fbpx

“Втікав горами. Зі мною були ще 250 людей. 11 вижили”: як живуть турки-ахиска, яких Сталін вигнав із СРСР

Головна Сторінка » “Втікав горами. Зі мною були ще 250 людей. 11 вижили”: як живуть турки-ахиска, яких Сталін вигнав із СРСР

Наприкінці вересня на Gazeta.ua виходив матеріал про етнічних турків-месхетинців, які осіли в селі Глинськ на Полтавщині та займаються фермерством. Самі себе називають турками-ахиска.

Ми продовжуємо розповідати про цей народ і його важку долю. Цього разу побували в гостях у турків-ахиска, які живуть в Азербайджані та у Слов’янську на Донеччині. Дізналися про їхнє життя, звичаї та проблеми з якими стикаються.

Турки колись мешкали в області Месхеті на півдні Грузії, й самі називають регіон Ахиска. З 1576-го до 1830 років входив до складу Османської імперії. Однак за підсумками російсько-турецької війни 1828-1829-х відійшов до складу Російської імперії. Багато місцевого населення перебралося в Туреччину. Частина ж турків продовжили жити на своїй історичній батьківщині. Проте у 1940-х радянська влада звинуватила їх у шпигунстві й депортувала в Киргизію, Азербайджан, Казахстан та Узбекистан. В останній країні наприкінці 1980 років у турків почалися конфлікти з місцевим населенням. Ці події відомі, як “Ферганська різня” – погром турків-ахиска у Ферганській долині. За однією з версій, винищуючи турків, узбеки сподівалися прогнати радянську владу. За іншою, погром був провокацією Москви.

Турки мусили виїжджати в інші держави. Чимало осіли в Україні. Їхня громада тут налічує до 7 тис. людей.

Селилися турки-ахиска і в Нагірному Карабаху, де теж стикалися з військовими діями. Під час першої війни між вірменами й азербайджанцями, яка тривала із 1987-го по 1994 роки, тисячі переселилися до Азербайджану. Нині там їх майже 70 тис.

З Баку до села Насімекенд Саатлінського району – 2 год. їзди машиною. На посушливих рівнинах обабіч траси видніється полин і поля бавовни. В селі проживає майже 4 тис. турків-ахиска. Це найбільше поселення в Азербайджані, де живуть винятково представники цього народу. Місцеві називають його своєю “столицею”.

Нас зустрічає завідувач тамтешньої школи Aлі Байрактаров, 53 роки. Окрім освітянської роботи займається сільським господарством. У регіоні вирощують бавовну. Після нафти це другий за величиною сектор економіки в країні. Урожай здають державі. Ціна за тонну – 65 гяпик – близько 9 грн.

Молодь Насімекенда також їздить на роботу в Туреччину. Працюють на трикотажних і меблевих фабриках, заводах або в туристичній сфері.

Сім’я Алі – одна з тих, яку Сталін депортував до Казахстану. Потім їх перевезли до Узбекистану. Звідти остання станція Азербайджан.

Заходимо на його подвір’я. Одноповерховий будинок, викрашений у світлорожевий колір. В огорожі пасуться корови. Біля воріт – запас дров на зиму. Газу в селі немає.

– Раніше на тих, хто віддавав дочку представникам іншого народу, косо дивилися, пояснює. – Сором для родини. Після розпаду Радянського Союзу наші дівчата почали виходити заміж за азербайджанців, хлопців з Туреччини. Ми відкрилися світу. Вважаємо, якщо дочка виходить за представника іншої тюркської країни, то це веде до подальшого зростання нашого тюркського світу.

В сім’ях ахиска молодший син зазвичай є наступником батька. Залишається в батьківській хаті. Якщо господар помирає, старший брат займає його місце. Саме до нього потрібно звертатися за порадою.

Розпад сім’ї – катастрофа для нас

Також невістка, яка щойно прийшла в будинок чоловіка, до місяця не розмовляє зі свекрухою чи свекром. У деяких випадках тихо відповідає. Підпорядковується свекрусі. За 40 днів або й два місяці потихеньку починає говорити.

– Розпад сім’ї – катастрофа для нас, – додає Алі. – Розлучень майже не буває. Дівчина може скаржитися батькові, що в будинку чоловіка її мучать. Батько відповість, що віддав її цій сім’ї і живою, і мертвою. Нехай йде у свій дім, що там не говорилося б, і не приходить зі скаргами.

Ще одна особливість ахиска – прибирання. Рано вранці можна побачити, як люди підмітають територію перед воротами. Розбризкують по дорозі воду з каналу – аби пилюка вляглася. Муніципалітет цим не займається.

Сідаємо в автівку Алі. Направляємося в невеличке містечко Сабірабат. Дорогою чоловік розповідає про життя ахиска в Росії.

– Після подій у Фергані в 1990-х, наші люди поїхали в Росію, – згадує. – Місцева влада не давала їм громадянства. Наші не відправляли дітей у школу. А якщо й віддавали, то їх розміщували в окремі кімнати, дискримінували. Ахиска швидко вставали на ноги. Російські націоналісти не прийняли те, що хтось приїхав на їхні землі та нажив добра. Потихеньку ахиска стали переїжджати в Україну. Знову землі, де жили наші, стали центром конфлікту – Крим, Донецьк, Луганськ. Росія порушила територіальну цілісність України. Тому деякі з наших переїхали в Туреччину.

За вікном машини видніється п’ятиповерхівка. Там живе сім’я переселенців-ахиска з міста Ходжали, що в Нагірному Карабаху.

Перед тим, як зайти до квартири, роззуваємося. Нас зустрічає Афраіл Іскандеров, 67 років. За молодості чоловік служив у Чорнобилі. Тепер він синигчи – народний лікар. До нього приходять вправляти переломи. Знається на цілющих травах.

Проводить до невеликої кімнати. В центрі традиційний стіл. Навкруги дивани й подушки. На стоїть столі чай. В коридорі чекає пацієнт.

Афраіл народився в Узбекистані. Після погромів у Фергані сім’ю відправили до Нагірного Карабаху. В той час це була азербайджанська територія.

На початку Першої карабахської війни контроль над містом перейшов до невизнаної Нагірно-Карабахської республіки. В ніч на 26 лютого 1992-го там сталося масове вбивство мирних жителів. У докладі Human rights watch воно описане як “Ходжалинська різня” – найбільше кровопролиття за весь час Карабахської війни. Нині ситуація змінилася. Азербайджан переміг у Другій карабахській війні, яка тривала між азербайджанцями та вірменами з 27 вересня 2020-го до 10 листопада 2020 року. В результаті Ходжали опинилося в зоні відповідальності тимчасово розміщених російських миротворців. Наразі місто не контролюєтьсяні ні Єреваном, ні Баку.

Дружина та п’ятеро дітей у підвалі нашого дому залишилися. Всі потрапили в полон

Афраіл і його сім’я були одні з тих, кому вдалося вижити після Ходжалинської різні.

– Тієї ночі я втікав горами, – згадує чоловік. – Зі мною були ще 250 людей. З них лише 11 вижили. Решта загинули від морозів, обстрілів. Багатьох у полон взяли. Дружина та п’ятеро дітей в підвалі нашого дому залишилися. Всі потрапили в полон. 15 днів там пробули. Зрештою, сім’ю вдалося повернути. Поселилися в Сабірабадському районі. Досі чекаємо, коли зможемо на нашу землю в Карабах повернутися.

В сусідній кімнаті, окремо від чоловіків, сидять жінки дружина Афраіла Махабуля Іскендерова, 66 років, невістка з дитиною на руках. Простір всієї кімнати займає диван. Розкидані дитячі речі. Махабуля спілкується з нами, сидячи по-турецьки. На голові пов’язані дві хустини.

– В Ходжали було добре, – невпевнено починає розповідь Махабуля. – Чисте повітря, вода. Трави і квіти цілющі. Чудове життя. Але стрілянини було багато.
Махабуля добре пам’ятає 25 лютого. Розповідає, що місто вже довгий час було в блокаді. Ні світла, ні води, ні хліба. На сім’ю у відрі отримували трохи тіста. В той лютневий день чоловік прийшов з порожніми руками. Жінка спекла хліб з того, що було. В одинадцятій вечора вклала всіх спати. Раптом обстріл. Швидко встала й одягла дітей. Світло не вмикали, щоб у будинок не цілилися. Чоловік сказав, йти в підвал.

Бойовики не вірили, що ми турки

– Мороз, а ми напівголі в темряві спускаємося в сховище – пригадує Махабуля. – Всі стояли. Половина третього. Чекала чоловіка. Він не прийшов. Четверта година. У двері підвалу постукали. Сказали, якщо в нас є зброя, то треба викинути. Це були вірмени. Мій старший син був підлітком. Йому зв’язали руки й поставили на коліна. Усіх нас направили до сухого каналу. По бокам люди з автоматами. Навколо танки, БТРи, машини. Думала, цими танками розчавлять.

– Бойовики не вірили, що ми турки. Нас привезли в одну п’ятиповерхівку. Доньці тоді було 10 років. Вона стояла біля дверей і кричала, побачивши брата. Його непритомни кинули в машину як річ. Я побігла за ними. Кричала – в чому ми винні, що зробили, куди ви його везете? Залишалася там і кричала. Сказали, що всіх відпустять, коли поміняють на інших полонених. Так добре по-азербайджанськи говорили. Мого сина тільки за кілька днів привезли в Сабірабад. Той день був для мене як свято.
Наш провідник Алі прощається на виїзді з села. Розповідає, що на його вулиці, через три хати жила сім’я Аййубових. Їх також з Узбекистану переселили. Один із синів осів у Києві. Він перший із села, хто наважився жити у великому місті.

Київ. Вишневе. Багатоповерхівка спального району. Це дім того самого столичного ахиска Гюлали Аййубова, 58 років.

Наприкінці 1990-х він закінчив Київський політехнічний інститут. Нині разом із дружиною Зейджан мають бізнес. Виховують двох дітей. У сім’ї розмовляють російською та тим варіантом турецької мови, якою спілкуються ахиска в Азербайджані. Діти добре знають українську.

Проходимо в простору квартиру. В кімнаті для гостей великий диван. На столі солодощі.

– Пригощайтеся пропонує дружина. – Це інжирне варення з нашого села Насімікенд. Нам його родичі передають.

Дочку сватали безліч разів. Чітко сказав, доки інститут не закінчить ніяких женихів

Під час розмови повсякчас підливає чорний чай у турецькі прозорі горнятка.

Подружжя розповідає, що в Києві проживають майже 20 сімей турків-ахиска. Періодично на свята всі збираються.

– В місті все по-іншому, – каже Гюлали. – Мені дочку сватали безліч разів. Чітко сказав, доки інститут не закінчить ніяких женихів. Вона сама вибрала чоловіка. Він також ахиска – з Херсону.

Україну як і Азербайджан вважає своєю батьківщиною.

– Ми бачили війну в Азербайджані, – коментує Гюлали. Коли почалася війна на Донбасі, боялися, що до Києва дійде. Був готовий воювати. Діти сказали ви собі як хочете, а ми з України не поїдемо. Включилися у волонтерський рух. Зі Слов’янська допомагали наших в Туреччину перевозити. Ще тоді сказав з Росією це на довго. Ніхто не вірив. А уже сьомий рік минає.

Нічним поїздом Київ-Констянтинівка вранці прибуваємо до Слов’янська. На вокзалі нас зустрічає “старший” – голова місцевої общини турків-ахиска Садрі Ахмедов, 61 рік.

Сідаємо в машину. За кермом його двоюрідний брат Махаммад. Садрі повертається з похорону 17-річного ахиска. Каже, що через нещасливе кохання до українки скоїв самогубство.

Садрі живе в Слов’янську 32 роки. За професією – юрист. Одружений, має двох дітей. У Туреччині отримав будинок.

В Слов’янську залишається, оскільки тут ще проживають деякі сім’ї ахиска. Турецький уряд обіцяв всіх забрати ще в березні цьогоріч. Через пандемію все відсунулося.

З місцевими українцями живемо мирно

За словами Садрі, якби не війна 2014 року на Донбасі, то такого масового переселення до Туреччини не було б.

– З місцевими українцями живемо мирно, – каже чоловік. – Наймаємо їх на роботу на полях. Вирощуємо помідори, капусту, баклажани, зелень. За день українці заробляють майже 300 гривень. Для Слов’янська це хороший заробіток. Однак як свята, то ніхто не хоче працювати.

Проїжджаємо поля, які належать ахискам. Видніється зруйнована споруда психіатричної лікарні. Її бойовики обстрілювали 2014-го. Дружина Садрі Алтун Ахмедова працювала там санітаркою. Разом з пацієнтами під час обстрілів перебувала в підвалі лікарні. Зранку полями добиралася до дому. Рідні думали, що не вижила.

На вул. Крайній майже всі будинки належать ахиска. Заходимо у двір Садрі. Під час воєнних дій снаряд потрапив в його будинок. Половини дому не стало. Як машини та корів. Наступного дня сепаратисти покинули Слов’янськ. Розповідає, що від пережитого захворів на цукровий діабет.

– Сусід українець також постраждав, – показує сліди від осколків у суміжному паркані.

Запрошує в дім. Всюди турецькі прапори. На стінах – фотографії дітей та онуків. Каже, що в мирі немає певності й саме ця невизначеність не дає спокою.

Ахиска на Донбасі, як вони самі пояснюють, третя сторона в україно-російській війні.

– Ми за мир, щоб Україна цілісна була, – пояснює Садрі. – Всі вітали українську армію. Але в нас же родичі ахиска в Росії. Їх не пускають сюди. Що робити?

За кілька дворів заходимо до відомого на слов’янському ринку молочара Махаммада Халілова, 56 років. Має трьох дітей. Місцеві називають його Мішею. Ворота відчинені. Невелика одноповерхова хата. Садок. Поряд літня кухня. Там Міша робить сир. Років 20 тому один місцевий грек навчив. Каже, таємниця смачного сулугуні не знімати вершки. Дружина Фатіма пригощає кавуном.

Аби потрапити до України 1994 року Махаммад із сім’єю пройшов не одну країну, і не одну війну: Узбекистан, Азербайджан, Чечня, Кабардино-Балкарія, Інгушетія.

2016-го поїхав у Туреччину. Рік по тому вернувся.

Ми любимо Україну, – усміхаючись, каже Махаммад. – По російському телебаченню показують, що тут неможливо жити. Брехня все. Мене тут зроду ніхто ні в чому не утискав. Але народ знає правду. Телевізор не треба дивитися.

Мій син моряк. Каже, весь світ об’їздив, а краще України немає

– Українці нам ментально близькі. Мій син моряк. Каже, весь світ об’їздив, а краще України немає. Це і є справжня Європа. Тільки народ зрозуміє, коли буде пізно. Ми в себе вдома тут. На ринку інколи запитують, хто ми такі. То я відповідаю українці.

Махаммад запевняє, що конфліктів з українцями немає. Розмовляє російською, вставляючи українські слова родичі, дівчата, хлопці. Запрошує до дому. Роззуваємося. Показує євроремонти.

В одній кімнаті на підлозі колише дитину його сваха Гульзада Міралієва, 56 років. В невеличкій дерев’яній колисці спить хлопчик 3 років, накритий сітчастим покривалом.

У Слов’янськ Гульзада переїхала після погромів у Фергані. Від небезпеки втікала з новонародженим сином на руках. Опинилася в селі Червоний молочар, поблизу Слов’янська. Тамтешній табір праці й відпочинку перетворили на тимчасове помешкання для біженців. На кожну сім’ю одна кімната. Гульзада прожила там 20 років. Нині має власний будинок.

2014-го жінка застала нову війну в Україні. Ховалася в підвалах від обстрілів знову з маленькою дитиною на руках. Цього разу – внучкою.

Батьківщиною вважає Туреччину. Однак не змогла там жити. Каже, що клімат гірший і ноги болять.

– Дякувати українському народу, ми живемо з сусідами як рідні, усміхається жінка. – На весілля, похорони кличемо. Не хочеться лишати все, що так тяжко заробляли.

Ахиска переважно займаються землеробством

Ахиска переважно займаються землеробством. Овочі здають оптом і продають вроздріб на місцевому ринку. Українські продавці називають їх “наші турки”. На запитання, звідки ті з’явилися в Слов’янську версії різні. Одні кажуть, що з Туреччини. Інші – від якоїсь війни тікали.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “З нами був козак, якого шукав чорт”: як в українській глибинці знімали легендарний фільм “Пропала грамота”

– Звідки саме наші турки приїхали не скажу, – розповідає місцева продавчиня зелені. – 2014 року почали їздити в Туреччину. Там зимують, тут заробляють. А що їм робити? Земля вся роздана. Раз вітаються, раз ні. Роботящі, але мені не конкуренти. Інколи хитрують якість продуктів не така вже й хороша.

– Та вони наш ринок овочами завалили, підхоплює напарниця. З неба їм нічого не впало. Вони вже наші. Біженцями їх не вважаємо. Але на українках не женяться.

В одній із овочевих “точок” торгує 45-річна Феруза Усманова. Щодня встає о другій ночі, аби встигнути овочі відвантажити. Має один вихідний. Син Джамал, 22 роки боксер.
Вчиться в Харкові на юридичному. Торік став чемпіоном України серед професіоналів.

Скоро в сина бій, але ніде займатися скаржиться жінка. – Немає спортзалу. Дитина в підвалі тренується, в парку, полями бігає. Ні тобі спаринг партнерів, ні фітнес тренерів, ні дієтологів.

Душею завжди за цю землю. Для мене це батьківщина, як і Туреччина

2014-го сім’я просиділа в підвалі свого будинку два місяці. Мали генератор і воду. Люди приходили до них телефони заряджати.

Феруза запросила до себе в дім. Спускаємося в підвал. Його переобладнали на житлову площу. По телевізору йде серіал “Бригада”. З вікна видно гору Карачун.

Син показує свої нагороди. В його кімнаті – український і турецький прапори.

Я народився в Україні, хліб їм українським. Душею завжди за цю землю. Для мене це батьківщина, як і Туреччина. Наполовину я українець, наполовину турок. Найголовніше аби лиш війни не було.