Якби не Майдан, нас чекало би те, що в Білорусі
Люди втомилися від пафосних зібрань. Хочуть покричати, попалити фаєри. Так намагаються привернути увагу, бо бачать, що влада нічого не робить, каже Ісмаїл Рамазанов 7 жовтня у столичному парку ім. Тараса Шевченка. Вранці, коли зустрічаємося, тут саме починається профспілкова хода.
У серпні в Києві відбувся форум “Кримська платформа”. У вересні Кабмін затвердив Стратегію деокупації півострова. Це може допомогти його повернути?
Треба робити все, щоб розгойдати цей човен. “Кримська платформа” не суперефективна, але привернула увагу до питання Криму. Навколо неї потрібно запустити дієву інформаційну політику. Недавно зустрічався зі звільненими побратимами. Казав: “Коли ви сиділи в тюрмі, по Києву висіли десятки банерів із портретами політв’язнів. Як тільки більш медійних осіб звільнили, цю тему забули”.
У Криму активно обговорюють проблему з водопостачанням. Відчували брак води, коли жили там?
Для місцевого населення в центральній і південній частинах півострова проблем із водою немає. Майже кожен має колодязь чи свердловину. А от для величезної кількості росіян, яких завезли у Крим, є. Вони ж думали, що тут манна небесна. Приїдуть і все матимуть. Не сподівалися, що доведеться напружуватись і все налагоджувати.
Раніше наші батьки й діди знаходили воду в горах. Там є багато джерел чешме, на яких арабською в’яззю написано, на честь кого й коли відриті. Вони зараз у поганому стані. Мрію відновити їх, взяти на облік і нанести на карту півострова.
Самопроголошений прем’єр російської окупаційної влади у Криму Сергій Аксьонов заявив, що за рік там відпочили сім мільйонів туристів. Який насправді був туристичний сезон?
Частина ватників продовжують їздити в окупований Росією півострів відпочивати. Їх мало. Натомість маю знайомих із РФ, які після окупації перестали відпочивати у Криму: “Вот полуостров вернется в Украину, тогда и будем приезжать”.
У горах є багато джерел чешме з арабською в’яззю
Кількість туристів зменшилася в рази. Кримчани жартують: “У нас дві пори року: сезон і довге очікування сезону”.
Якими в пам’яті залишилися події 2014-го? Були передчуття, що Росія піде на захоплення півострова?
Усе почалося не 26 лютого 2014‑го, а раніше. Російська пропаганда була вже не на екранах, а на вулицях наших міст. Незрозумілі люди займалися агітацією, відверто демонстрували проросійську позицію. Я працював тоді на залізниці провідником. День починався з планірки. На ній пропонували підписувати угоду з неіснуючою Кримською залізницею. Обіцяли, що після приєднання до РФ зарплата зросте до 30 тисяч рублів. Люди частково повірили. Але музика грала недовго. Коли Придніпровська залізниця закрила сполучення з тимчасово окупованим Кримом, усі організатори так званої КЖД зрозуміли, що підвели величезну кількість людей. Але маховик був запущений. 3,5 тисячі провідників залишилися без роботи.
Агітували постійно. Я одразу сказав, що нічого не підписуватиму. На мене тиснули. Була неприємна розмова з начальником. Говорив: “Тобі з такою позицією навіть Меджліс не допоможе”. Кажу: “Меджліс якраз мені допоможе. А вам і Москва не допоможе”. Мало не дійшло до бійки. Після того випадку вирішив не ходити на роботу. За рік отримав лист, що мене звільнили за прогули з КЖД. Хоч із цією організацією я не підписував жодних угод. Знову пішов до начальника, щоб забрати трудову книжку. В кабінет одразу вбігла самооборона. Намагалися затримати.
Після деокупації зроблю все, щоб люди, які привели росіян у мій Крим, за це відповіли.
Було бажання виїхати з півострова?
Після анексії Криму Східноукраїнський університет із Луганська перебрався до Сіверськодонецька. Їздив туди на навчання. Бачив інше життя, на відміну від кримчан, яких оповили російською пропагандою. Вони брали інформацію лише з російських джерел і не бачили, що відбувається в Україні. Я розповідав їм, що діється насправді. Ніколи не приховував своєї позиції.
Для окупаційної влади інша риторика це небезпека
2015-го, після того як мене звільнили, приїздив до Києва. З друзями намагалися влаштуватися на Київську залізницю. Нам відверто сказали, що такої можливості не буде. Повернулися назад. Розумів, що доведеться виживати в окупації.
Не полишало відчуття тривоги. 2017 року відчував, що за мною стежать. Не намагався себе убезпечити. Розумів: те, що роблю, стало помітним для окупаційної влади. Перед цим отримував погрози їх чув на вулиці. Думаю, через цих людей ФСБ намагалася донести, що моя діяльність їм не подобається.
Я не переховувався. Крім проукраїнських акцій, ми нічого протизаконного не робили. Але для будь-якої окупаційної влади інша риторика це небезпека. Я розумів, що мені відведений лише якийсь час.
Як вас затримали?
О п’ятій ранку в січні 2018 року в наш будинок увірвалися. Мене одразу почали бити й катувати: “Добалакався”. Батьки були вдома. Кримськотатарською казав їм, щоб не підписували ніяких документів і нічого в руки не брали. Після цього мене знову били. Мати болісно згадує той день.
Що вимагали?
Намагалися змусити співпрацювати. Хотіли, щоб дав свідчення проти співвітчизників. Били весь час, доки тримали в СІЗО. Погрожували, що посадять брата й батька. Катували так, що після цього невинна людина навіть у вбивстві Кеннеді зізнається. Не знаю, як зумів витримати.
До мене пускали тільки адвоката. Через нього міг передавати листи, якісь малюнки.
Почали малювати в СІЗО?
У тих умовах треба було чимось себе зайняти і якось зберегти всю інформацію. Першим на зворотному боці рішення суду намалював кота. Він пролазив у камеру крізь отвір у кількох рядах сітки й залізної решітки. Увечері приходив поїсти ковбаси, яку мені передав батько. Поспавши зі мною, на ранок кудись ішов. Він мене лікував. Не тільки психологічно. Іноді я прокидався серед ночі, а він лежить саме з того боку, де болить. Муркотів і топтався лапами.
На руках були відкриті рани. Вночі піднімалася температура
Завдяки малюнкам зумів передати адвокату, що мене тримають в умовах гірших, ніж для тварин. Із третього поверху постійно капала вода. На стелі був чорний грибок. А працівники СІЗО сказали, що над нами туберкульозний диспансер.
Я сидів у кількох камерах. Щоразу переводили туди, де були наші політв’язні. Майже місяць провів з Узеїром Абдуллаєвим. Навіть стояти з цією людиною на свободі поруч було б честю, а Всевишній зробив так, що ми ділилися хлібом. Узеїр тоді почав хворіти. У нього на руках були відкриті рани. Вночі через сепсис підвищувалася температура. Я на судах і зустрічах з адвокатом казав про це. Щоранку вимагав, щоб лікар робив йому перев’язки. Через це мене перевели. Але Узеїра таки забрали в лікарню.
Після цього посадили на першому поверсі в камеру №21, де тримали політв’язнів Рустема Абільтарова й Ернеста Аметова. Приміщення збудоване ще за царської Росії. Мрію після деокупації знищити це місце і збудувати там меморіал жертвам політичних репресій.
Вірили в те, що вас звільнять?
Не жив такими думками. Був об’єктивний. Розумів, що можу й не вийти. Коли в суді не підтримали клопотання прокурора про продовження тримання в СІЗО, а вирішили відпустити під підписку про невиїзд, до останнього не вірив. Перед тим слідчий Дмитро Касякін казав: “Якщо на волі ляпатимеш язиком, що тут із тобою відбувалося, повернешся знову. Або взагалі тебе втратимо”.
В’язнів тримають в умовах гірших, ніж для тварин
Мали звільнити 16 липня, а випустили 14. Думав, підстава. І як вийду із СІЗО, одразу викрадуть. Навіть речей не взяв. Неподалік ізолятора двоє хлопців розвантажувати машину біля магазину. Я попросив у них телефон, щоб подзвонити батьку. Він прокричав: “Ми от уже поруч”. Дивлюся, батько з братом біжать до мене. Я їх так обійняв, що аж підняв обох. Тоді нарешті повірив, що на свободі.
Як вирішили переїхати до Києва?
Не хотів залишати Крим. У лютому 2019 року, коли мене викреслили зі списку Росфінмоніторингу переліку екстремістів-терористів, за правозахисною програмою поїхав на психологічну реабілітацію до столиці. Коли повернувся на півострів, продовжив волонтерити, ходив на протести, був на незаконних судах, обшуках і арештах. У поліцейських вимагав посвідчення і передавав цю інформацію в Київ, щоб правоохоронні органи України вирішували, що далі робити з цими людьми.
Доки Крим окупований, репресії не припиняться. Росіяни все це роблять, щоб виправдатися перед своїм народом. Мовляв, так вони нібито захищають кримчан від терористів. Цю інформацію доносять і європейцям. Коли на Заході чують про ісламський тероризм, їх важко переконати, що в нас його немає.
Повинні розповідати правду. Бо, якщо замовкнемо, європейці не дізнаються, що тут відбувається
Навесні 2019-го, коли затримали 25 кримських татар, я був уже публічною людиною. Говорив, що маємо розповідати правду. Бо, якщо замовкнемо, європейці не дізнаються, що тут відбувається. Після цього мене викликали в прокуратуру Сімферопольського району. Міранець Вікторія Володимирівна сказала: “Нам не подобається ваша діяльність. Ви маєте унікальну можливість поїхати в Україну. Інакше невідомо, що станеться з вами у Криму”.
Я думав тиждень. Коли вирішив їхати, батько підтримав. Матері не казав. Не хотів залишати півострів, мене змусили.
Ви другий рік живете в Києві. Встигли полюбити це місто?
Тут інші люди, інше життя, інший світ. Намагаюся в ньому себе знайти й інформаційно лишатись у Криму, допомагати там.
Знаю кримчан, які після переїзду займаються лише своїми справами. Не долучаються до акцій, гадки не мають, що відбувається на півострові. Коли починаєш розповідати, сприймають це з подивом. Іноді їм навіть нецікаво.
Крим сниться?
Так. Останній сон я мчу верхи на красивому коні по Білогірську, де народився дід. Наступного дня хтось із друзів скинув відео з арабським скакуном.
Не пропонували йти в політику?
Це брудна справа. Але розумію: якщо не піду і не зроблю так, як я це бачу, це по-своєму зробить хтось інший. Потім картатиму себе. Хоча все пов’язане з моїм народом це політика.
Кримські татари, як і українці, зріла нація. Ми довели це 2014-го. Якби люди тоді не вийшли на Майдан, нас чекало би те, що відбулося в Білорусі. Ми зламали хребет мирної анексії, до якої вів Янукович. Бо зрозуміли: зараз або ніколи. Ми зіграли на випередження і змінили хід історії.
Матеріал створено у співпраці з проєктом “Цінності через історії”