Хочу дітей. Хочу будинок, город і кущі з гарними квітами. Хочу полоти грядки, доглядати за всім тим і чекати друзів на барбекю на задньому дворі. Хочеться просто пожити. Не боротися, не вмирати на війні, не пизд*тись із поліцією під Офісом президента, а просто виховувати дітей і жити. Але війну закінчити найважливіше.
23 лютого 2022-го ми не знали, що це крайній день нормального життя. Хвилювалися про завтрашню прем’єру, смачно вечеряли в Ria, куди за рік прилетіла російська ракета й убила 13 людей, з них чотири дитини. Не знаю, чи можна нагулятися достатньо перед кінцем життя, але того вечора з нами відбувалася якась мить тріумфу показуємо наш фільм на великому екрані. А попереду найвідповідальніше: показ у Києві, на який прийдуть найвпливовіші люди країни, й ми почнемо потужну роботу для розбудови інклюзії та можливостей дітям, які живуть далеко від великих міст.
У день, коли почалася велика війна, я потрапила в потяг на Київ, де були діти з інтернатів, яких терміново евакуйовували. У їхньому гомоні померла ідіотська заспокійлива надія, що це тимчасово, й почалося змагання за можливість жити.
Кожну нашу національну трагедію ми так гостро та зболено проживаємо, бо не знаємо себе. Боїмося не встояти, бо не знаємо, як щоразу до цього нам вдавалося стояти. Завжди перед найбільшим злом ми залишалися собою, зберігали мову, звичаї, цінності та пам’ять. Це і є найбільша перемога над Росією ми все ще є.
Знання про себе це набагато значущіше усвідомлення тяглості, нашої таємничої шляхетності і змістовності національного формування, ніж просто знати щось про голод чи заборону мови. Це про те, звідки ми походимо й чому ця мова, нація такі стійкі й нездоланні. Ми будемо завжди.
Століттями ми зрощуємо відродження, щоб воно знову стало розстріляним заради народження наступного.
Недавно я зрозуміла, що тренд на те, що ми всі скоро вмремо, досить високо звучить. І всі готуються рано чи пізно десь загинути. А коли маєш можливість повертатися до цивільного життя, то бачиш, що о’кей, можна й пожити, це теж непогана тенденція.
Потрібна стратегія пам’яті. Вона формує суспільство. Це ми робимо не для себе, а для майбутніх поколінь. Пам’ятування потрібно не для загиблих, а для тих, хто далі про це знатиме.
Чи варте це суспільство вчинку полеглих героїв? Найважливіше вчинок. Оповіді покликані навчити нас боротися за справедливість, карати зло й жертвувати собою заради інших. А якщо інші не вартували цього, то це лиш елемент історії, який підкреслює сміливість і правдолюбство героя.
Хочу дітей, будинок, город і кущі з гарними квітами
Війна найгірше місце. Але вона дає квиток у справжнє життя, у світ непідробної незалежності. Вона таврує знання про скороминущість існування.
Ригаю від негідників, які прожили життя, мають дорослих дітей і сцять іти в Збройні сили України. Так смішно, коли вони вірять, що від часу проявити свою честь можна відкупитися, що війна не торкнеться їхніх дітей чи внуків. Дорослі смішні слабкодухі дядьки, які ж ви нікчемні.
Наша перемога не належатиме тіпам, які намагаються давати хабарі в центрах комплектації.
2014-го нашим вразливим місцем був схід. Тепер, дай Боже, щоб ним не стали мої однокласники у Львові.
Ми віримо в перемогу, як діти, міцно заплющивши очі, що вона от-от прийде, як святий Миколай чи дєд мароз.
Тактична медицина це дорогі препарати. Рюкзака вистачає на п’ятьох поранених.
Щоб зрозуміти війну, треба її побачити. Описувати словами її тяжко. Здавалося б, іде бій скільки прикметників можна використати. Написати, хто який калібр зброї використав, хто що сказав по рації. Але переживання, страх, адреналін, викид гормонів запас слів надто бідний, щоб це можна було передати.
Любов. Причина, чому ми досі є і маємо сили боротися.
Війна триватиме довго. Росія небезпечна тим, що життя своїх військових для неї ніщо. І це страшно. Це нелюди. Вони не забирають своїх загиблих і палять трупи. Їм плювати на своїх, і вони їх мобілізуватимуть, скільки треба.
Якщо очі військового не горять у цивільному світі, то з цим світом щось не так.
Великі перемоги це завжди про великі жертви.
Крім стабільного морального стану, хочу, щоб тил готувався фізично. У нас багато втрат. І рано чи пізно настане час воювати й для дядька зі львівського кафе. А в нього животик. Треба готуватися всім.
Я за стандарти й дубову, але точну журналістику
Матері, які чекають своїх дітей із війни, заслуговують найбільших нагород.
Обожнюю Донеччину й Луганщину. Донбас для мене про людей, яким не було дано українськості, але які стали українцями через зусилля.
Важко, коли літня жінка із села на Донбасі бере за руку і просить нас не йти. Коли сестра загиблого запитує: “А коли привезуть тіло?” А з тіла залишилися шматок носа і частина руки, бо було пряме влучання. У Львові мені вже немає з ким зустрітися, бо пацани на цвинтарі. У Києві подібна ситуація. Я помітила це по тому, що ключові люди не привітали мене з днем народження, бо їх більше немає.
Пацани дякують. І не поранені теж. Бо їм боляче слухати, як кричать побратими. Це особливий крик, за межами того, що можна витерпіти.
Терплю кров, куски плоті на собі, ї*єйший страх від еваку під обстрілом, утому, стрес, умови, але ці звуки болю наших поранених залишаються під моєю шкірою тонною ненависті, яку ніколи не зможу перетравити у прощення.
Єдине, чим суспільство істинно зобов’язане перед військовими, це замінити їх на позиціях.
Стіна на Михайлівському приклад живого пам’ятування, але стихійного, яке не має інституційності. Меморіал на Майдані Незалежності з прапорцями це приклад стихійності, приклад потреби. І приклад того, що влада не здатна організувати якісний простір, дарований для пам’яті.
Нам потрібна стратегія пам’яті. Бо буде процес забуття, організованого забуття. Воно стається тоді, коли держава не має стратегії пам’ятування. Рано чи пізно Михайлівська стіна заповниться фотографіями, і ми почнемо клеїти їх одну на одну.
Є такий наратив, що ми не можемо тепер займатися політикою пам’яті, бо не прожили травми. Бо травма не закінчилася, ми в активній фазі війни. Але це називається пам’ять у поствоєнній країні. І питання в тому, чи ми коли-небудь станемо поствоєнною країною. І скільки всього забудеться до моменту, коли прийдемо до того, що ми ніколи не були з Росією у стані миру.
Кілька тижнів тому мені вперше стало трохи шкода померти. По нас фігачили КАБами 30 за добу по локації, де ми чергували мільйон разів. Я відчула, що цього разу ми близько до того, щоб загинути. І мені стало трохи шкода, бо, знаєте, я не хочу, щоб мій портрет висів на стіні якоїсь української інституції поряд із маргіналами, які не розуміють, що таке пам’ятування і пам’ять.
Наступні покоління мають відчувати цю війну частиною своєї потреби справедливості.
Не читаю блогерів. Їхній спосіб подавати новини й висловлюватися це і є їхня зона вразливості на російські ІПСО і пропаганду, хоч вони можуть навіть не підозрювати про це. Я твердолобий противник того, щоб називати такі канали медіа. Це не медіа. Я відстоюю стандарти журналістики у класичному вигляді, бо тільки вона показує те, що не можеш сам побачити. Як тільки в цьому з’являються прикметники та “приблизно”, бо твоя аудиторія тупа й не здатна зрозуміти, що 158 це не приблизно 150 або 160, то з’являється купа неточностей і цій інформації не можна довіряти. Тому я за стандарти й за таку дубову, але точну журналістику.
Суспільство, перенасичене інформаційним фастфудом, завжди залишатиметься емоційним і поверховим. Тільки-но бачу оці гучні фрази про те, що ми змінилися, сильно виросли, стали новими після повномасштабної війни, то одразу починаю в цьому сумніватися. Ми ж насправді дитяче суспільство. Це проявляється в тому, що говоримо заголовками.
Ліс на війні більше не ліс. Дерева вже ні влітку, ні взимку не слугують маскуванням. Навколо спалена земля, обвуглені стовбури й небо, розглядати, яке не заважає ані гілочка.
Тільки сміливі мають щастя
Можливо, завтра і справді все забудуть, але без такого сьогодні те завтра не настане.
Риси облич загиблих друзів на лицях живих людей наче зупиняють час, миттєво огортають теплом, любов’ю і смутком.
Щоб мати силу бути вільним, треба бути сміливим. Бо тільки сміливі мають щастя, і краще ж умерти біжучи, ніж жити гниючи.
Не люблю, коли ви сумуєте, але мине час і цей розпач розсіється, доведеться продовжувати жити. Тому не гайте часу на страждання, живіть далі.
Свобода найвища цінність. Усі мої 25 років минали часто в комплексах і страхах. Але найчастіше цьому шуму не було місця перед моєю свободою. Дякую собі, батькам, брату, рідним та друзям, що дозволяли бути вільною, жити, як хочеться.
Сумно, що ми проживаємо такі немічні, залежні від суспільного схвалення життя. І що лише смерть дає змогу проживати абсолютну свободу. Однак біда в тому, що життя закінчилось і ця свобода більше не має ніякого сенсу. Сьогодні й навіки мені все одно, що про мене чи про цей текст скажуть люди. Наберуть ці речення лайки чи ні. Нарешті нічия думка мене не цікавить, я померла.
Текст укладено на основі інтерв’ю журналу “Країна”, Укрінформу, дописів Ірини Цибух у соціальних мережах та посмертного листа братові