Два місяці тому в знайомої на війні загинув чоловік у Луганській області. 49-річний Олексій у березні 2022-го пішов до військкомату. Дружині наказав виїздити й не повертатися до закінчення бойових дій. Так 47-річна Олена з 13-річною донькою і 6-річним сином опинилися у Франції. Старшого сина на кордоні розвернули. На похорон чоловіка Олена спізнилася на кілька годин. На запитання про подальше життя відповіла, що не зможе зостатись у квартирі, де колись жили всі разом. Після оформлення належних документів приїде по старшого сина, щоб вивезти його у Францію, тепер той має імунітет.
Дочка вже спілкується французькою, може вступити в будь-який європейський університет, каже Олена. Я не знаю, чим можу займатися і що робитиму в Україні.
Кількість українських біженців, які планують повертатися додому з-за кордону, за рік знизилася з 77% до 65%. Такі дані опитування ООН. Найбільше бажають повернутися літні люди 79%, ті, хто не працює, 77%, а також українці, які мають більш як двох утриманців на дорослого 76%.
42-річна Оксана та її донька, 17-річна Софія, стали безхатьками. Маріуполь на Донеччині окупований, а громадянська позиція не дозволяє туди повернутися тепер.
З початку березня і до 5 квітня 2022-го Олена і Софія жили у підвалі. 4 квітня вночі було пряме влучання в перший під’їзд. Прилетіло в четвертий поверх, пробило до першого та пошкодило стелю підвалу біля виходу.
Приїде по старшого сина, щоб вивезти у Францію, адже тепер той має імунітет
Усю ніч руснявий танк вибивав перші поверхи будинку навпроти, згадує Оксана. Робив це з-під нашого дому, що аж підстрибував. Вирішили із сусідами о шостій ранку після комендантської години пробувати виходити. Нас зібралося зо два десятки діти, дорослі, старі, навіть жінка на візку. У підвалі п’ятиповерхівки сиділи 75 людей. Ми рушили від кафе “Еллада” до перехрестя проспекту Миру. Чоловік, який ішов першим, ніс палицю, до якої прив’язав великий білий пакет. Треба було уважно дивитися під ноги та переступати дерева, електричні стовпи, мертві тіла. На перехресті нас зустріли буряти. У чоловіків перевірили документи й обшукали. Вразило, що за перехрестям люди ходили, готували їжу та не ховалися. До активних бойових дій було 200 метрів. Потім ми йшли до лікарні в 17-му мікрорайоні, бо сказали, що звідти їдуть автобуси в Нікольське. Черга була довжелезна. Чому саме туди? Бо тільки туди вивозили, а нам було байдуже, аби якнайдалі. Запропонували місця на наступний день. Один хлопчина з матір’ю сказали, що треба йти за місто, за поворот на Старокримське кладовище. Начебто там є заправка, з якої йде до Нікольського раз на годину автобус і запису немає. Не знаю, як ми дійшли. За 40 днів я схудла на 10 кілограмів від своїх 55. Собі майже нічого з речей не брали. Лише залишки їжі та ноутбуки, які встигли забрати в підвал. Була думка, що зможемо їх продати, якщо зовсім туго буде. А ось кицьці все її майно несли. І горщик, і залишки корму, і воду. Та й сама вона в переносці багато важила. Коли дісталися Нікольського, першим ділом купили пляшку домашнього молока і хліб. Потім помили голови та вимилися в перукарні. Дорого, але це були райські відчуття. Адже всі 40 днів не милися, не було чим і холодно. Воду пили дощову і з бойлерів, але економили. Потім винайняли кімнату у приватному будинку та пішли шукати хоч якийсь інтернет. Нам пощастило. 5 квітня ми вперше після 24 лютого вийшли на зв’язок із рідними.
На той час чоловік Оксани кадровий військовий Володимир уже був поранений на Азовсталі. Подружжя весь цей час нічого не знало одне про одного.
Чоловік тоді взяв із мене обіцянку, що я поїду з дитиною якомога далі, продовжує Оксана.
Жінка з донькою живе в Німеччині.
Тепер ми в безпеці. Нічого не плануємо, бо чекаємо з полону нашого тата й боремося за нього, наскільки це в наших силах. Чи адаптувалися в Німеччині? Донька так, а мені хочеться додому, розповідає Оксана. Так, я також вчу мову, щоб знайти роботу. Я вдячна цій державі та її громадянам за допомогу, розуміння і співчуття. Але уві сні я бачу своє Азовське море та довоєнне місто. Переїздити в Україну до повернення чоловіка не збираюся. Не хочу нічого без нього планувати. Хочу, щоб повернувся і сказав: “Збирайся. Чекаю”. Мені здається, зберуся за 5 хвилин.
Чоловік наполіг, щоб 44-річна Світлана з дитиною виїхали в Німеччину, бо там жили його батьки. Щоправда, ще до повномасштабної війни пара надумала розлучитися. У шлюбі подружжя прожило 20 років. На час початку великої війни їхньому спільному синові виповнилося 8 років.
24 лютого 2022-го Світлана з родиною почали збиратися, щоб виїхати з Вишгорода на Київщині кілометрів хоча б за 50. Їхали двома машинами Світлана, її мати, чоловік і син, а також подруга з донькою.
Першими з містечка почали виїздити переселенці з Донецької, Луганської областей із житлового комплексу, який ми називали “Донбас-Арена”, вони одразу зрозуміли, що це все не просто так, згадує Світлана. Доки ми збиралися, вони активно вже проїздили повз наш будинок. Ми поїхали спочатку до Гостомеля, кілька годин простояли в заторі. На під’їзді до Гостомеля стали на майданчику, звідки було видно аеропорт. Поїхали в Бородянку черги до супермаркетів, банкоматів. Раптом із новин зрозуміли, що Гостомель захопили. Ми вирішили їхати в бік кордону. Вночі дісталися Волинської області, тут за 30 кілометрів до кордону вишикувалася черга, що не рухалася.
Німці ніколи нічого не роблять на короткий термін
Три доби зайняло проходження кордону. Врешті чоловік повернувся, бо набула чинності постанова про воєнний стан. Жінки рушили в Польщу, а потім дісталися Німеччини.
Спочатку ми не планували виїздити, розповідає Світлана. Думали, що вибухи на кілька годин. Перечекаємо в Бородянці й повернемося. Потім, коли стало зрозуміло, що це не на один день, рушили за кордон.
У Німеччині Світлана планувала лишитися на тиждень чи два. За кілька днів з’явилася інформація, що Німеччина оформлюватиме українців за 24-м параграфом. Ідеться не про біженство, а про захист шукачів притулку через війну. Цей параграф давно існує в Німеччині, але українці перші, щодо кого його використовують. Таким чином, стало зрозуміло, що війна не на тиждень і не на два. Бо німці ніколи нічого не роблять на короткий термін. Світлана подумала, що йдеться про місяці. Багато хто з українців до літа 2022 року мав намір повернутися. Світлана хотіла це зробити, щойно припинять бомбити Київ.
За місяць життя в Німеччині жінка оформила всі документи, знайшла квартиру, роботу. Оформила сина до школи. Нині живе в Магдебурзі з матір’ю і сином. Щоправда, роботи вистачило на пів року проєкт закрили, довелося переходити на соціалку. Тепер має волонтерські проєкти, їздить за 100 км до Берліна їх втілювати. Світлана ходить на курси німецької, мріє про хорошу роботу. Викладає українську мову в другому класі для дітей з України. Проводить майстеркласи з техніки мовлення. З чоловіком підтримує хороші та дружні стосунки.
За два роки синові виповниться 12 років. Третину свого життя він уже проживе в Німеччині. Він вільно спілкується німецькою, не пам’ятає життя в Україні. Якщо війна триватиме ще два-три роки, вже не буде сенсу везти дитину в Україну. Бо це буде знову, як переїхати в іншу чужу країну.
Світлана каже, що в перші пів року після початку великої війни багато українців хотіло повертатися і хтось навіть це зробив. Великий відтік був перед стартом навчального процесу, в серпні. Тепер про повернення говорить дедалі менше українців. А діти, яких Світлана навчає української мови, одразу пішли до німецької школи. Вони погано пишуть українською. Дехто з них не пам’ятає життя в Україні. Дехто може сказати, з якого міста він родом. Наступного року, в березні, закінчується трирічний захист від Німеччини, й тоді стануть зрозумілими подальші кроки українців.