“Якщо людина в цивільному житті скоїла злочин, то на фронті їй теж не місце”

Війна тільки набирає обертів і входить у жорсткіший заміс

Для мене війна почалася 2014-го, коли захоплювали Крим. Гаряче сприймав ті події. Сім’ї сказав: “Якщо це не обмежиться Кримом, удома не сидітиму”. Коли у квітні 2014 року у Слов’янськ на Донеччині зайшла диверсійна група росіян і захопила міську раду, не тільки я, але багато чоловіків по­їхало до військкоматів. Допрацював робочий день лікаря, і мій завідувач підвіз мене під військкомат, хоча був здивований моїм рішенням.

Тоді мені відмовили, але на справі записали олівцем: доброволець. Можливо, мене відвело від Іловайська та Дебальцевого. До кінця року військ­комат мене не запрошував, хоча я був морально готовий. У січні 2015-го зателефонували. Якраз у розпалі були події в Дебальцевому. Сказали: потрібно з’явитись у військкомат, а там направили на військово­-медичні курси. Нас привезли у військову частину на Київщині. Там були лікарі, фельдшери, стоматологи люди з різною медичною освітою. Півтора місяця ми вивчали тактичну медицину, медицину в умовах бойових дій, інші курси. Прокидалися раніше шостої, мали велике фізичне навантаження бігали, віджималися, підтягувалися. Було важко, адже я строкової служби не проходив. Була лише військова кафедра в Одесі як у лікаря. А тут різні люди віком від 20 і до 60 років. Я жив у приміщенні, де було понад 100 осіб. На двоярусному двомісному ліжку спало четверо.

Я вольова людина, акушер-гінеколог. Працюю з кров’ю, з людськими стражданнями. Бути медиком це емоційне навантаження в будь-який час доби. Коли опинився в армії, прийняв це нормально. Після півторамісячної підготовки нас розподілили в різні частини України. Проходив службу в 17-й окремій танковій Криворізькій бригаді. З нас не могли сформувати батальйон, тому що не вистачало людей після Дебальцевого, настільки були розбиті підрозділи. Хтось постраждав фізично, хтось морально. З першого танкового батальйону, який містив умовно три роти, могли сформувати тільки одну збірну. Нас відправили в зону бойових дій захищати територію довкола Попасної.

Це, мабуть, доля, бо і 2022 року мені знову довелося захищати територіальну цілісність України саме в Попасній. Це було наче дежавю опинитись у тих самих місцях, які пам’ятаю відносно мирними, а 2022-го бачити, що від будівель залишилися вигорілі зруйновані каркаси.

Увесь 2015 рік ми брали участь у бойових діях. Оскільки це танковий підрозділ, бої були на відстані. Як командир медичного пункту я більше був задіяний у таборі. 45 кілометрів до зони бойових дій. Це близько. Танк, наприклад, на 68 кілометрів стріляє вільно. До нас це все могло долітати. Але тоді зона АТО була спокійніша, ніж війна 2022-го.

Загалом у зоні АТО я пробув понад сім місяців. Був начальником медичного пункту в батальйоні. А ще командир батальйону залучав мене до обов’язків старшого охорони табору. Пізніше через так звані Мінські угоди нас відвели на 20 кілометрів від Попасної. Ми базувались у лісовому масиві. Під час своїх чергувань відповідав, щоб із різних боків лісу ворог не міг потрапити на територію табору.

Хлопці по-різному реагували на стрес. Деякі вживали алкоголь. Могли нишком у селі дістати й випити. Тому формував зміни так, щоб був хтось відповідальніший. Якщо в наряді хтось зловживав, ми його забирали була виховна робота, догани. Намагався лояльніше до таких речей ставитися. Якщо це разова помилка або людина оступилася, я зазвичай пробачав. Але якщо про це дізнавалися командир батальйону чи замкомандира, покарання було суворе. Викопали двометрову яму “зіндан” і за будь-якої погоди кидали туди тих, хто пив. Якщо була пізня осінь, то бувало, я хлопців забирав або своїм вольовим рішенням, хоча не мав права, або все ж домовлявся з керівництвом.

Нас вивели із зони АТО взимку на злагодження в Широкий Лан на Миколаївщині. Це був важкий період. У морози майже без їжі треба було перебувати кілька днів у степу. На три доби кожному видали по буханцю хліба, банці тушонки, декілька цибулин. Наш кочегар Вася до армії стояв на обліку у психоневрологічному диспансері в Одесі, то він не витримав морально, коли ми там замерзали. Втік зі степу й попросився назад у психоневрологічний диспансер. Але це поодинокі випадки. Більшість хлопців мужньо виконувала завдання, ми гідно пройшли форсування річки Березань.

Узимку підірвався на навчальній розтяжці. Вона була без заряду, який мене знищив би, але вибух збив із ніг. Від вибуху мене відкинуло й контузило, ще й на умовно ворожій території. Телефон ще не розрядився і до мене зміг додзвонитися товариш. Запитує: “Андрюха, що сталося? Що за вибухи там були?” Відповів, що підірвався й лежу на землі. Кадрові військові потім сміялися, бо для них це звична ситуація. Дякувати Богу, ніяких травм не отримав, дошкуляли нудота, запаморочення і був довго глухий на одне вухо.

У Широкому Лану було важче, ніж у зоні АТО. Це квадрат приблизно 40 на 70 кілометрів. Величезний степ. Дерев майже немає. Коли на початку січня 2016 року почалися снігопади, завалило так снігом, що командири й зампотехи на танках намагалися пробити дорогу в напрямку до Миколаєва. Саме тоді став лютувати якийсь вірус. Ми ж не могли його діагностувати точно жодних тестів. Нам із фельдшером довелося лікувати пневмонії без електрики. У нічний час світло від генераторів вимикалось, а в разі пневмонії уколи потрібно робити в вену. Який вихід? Один світить на вену ліхтариком, інший коле. У повній антисанітарії.

Найскладніше було, коли вночі мороз сягав 2223 градусів, а ми в наметах жили, доводилося топити буржуйку. Ставили будильники на ніч, щоб підкидати дрова, бо якщо проспиш, можна замерзнути на смерть. Зранку встаєш, буржуйка розжарена, відносно не холодно в наметі, але у відрі за метр шар льоду. Лазня була вкрай рідко, раз на два тижні це найкращий варіант. Тому деякі хлопці розтоп­лювали сніг на буржуйці, щоб хоч ноги помити.

В армії в особливо важких умовах немає напівтонів і так званих понтів яка в кого машина, хто скільки має грошей, які доходи, робота, чоловік чи дружина. Усі мобілізовані в однакових умовах. Хоч би ким хто був у цивільному житті, якщо мерзнемо, то всі. Морально й фізично підтримували один одного. Якщо, наприклад, рота живе в двох наметах, то ділиться всім, що має.

У мене був медичний пункт, свій маленький підрозділ це санінструктор і водій. Ми евакуювали поранених, надавали допомогу, привозили медичне чи немедичне забезпечення. Коли було відносно тихо, дозволяли хлопців вивезти в Бахмут (тоді Артемівськ. Країна) у стоматполіклініку, купити цигарок чи вологих серветок. Керівництво відпускало адекватних, хто не “аватар”.

З санінструктором Сашею Соколовським мені “пощастило”: наркоман і алкоголік зі стажем, утік в армію через великі борги. Але мав освіту фельдшера. Прекрасно робив уколи, надавав допомогу, виконував роботу медбрата. Коли не пив. А бувало, ми з ним боролися. Як наркота був налбуфін. Деякі хлопці його крали, і він теж. Це сильне знеболювальне. Не завжди допомагає, більше шкодить, бо може зупинити дихання, але викликає якісь там “приємні галюцинації”. Спочатку він це споживав і мені було непросто нести службу поряд із ним, але доводилося наводити лад. У квітні 2016-го я демобілізувався, бо отримав складний перелом руки. А Саша тоді залишився служити. Наприкінці служби ми з ним знайшли спільну мову. Він вибачився і став на шлях істинний. Потім мене підтримував.

В армію мобілізують багато простих хлопців. Декого можуть вважати повним недбайлом, а в армії ця людина показує себе з іншого боку. Були випадки, коли тихі непоказні хлопці у складних ситуаціях проявляли себе гідно. Проте траплялось і навпаки: корчили з себе героїв, ходили по формі, носили красиві берці, сонцезахисні окуляри, а потім потрап­ляли на фронт і повністю “гасли”. Просили, щоб їх відправили назад або тримали при штабі. Усе відносно й умовно, залежить від стресостійкості людини, характеру, мотивації, патріотизму, цінностей і життєвого досвіду. Якщо людина в цивільному житті скоїла злочин, то на фронті їй теж не місце, бо може втекти з автоматом, розстріляти своїх у стресовій ситуації.

І 2015-го, і 2022-го пішов в армію добровольцем. 24 лютого вирушив на роботу, 2 години приймав пацієнтів, а тоді поїхав до військкомату. Маючи військовий досвід, розумів, що не можна сидіти вдома. Залишився майже до ночі у військкоматі. Надворі разом із ротою охорони ми зміцнювали кулеметні гнізда, ворота, носили й набивали мішки. Багато чоловіків тоді приїхало допомагати. Наступного дня мені так і не зателефонували: у країні стрес і шок, хоча багато підрозділів вчасно включилися в оборону, проявили себе гідно й мужньо. Я почекав пів дня і потім почав дізнаватися, де тероборона. Першого дня мене не взяли, хоч я й по формі приїхав. Найнеобхідніше ложку, чашку, турнікет кинув у рюкзак, розумів, що мене можуть кинути на війну першого ж дня.

Коли ти на території бойових дій десь їдеш, думаєш: влетить зараз у твоє авто чи не влетить. Такий страх притаманний кожному. Наприклад, у Попасній страх був постійно. Коли зайшли спочатку в Лисичанськ, командир мені каже: “Ти командир 1-го стрілецького взводу, командир роти, чи береш на себе відповідальність із хлопцями першим заїхати в Попасну?” “Які в мене варіанти?” питаю. Відповів, що можу відмовитися, а він направить когось іншого. Розумію, що нашу розмову в бункері чують хлопці. Як на мене потім дивитимуться люди, якщо я дам задню? Якщо вже обрав цей шлях, мусиш нести відповідальність. Переживав, бо в мене не було повної військової освіти, щоб розуміти, як правильно розставити людей, де і які пости виставити.

Серед ночі сказали, що половину Попасної окуповано, тобто бої реально йдуть у місті. У мене не було досвіду, як битися безпосередньо в місті, в якому тепер сидить ворог. Трохи потренувалися до відправлення, в нас був чудовий інструктор із ведення рукопашного бою, а ще класні хлопці практично всі поприходили добровільно й були готові йти до кінця.

Спочатку вночі їхали у вантажівці в якесь село. Нам сказали взяти тільки найнеобхідніше. Розумію, що їду старшим як командир взводу, але, якщо запахне смаженим, до мене як до лікаря підуть хлопці. Тому я набрав по максимуму. У селі нас пересадили на БМП. Боялися всі хто з досвідом, хто без. Що ближче доїжджаємо до Попасної, то більше бачимо руйнацію все вибухає, там міна прилетіла, там постріли, там усе вгинається. Проте не було хлопців, яких доводилося з переляку тягнути. Але були сильні контузії, коли людина сама не могла йти чи була дезорієнтована, або рачки заповзала у штабне приміщення й деякий час не розуміла, хто вона й де. Більшість із нас не були кадрові військові: хтось інженер, хтось учитель, хтось менеджер, ось я лікар. Усім доводилося вчитися виживати. Було важко. Нас прикомандирували до 24-ї львівської бригади імені короля Данила. Ми мали їм допомагати, але бригада була настільки розбита багато вбитих, поранених, що ті залишки, які з нами дві-три доби повоювали, потім відійшли. І ми, тероборона Черкас, 156-й батальйон 118-ї бригади тримали оборону ще вісім чи дев’ять діб, а деякі хлопці ще й довше.

Ми були з тероборони, нерегулярні війська, а тримали приблизно кілометр по лінії в місті. У нас був уже умовний наказ відступити, але не було його підтвердження. Командир бачив, що прорвали одну з наших позицій і нас почали брати в оточення, тому прийняв вольове рішення відвести хлопців на певну відстань. Увесь підрозділ підтримує, адже можна було всім загинути героями чи потрапити в полон. Максимум протрималися б там одну чи півтори доби, бо був шквальний обстріл артилерією і з усього підряд. АТО і в порівняння не йде, раніше я такого не бачив. Деякі хлопці казали: хто в Попасній брав участь у боях хоча б добу, вже міг би бути удостоєний нагороди тільки за те, що там вистояв і вижив.

Виходили з Попасної з боєм, нам у спину стріляли з вікон будівлі кадировці чи вагнерівці. Володя Мукан був недалеко від мене, метрів за 100150, вирахував снайпера в дев’ятиповерхівці в тепловізор. На жаль, Павло Сушко загинув метрів за 250 переді мною. Андрій Туренко був за 300 метрів по лівому флангу, від розриву артилерійського снаряда отримав смертельну травму. Загибель друзів шокувала найбільше. Легко тим, хто там не був. Хлопці робили, що могли.

У Попасній за годину наша артилерія робила від трьох до шести пострілів, а російська 7090 пострілів на позицію. Але хлопці вистояли. Іноді стояло питання не чи є що їсти, а елементарно попити води. Паки з водою привозили на БМП і викидали. Треба було добігти через вулицю, яку прострілюють, і забрати їх. Вагнерівці стояли за 300500 метрів.

Не знав, чи буду живий через годину, чи доживу до ранку. Але до небезпеки потроху звикаєш. Якщо сильні обстріли, знаєш, коли тобі не можна визирнути з вікна, бо там десь снайпер. Ми вже розуміли, де безпосередньо снаряди від артилерії літають або коли під домом міни падають. На очах усе руйнується, десь танк розриває шматок будівлі пострілами, там артилерія. Думаєш, зараз, як залетить міна у віконний отвір, то тебе навіть по шматках не зберуть.

На поверх вище могли ходити до туалету. Там між кімнатами й санвузлом лежав нерозірваний танковий снаряд. Узагалі, сходити в туалет було проблемою. На вулицю не можна, бо великий шанс загинути, а у приміщенні ні каналізації, ні світла. Унітази заповнені повністю, куди ходити? Якось знайшов ще одну туалетну кімнату, що була біля розбитого вікна. Цим туалетом не користувалися, бо боялися. Віконний отвір величезний, а напроти дев’ятиповерхівка доки сидиш у туалеті, снайпер може спокійно тобі винести вирок. Віконний отвір частково закрив знятими дверима. Думаю, якщо снайпер мене і вклепає, то хоч неприцільно. Ми намагалися не перетворюватися на тварин: на пости брали пляшки, щоб туди справляти потребу.

На жаль, коли ми виходили, не змогли забрати двох хлопців із мого підрозділу. Їх вважають зниклими безвісти. Морально важко знати, що твої побратими там залишилися: потрапили в полон або загинули. Це трагедія для нас усіх. Ми пам’ятаємо, згадуємо, але тоді піти їх забирати означало лягти поряд.

Війна триває. Тепер я звільнений із лав Збройних сил України. Так вирішив, бо склалися важливі сімейні обставини. Але амуніція моя є. Сподіваюся, що не знадобиться. Та як завтра закрутиться, ми самі не знаємо. Лише передав хлопцям під Бахмут свій тепловізор. Це був подарунок близьких людей. Можливо, комусь він врятує життя.

Вірю в перемогу України. Це питання світового масштабу. Болить, бо бачу, наскільки дорогою ціною вона дається. Хлопці, які беруть участь у бойових діях, на превеликий жаль, закінчуються. Щодня читаємо й чуємо: той загинув, того ховають. На тій стороні гине значно більше, але ж та орда велика.

Війна тільки набирає обертів і входить у жорсткіший заміс. Щоб наближати перемогу, кожному потрібно хоча б раз на тиждень-два допомагати волонтерам, менше можливостей допоможіть раз на місяць. Кожен на своєму фронті. Хто має кошти переведіть їх на автомобіль, дрони. Краще адресно, перевіреним волонтерам. Щодо фронту, то необов’язково бути професійним воякою. Можна варити їсти, бути кочегаром. Є різні підрозділи, які вивели із зони бойових дій, люди виснажені, втомлені. Приїдьте до хлопців у лікарню чи госпіталь, запитайте: що потрібно? Двох-трьох людей заберіть покупатися. Виперіть їхній одяг, поверніть чистий. Наготуйте їсти, зберіться колективом і купіть воїнам піцу, завезіть їм дитячі малюнки. Проявіть увагу до цих людей. Можна здати кров у центрі переливання чи лікарні. Будь-яким чином підтримуйте, побудьте з хлопцями, поспілкуйтеся, подякуйте. Важливо, щоб військовий бачив, що людям не байдуже. Бо наші воїни, повертаючись, отримують величезний шок, коли бачать, що тут абсолютно інше життя: працюють кафе, ресторани, люди веселяться, відпочивають. Не розуміють, що завтра в їхній будинок може влетіти ракета. Хтось, може, за принципом “моя хата скраю” посадив сім’ю в машину й утік. Таких на початку війни бачили масу, які не їхали у військкомат, а під приводом, що сім’ї вивозять, утекли. Наші патріоти, які повинні були б жити, виховувати своїх дітей українцями, гинуть там, а ті, кому “какая разница”, себе прекрасно почувають.

Маю трьох неповнолітніх синів 2, 10 і 16 років. Виховую їх українцями. Діти наслідують те, як живуть їхні батьки. Пишаються, що я не байдужий. Спонукаю їх розмовляти українською, а не суржиком. Намагаємося дивитися правильні відео, читати правильні книжки, десь обмежувати тікток, де не все український контент, а й багато російського. Дітям потрібно приділяти час, якого, на жаль, у нас мало. Найбільше вболіваю за те, де вони опиняться, в якій країні житимуть, чи доведеться битися далі, вже тут за свої домівки, чи прийдеться сім’ю вивозити і знову ставати до лав Збройних сил.