально про венчурний фонд і його викрутаси “Наші гроші” описали у статті “Венчурна мотрійка Шурми на мільярди”.

Але для нас важливе інше. Одним із трьох бенефіціарних власників фонду є Олег Шурма. Більша частина фонду “Геліос” 76% належить ТОВ “Екопауер Інвест”. 2019 року бенефіціарним власником цієї ­ТОВки був Олександр Рєпкін, а до 2021 року Руслан Божко, бізнес-партнер Олександра Рєпкіна у справах сонячних електростанцій.

Тут є одна важлива деталь, про яку варто згадати. Олександр Рєпкін колишній працівник Донецького обласного управління СБУ. Руслан Божко колишній фінансовий директор Запоріжсталі. Нерідко активи, що входять до орбіти сімейства Шурм, передавалися Рєпкіну Божко й навпаки. Наприклад, корпоративний інвестфонд “Аланд Інвест”, який формально виступає співзасновником ТОВ “Грін Енерджі Токмак” Божко та Рєпкіна, ще ­2018-го контролювала Ксенія Шурма (нині Олександр Рєпкін та Руслан Божко). Або от створене 2016 року Рєпкіним та Божком ТОВ “ВЕЗ” тепер через “Геліос” контролює Олег Шурма. Олександр Рєпкін в інтерв’ю “Країні” сказав, що нині у сфері водневих проєктів не співпрацює з Ростиславом і Олегом Шурмами.

І це не єдине, що плямує репутацію лобіста водневої енергетики. У своїх виступах Олександр Рєпкін часто посилається на експертизу Інституту відновлюваної енергетики НАН України. Водночас він є науковим співробітником Інституту відновлюваної енергетики НАН України і допомагає закладу залучати нові інвестиційні проєкти. І не бачить у цьому конфлікту інтересів. А ще співробітником відділу сонячної енергетики є Олександр Дьяченко, який є членом наглядової ради ГС “Енергетична асоціація “Українська Воднева Рада” і колишнім працівником ТОВ “­ТОКМАК СОЛАР СЕРВІС” компанії, що належить Олександру Рєпкіну.

За такого розкладу проєкти з виробництва водню в Україні розвиваються швидше завдяки лобізму приватних груп, ніж системній державній політиці. Поки держава не затвердить єдиної водневої стратегії, не встановить екологічних стандартів і не забезпечить прозорості інвестицій, будь-який зелений проєкт ризикує стати не кроком до енергетичного майбутнього, а черговим бізнесом на державних ресурсах.

Передплатити журнал “Країна”