“Якщо не робитиму істерії, то буду в Сибіру”

Було страшно, коли арештовували, колишній наш клас і клас нижче всіх пересадили

Батько закінчив гімназію в Сеґеді, вчився в університеті в Чернівцях, на філософському факультеті. У 1930-х викладав біологію в Українській жіночій гімназії в Станиславові (сучасний Івано-Франківськ. Країна). Мати закінчила навчання в учительській семінарії у Відні. Як вийшла заміж, то вже не могла вчителювати. На свята батьки їздили до родичів у Завалля чи Снятин. На канікулах у Снятині, в бабці вдома, народилась я.

Коли 1939-го прийшли совіти, баба й тітка залишилися без пенсії й засобів для існування. Тоді ми переїхали до них у Снятин, щоб разом якось утриматися. За совітів батько викладав біологію в десятирічці, а як прийшли німці, керував торговельним технікумом. Ми всі були б у Сибіру, якби тато ще під час війни не помер.

1937 року батьки віддали мене в українську школу в Івано-Франківську, хоча до неї доводилося далі ходити, ніж у польську. За два роки стала навчатися у школі у Снятині. Прийшли німці почала вчитися в гімназії в Коломиї. Прийшли знову совіти повернулася до школи у Снятині.

Як привели мене в перший клас, не знала жодної букви. А перша вчителька до мене: “Сясю, ти що, не вмієш писати?” Мама могла зі мною займатися, але батьки казали: “Вона прийде у школу, там будуть діти із села. Вони нічого не вмітимуть. Не можна, щоб дитина зразу вирізнялася”. Ніколи мені не дали помаранчів, бананів, лише яблуко. Бо як інша дитина того не може мати, то не треба, щоб я мала.

Здається, навіть не розуміла, як то вчитися. Дізналася аж у гімназії після першого класу. Туди приймали близько 20 дівчат, а за пів року мали залишити п’ять. Через два чи три місяці навчання захворіла на дифтерію. Повезли в лікарню на фірі із сіном. Я багато пропустила. Думаю: “Все, тепер виженуть”. Повернулася в гімназію, а в кімнаті п’ять дівчат, всі умови для навчання. Улітку видавали табелі й учителька, пані Кокодинська, почала читати всіх, хто має “добре”. Мене нема. Читають тих, хто з трійками, знов немає. Я нічого не розумію. Вона вже закінчує читати й нарешті: “Найкраще свідоцтво у Славки, в неї все “дуже добре”. Тоді я зрозуміла, що таки якось учуся.

Дмитро Павличко був зі мною в одному класі в Коломиї. Польські діти з нього сміялися, що вбраний був по-селянському в кептарі, постолах. А ми, українці, називали його Місяченько, бо був кругловидий.

Любила математику. У мене був учителем директор снятинської школи. Він мав польські й австрійські збірники задач. Давав мені, а я вдома розв’язувала. Для мене то було найбільше задоволення.

Завжди вміла плавати. 1946 року після закінчення дев’ятого класу відмінникам організували екскурсію до Києва. Дорогою здружилася з двома хлопцями з Франківська. Нас водили всюди і, ясна річ, у музей Леніна. А ми хочемо на Дніпро. Коли всі зайшли в музей, ми троє чкурнули на пляж. Там раптом вирішили, що треба Дніпро переплис­ти. Коли пливли, нас страшенно знесло. Стояли якісь баржі, то ми вчепилися за шнури й вилізли.

Батько мріяв бути лікарем, але його не пустили на медицину. Тому хотів, щоб я стала лікаркою. А я любила математику й плавання, збиралася в Миколаївський суднобудівний інститут. Підготувала ще дві заяви до Львова в університет, на математику, й політехнічний. А тітка каже: “Напиши ще в медінститут. Нехай буде”. Привезла мене до Львова й поклала у знайомих спати, а сама занесла всі документи в медінститут. Отак мене пхнули туди, куди я зовсім не бажала.

Дали мені талон на гуртожиток. Приходимо з тіткою, видають матрац, а там щось червоне. Питаю: “Тета, а це що?” Вона: “Плюскви” (блощиці. Країна). Кричу: “Не хочу того інституту, я боюся плюсквів!” Кинула той матрац, і ми пішли геть. А на інституті висить оголошення: “Візьму на квартиру дівчину, яка може бути репетитором по музиці моїй доньці”.

Господиня Поліна Тімофєєвна посадила мене за фортепіано. Я гонорово заграла сонату Клементі. Вона поняття зеленого в музиці не мала, але схвалила і я лишилася в неї мешкати.

Поліна була зі Щастя, комуністка лєнінського забору. Невесело в них було, бідували по-чорному. Смажили картоплю на риб’ячому жирі. Поліна шлангом лупила доньку, бо та не хотіла того їсти. А я з Іркою щодня по 2 години після інституту займалася музикою.

Якось на канікули Поліна попросила взяти доньку у Снятин до моєї мами. За два місяці приїхала забирати, а дитини немає. Шукають, а вона так сховалася, ледве її знайшли. Розплакалася, що не хоче їхати. Тоді Поліна домовилася, щоб вона жила у Снятині. Пригадую, коли Сталін помер, Поліна надіслала доньці телеграму: “Деточка, нас постигло непоправимое горе”. Ірка закінчила Снятинську музичну семирічку, училище у Львові, консерваторію. Виросла патріоткою свого чоловіка в Ашгабаті навчила української.

Я страшенно любила читати. Одного разу в інститутській стінгазеті була моя фотографія з підписом: “Коли студентка Никифорук перестане читати романи на лекціях?” Поліна працювала в бібліотеці імені Василя Стефаника в закритих фондах, носила мені книжки заборонених авторів.

Коли закінчила медінститут і зайшла мова про розподіл, написала заяву на “стройку коммунизма” в Каховку. Вичитала, що там є вечірній гідротехнічний інститут. Вирішила, що вступ­лю туди і скажу медицині “цьом-па”. Ректор дивиться: “Туда у нас направления нет, мы вам можем предложить другую стройку коммунизма”. А я відповідаю, що другої не хочу, тільки туди. “Ну, если не хотите, мы вам предлагаем научную работу”. Кажу: “Ну, як нема Каховки, хай вже буде та наука”.

На партзборах вимагали, щоб на наукову роботу лишили комуністів-фронтовиків. Секретар кричав: “Кого вы оставляете на науку? Отец погиб в бандеровцах, два брата в Сибири!” Викликає мене завкафедри. Я вибухнула: “Батько мій помер під час війни від хвороби, похований у Снятині. Ні сестер, ні братів у мене ніколи не було. Снятин маленьке містечко, КГБ все про всіх знає”. А він: “Я очень хочу, чтобы вы у меня работали, но вы понимаете, они партийные”.

Згодом створили нову кафедру терапії при Інституті переливання крові й невідкладної хірургії. Директор інституту Петров просив ректора: “Порекомендуйте якогось розумного студента, щоб узяти його, виростити з нього гематолога й організувати гематологію”. Дали рекомендаційного листа, і я пішла. Заходжу, а мені впоперек дороги санітарка везе порожні відра. Думаю: що це за знак? Вертатися чи що? Але я не зупинилася і до сьогоднішнього дня тут.

Не раз мене тягнули в партію. А чоловік: “Не смій”. І я не пішла. Через це мені не давали звання професора. Я захистила дві дисертації, в 40 років була доктор наук, завідувала відділом, мала наукову школу, п’ятьох кандидатів наук, купу друкованих робіт, а мені звання професора не давали й не давали. І от директор на засіданні говорить, що інститут отримає вищий ступінь, якщо матиме у штаті професора. Тоді кожному зарплата на 100 карбованців більша. Партійні зразу: “Послать документы Выговской”. Моментально отримала звання.

За Радянського Союзу було страшно, коли арештовували, колишній наш клас і клас нижче всіх пересадили. Я щоночі слухала, як хтось іде сходами. Думала, за мною. Мене теж туди б, якби не компанія, що була біля мене в медінституті, Женя, Муза, Римма. То все московки.

Коли Сталін помер, приходжу на заняття, щось говорю, усміхаюся, а Муза до мене: “Противно на тебя смотреть! Такое страшное горе, а ты улыбаешься”. Довелося плакати. Розуміла, якщо не робитиму істерії, то буду в Сибіру.

Уперше в Радянському Союзі готувала в Москві доповідь по пробі Кумбса при автоімунних гемолітичних анеміях. До мене підходить аспірант від Кассірського (Йосиф Кассірський, російсько-радянський гематолог. Країна) і каже, що той хоче зі мною зустрітися. А Кассірський це бог гематології. Він 2 години говорив зі мною. Тоді взяв до хворих на обхід, посадив за мікроскоп. Після того надрукував відношення в міністерство, щоб мене перевести в Москву. Але я не схотіла залишатися. Я прагнула говорити рідною мовою, щоб були синьо-жовтий прапор і тризуб. Цього бракувало.

Були якось у Рязані. Величезний універмаг, і довжелезна черга. Думаю: певно французьку косметику привезли. Дивлюся: стоять ящики з “Тройним” одеколоном. В одні руки дають по дві пляшечки. Мені погано стало. Думаю: люди добрі, хто ви?

Помирала пацієнтка, яка жила на чужій крові. Я чергувала, ще зовсім молода була. О першій ночі мене будить санітарка. Хвора просить: “Ярославо Іллівно, залийте мені кров, я хочу ще раз побачити сонце”. А в нас станція переливання була в інституті. Я побігла, взяла кров, перелила. Пацієнтка померла о другій дня.

Живу молитвами хворих. Вони говорять, що подають за мене на службу Божу. А якось оглянула хворого, написала висновок, а він гроші тицяє. Я їх повертаю, а він каже: “Ну, як не хочете грошей, то пишіть список”. Я на нього дивлюся: який список? “Своїх родичів. Я священник, молитимуся за них”. Сміюся, що беру хабарі молитвами.