Загублена манжета, масове ураження і клан Кеннеді – 5 книг про те, як керувати увагою

Артем Захарченко. Наративи масового ураження. Тактики і стратегії інформаційної війни. – К.: Наш Формат, 2026Ця книжка дає розуміння процесів в інформаційній війні і показує, як виявляти наміри всіх, хто хоче на вас впливати. Адже не тільки бійцю на спостережній позиції завжди важливо розуміти, що відбувається навколо. Чому праворуч чути постріли? Чий “мавік” завис у небі – наш чи ворожий? Чи не намагаються обійти його з флангу? Те саме стосується цивільного життя, де під час війни відбуваються паралельні процеси, які впливають на хід війни. Тож книжка Артем Захарченка “Наративи масового ураження” – про те, що в інформаційній війні перемагає не той, хто гучніше кричить, а той, хто краще керує рівнями впливу. “В автократичних країнах усе просто: – пояснює автор, – журналісти пишуть те, що їм накажуть десь там, згори, з єдиного центру, який контролює всю інформацію. У Китаї непідконтрольні соцмережі навіть заблоковані, тому ніхто не може написати про утиски уйгурів чи незалежність Тибету. У Росії, особливо до війни, було трішки більше видимості свободи: соцмережі тільки погрожували заблокувати, і навіть існувало кілька “ліберальних медіа”, які дозволяли собі критикувати владу (з тих, чий лібералізм закінчується на українському питанні). Але суть приблизно така сама, як і в Китаї. На Заході медіа, навпаки, умовно незалежні. Їх багато, вони належать різним корпораціям і конкурують одне з одним. Водночас у США або Великій Британії вони максимально комерціалізовані, наймасовіші видання й телеканали заробляють собі на рекламі, і політичні новини для них – не основний складник бізнесу. А, скажімо, у Скандинавії існує давня традиція потужної партійної преси або ж такої, яку підтримує держава, але яка водночас дотримується стандартів неупередженості”. Ігор Бондар-Терещенко. Загублена манжета. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2026У цій книжці продовжується бій за українську літературу. Сюжети дописуються, питання роз’яснюються, таємниці розкриваються. Серед жанрів – детектив, біоґрафія, трилер. Серед декорацій – Париж і Харків, Дебальцеве і Берлін, Холодна Гора і Монмартр, театр “Березіль” і цирк “Муссурі”. Серед героїв – Маланюк і Донцов, Фройд і Денікін, Серьожа і Ґеббельс. Серед дійств – кулінарія, шпигунство, секс. Тож у “Загубленій манжеті” Ігоря Бондаря-Терещенка вкотре лунає заклик “обережно, двері зачиняються”, бо вас знову запрошують у захопливу подорож яскравими літературними світами – у справжню альтернативну реальність! – звідки вам не захочеться вертатися в сіру прозаїчну дійсність. “На прощання йому сказали, плюнувши на перон: “Нам шкода вас втрачати, наш чорний котику, але здається ми вас уже втратили… Ви навіть гадки не маєте про Інститут біолоґії тварин, пане ІБТ! Інститут біолоґії тварин – це скромність, а ваша книжка – розкіш! Бажаємо вам щасливої дороги! ” Він поїхав, не попрощавшись, зрізуючи кути станцій, рухаючись до виходу навпрямки. “Забрали біолоґиню! – бурмотів він у вагоні-ресторані, танцюючи канкан з провідницями. – Прямо зі стійла вивели! Інститут біолоґії тварин! Це ж і є скорочено ІБТ!” І тут з приголомшливою ясністю він згадав, що ніякого скороченого ІБТ не існує. Що це медичний факт, про який йому розповів один лікар. Додумував він цю думку вже на бігу, розгрібаючи руками пасажирів, як плавець воду у змаганні на побиття світового рекорду в Лопані. – Навіщо цей шик? – зупинили, повторивши, наче Жулинський, на митниці.  – Треба, Шуро, треба, – була відповідь. – Нічого не вдієш! У мене велике серце. Як у теляти. Крім того, це все одно не книжка. Потрібна інша. – Ми вас любимо не за книжки, – нагадав Жулинський. – Я теж люблю вас не за книжки, – озвався він”. Морін Каллаган. Не питайте. Клан Кеннеді й жінки, яких вони знищили. – К.: Книголав, 2026З одного боку, упродовж багатьох десятиліть ім’я родини Кеннеді було синонімом багатства, влади, але найголовніше – бездоганної репутації. Втім, дослідження Морін Каллаган “Не питайте” – про те, що за ретельно вибудуваним фасадом таїться похмура правда – глибоко вкорінена традиція знущань над жінками, що передавалася від покоління до покоління й зламала чимало жіночих доль. Таким чином, авторка викриває, як політична могутність клану давала змогу його хижакам залишатися безкарними й водночас змушувала до мовчанки жінок, а також проливає світло на тих, хто перебував в орбіті Кеннеді – від Жаклін Кеннеді Онассіс і Мерилін Монро до Керолін Бессетт-Кеннеді, Розмарі Кеннеді, Мері Джо Копечне та багатьох інших, чиї імена досі лунали тихо, хоча мали б лунати гучніше. Загалом ця книжка – давно назріле розвінчання міфу про одну з наймогутніших американських династій і спроба повернути голос тим, кого його позбавили. Її авторка –  журналістка-розслідувачка, лауреатка багатьох премій, що має у своєму доробку три таких самих бестселери, серед  яких “Американський хижак: Полювання на найпильнішого серійного вбивцю ХХІ століття”, який став фіналістом премії “Едгар” у жанрі найкращого кримінального роману та володарем гранпрі французької премії в галузі політичної літератури.Джоко Віллінк. Стратегія і тактика лідерства. – К.: BookChef, 2026″Коли я сповістив батька, що вступив на службу у Військово-морські сили, – згадує автор цієї книжки, – він сказав: – Невдовзі ти зненавидиш її. – Це чому раптом? – скептично запитав я. – Бо ти не любиш, щоб тобою командували, і кепсько ставишся до людей, які наказують тобі, що робити”. Більше того, додамо, як зауважує у своїй книжці “Стратегія і тактика лідерства” Джоко Віллінк, “я не бажав пристосовуватися до правил поведінки, які прищеплювали дітям батьки, школа й соціум. Я поводився інакше, музику слухав лише в стилях хардкор і метал-рок та й світосприйняття виробив у собі доволі жорстке, так би мовити, хардкорне. Мій нонконформізм відокремив мене від дитячого гурту. Ставши білою вороною у зграї “нормальних” дітей, я неминуче відсторонився від них”. Тим не менш, автор відслужив 20 років у “морських котиках” ВМС. Завдяки сталевій волі та особистим принципам лідерства він пройшов шлях від солдата до командира спецоперацій війни в Іраку. У своїй книзі він ділиться особистим досвідом управління підлеглими та принципами лідерства. Як діяти, коли вас підвищили? Як позбутися синдрому самозванця? Як заохочувати й карати справедливо? Як реагувати, коли ваші заслуги й досягнення присвоює керівник? Як сформувати довіру в підлеглих? Ну, і як керувати увагою, так само. Емма Антонюк. До побачення, телебачення! – К.: Лабораторія, 2026У цій книжці триває комедійно-драматична історія дорослішання між екранами телевізорів, затягнутим паском “виховання” і мрією потрапити по той бік екрану. Загалом “До побачення, телебачення!” Емми Антонюк – це гострий соціально-побутовий роман, що вміщує домашнє насилля, абсурд медіасвіту і великі мрії про славу до епохи соцмереж. Недаремно нас попереджають, що книжка – для шанувальників “Щоденника Бріджит Джонс” Гелен Філдінг, “Сьомги” Софії Андрухович, “Твоє, моє, інше” Ольги Карі та “Шахмати для дебілів” Михайла Бриниха. “Телевізор – один із соціальних деміургів, він конструює дійсність, – нагадує авторка. – Це голка, яка лусне вашу бульбашку і несподівано боляче вколе. Доки креативний середній клас користується пультом лише для зміни температури в кондиціонері, телевізор розказує вашій сусідці, коли міняти долари, продукує мас-маркетних кумирів, створює та руйнує президентів”. За сюжетом, героїня зростає у родині, де на три кімнати вдвічі більше телевізорів, а правда змінюється залежно від телеканалу. Вимогливість і жорстокість для неї – виховна норма, а завжди бути кращою – єдиний спосіб заслужити любов. Одного дня через збіг обставин героїня у підлітковому віці отримує в руки мікрофон регіональних новин. Так починається трагічний, але водночас і комедійний шлях дівчинки, яка мріє про славу у світі українського телебачення. Компроміси із совістю, курйози, домагання, спокуси і ризик – в її історії ви прочитаєте усе, що передує прямому етеру. Усе, що не покажуть у вечірніх новинах. Але що, зрозуміло, притягує загальну увагу.