Жаби у підвалах, жовта вода і карасі у полях: як живуть у підтопленому селі, де захлинувся наступ РФ на Київ

Понад 2,5 роки село Демидів на Київщині страждає від “великої води”. Тут почастішали паводки, а десятки будинків стали непридатними для життя – через постійну вологу і сирість. Двори цих обійсть – заросли очеретом.

Демидів почало підтоплювати після 25 лютого 2022-го. Того дня українські захисники були змушені підірвати міст через річку Ірпінь та дамбу на в’їзді у село. Завдяки цьому була зупинена російська армія, яка йшла на Київ.

Зруйнована гребля відділяла річку Ірпінь від Київського моря. Після її підриву – рівень води у водоймі різко піднявся. Понад 50 будинків затопило. Мешканців довелося евакуювати.

Як живе Демидів зараз та які проблеми там виникають внаслідок постійних підтоплень, дізнавалася кореспондентка Gazeta.ua.

ОЧЕРЕТ І ЗАБРУДНЕНІ СВЕРДЛОВИНИ

Уже на підʼїзді до Демидова видно розлитий лугами Дніпро. Із помережаної хвилями води стирчать безлисті пагони дерев і електричні стовпи з обірваними дротами. Водій спиняється біля сільського магазину, навпроти якого на лаві сидять продавчині в очікуванні клієнтів.

У центрі села кілька невисоких багатоквартирних будинків. Ближче до Київського водосховища тягнуться вулиці з приватними подвірʼями. Сільські хати доглянуті. У садках під вікнами цвітуть хризантеми й плететься виноград.

Асфальтована вузька дорога спускається схилом. Ближче до річки повітря важчає, віє сирістю. У кінці вулиці видно високий рів, за яким розлилася вода. Тут будинки селян мають менш охайний вигляд. На повороті дорога перекрита червоною стрічкою. На вулиці майже не видно людей. Деякі городи поросли очеретом. Пух з нього розлітається й осідає на вікнах, парканах, траві.

На перетині вулиць чоловік у футболці й шортах перевозить тачкою у двір пісок з купи, що під парканом. Потім бере старий велосипед і поволі рушає. 21-річний Олексій Ковтонюк допомагав сусідам по господарству. Живе з родиною за кілька будинків звідси.

– Мій дім там, де город, заросший комишом. Може, бачили? – каже ніяково. – Ближче до річки хати тоже є не пусті. Бо деяким людям просто немає більш, де жить. То вони намагаються підстроюватись під воду. Понятно, що там у погребах і може даже у фундаментах вже єсть вода. У мене на городі стоїть. Кольца для каналізації десь на метр у землю впали. Скоро трубу мені перекриє і тоді не знаю, що робить буду.

На початку повномасштабного вторгнення Демидів став непрохідним рубежем для російської армії. Ворог наступав з Білорусі, а через село пролягав найкоротший шлях на Київ. Якби не підрив дамби – окупанти могли пройти три села і дістатися столиці.

Олексій Ковтонюк встиг виїхати з Демидова до руйнування греблі.

– За ці два года вообще нічого краще не стало, – зізнається він. – На городі нічого не посажу. Прийшлося брати землю у знайомих в іншій частині села – там все росте, як і росло. Я зробив грядки у древʼяних коробках, то тільки так усе і добре. А так у людей на городах може бути вода. Хоча вона і до підтоплень інколи з’являлася, – зізнається чоловік.

Окрім залитих городів, підтоплення стало джерелом набагато більшої проблеми – у селізабруднилися підземні води.

– Вода дуже погана стала у нас зі скважини – жовта тече, хоча раньше чиста була. З криниць люди теж уже не пʼють, – зітхає Ковтонюк.

АНОМАЛЬНА КУКУРУДЗА І НАШЕСТЯ ПАВУКІВ

Чоловік погоджується показати будинок. Дорогою розповідає, що питну воду місцеві набирають у бюветі. Він розташований у парку біля головної дороги – десь за кілометр від підтоплених вулиць.

Подвірʼя Олексія заставлене старою технікою, посудом, деревиною. Уже кілька років родина робить у будинку ремонт. Ліворуч – ті самі грядки з дерева, про які розповідав чоловік. Замість осінніх квітів на клумбах поріс очерет і бадилля. На балках, вікнах, під стріхою й між прибудовами – звисає мереживом павутина, обліплена білим пухом. У цій частині села за останній час значно побільшало павуків.

Олексій показує білий слід на воротах понад пів метра у висоту. Він залишився від води, яка стояла у дворі після підриву дамби. Такі ж мітки зосталися на стінах сараю, дверях, хвіртках. Через вологу почала руйнуватися цегла на порозі будинку й сам фундамент.

– Вода була аж до перехрестя, – веде далі. – У мене фундамент із воздушною прослойкою. На сараї отпечаток явний. А ось груша вижила. Ми пересадили плодові дерева з городу, але з шести – тільки груша і осталася. Он туалет, то внизу вже кірпічі всі поламало. Він почав розрушаться, будем розбирать. У сараях у мене повно всякого хламу, але там все було мокрюще. У людей кукурудза була на городах, то виросла на три метри через влагу.

Двері до погребу відчинені. Він повністю затоплений, вода дістає майже до стелі. У ній плавають банки, пластикові пляшки й різне сміття. На сходах скрекочуть жаби. У підвалі родина зберігала консервацію на зиму. Усі продукти зіпсувалися.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бізнесмен вкладає у село мільйони доларів: як там живуть і вчаться люди

За хвірткою на городі нічого не росте, крім очерету. Чути тільки гудіння помпи для відкачування води на протилежний бік дамби. Такі стоять майже в кожному дворі. На стежку викладені деревʼяні дошки, щоб ходити, коли стоїть вода.

– Отут білим кірпічом достроєні у мене туалет і ванна. Там є комнатка для газового котла – він був у воді. Там дальше по городу взагалі все мокре, – каже Олексій. – Вода не йшла волнами, а потроху. Люди тікали, хто куди міг. Я повернувся через кілька місяців і був в шоці. Щоб до сусідів пройти, вистеляли досками мостіки між дворами. У хаті майже нічого не зіпсувалося. Тільки стіни почали сиріти, бо вона старенька й має деревʼяні балки. Зараз вологи не відчувається, але в деяких місцях мокре є. Коли починав робити ремонт і фарбував, то довго не сохло.

Нове житло родині не пропонували. Тому Ковтонюк з мамою й батьком вирішили лагодити дім самотужки. Волонтери допомогли їм вставити пластикові вікна, а держава – полагодити дах.

– Коли дощі, то весь двір у воді. Потім вона уходить, – згадує чоловік. – Стірку як розвішу, то потом все в пуху від камиша. Воду ми пить не ризикуємо. Хтось із сусідів попробував, то казали, що погано стало. У селі постоянно якийсь двіж раніше був, а зараз молодьожи майже немає.

Олексій вчиться на інженера-хіміка. У Демидові роботи небагато, зізнається. В основному тут працюють на приватних підприємствах або у магазинах. Також місцеві їздять на заробітки в Димер або Вишгород.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Літак Брежнєва під Києвом та секрети борту президента Зеленського: які таємниці приховують урядові лайнери

Попри це для комфортного життя у селі чоловікові треба не менше 20 тис. грн.

– Ну це з такою ситуацією, щоб ремонти ще робить, – додає. – Батько пройшов АТО й має проблеми зі спиною. Працює начальником ремонту техніки й отримує 12-18 тисяч. Потихеньку ремонтуємо всередині будинок. Там ще роботи непочатий край. Із забором тоже треба щось робить, бо розвалюється весь. Хотіли двір застелить більшим шаром землі, щоб вода не стояла. Уся місцевість тут глиняна, того влагу добре держить – як болото.

Періодично місцеві страждають від паводків. Найчастіше вода приходить навесні і восени, коли йдуть дощі. Однак Олексій запевняє, що на врожайність це не повпливало.

КАРАСІ РОЗПЛОДИЛИСЯ

Від води село закриває високий земляний насип, зарослий очеретом. Від дороги його відділяє рів з водою, вкритий зеленим жабуринням. Кволо озерцем пропливають дикі качки.

Раніше за насипом простягалися гектари полів. Після підриву греблі усе потонуло у воді. Сюди вже другий рік зʼїжджаються рибалки навіть зі столиці.

– Карасів тут водиться найбільше, – розповідає киянин Юрій. Сидить на розкладному стільці в самих шортах, поруч розклав опариші й дощових червʼяків. Улов тримає у сітці на березі. Про нове рибне місце Юрію розповів друг. – Раніше на водосховищі ловив. Клює карасик, плотвічка. Риба розплодилася, бо багато у воді куширів. Вона тут нереститься. Плюс – стояча вода, а карась таке любить.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Бєлгородський квартал і “друзі” з Білорусі: як живе наймолодше місто України біля кордону

Рибалок зустрічаємо ледь не кожні десять метрів уздовж берега. Сьогодні клює погано, бурмочуть собі під ніс.

Найближча до земляного насипу вулиця здається покинутою. Подвірʼя заросли бурʼяном, на хвіртках уже почали ржавіти замки. Раніше доглянуті будинки – з брудними вікнами, у павутині. З обох боків вулицю перекрили стрічками й шинами, щоб автівки не псували асфальт, що крихкий від вологи.

Подвірʼя будинку, що на розі тоне у воді. Замість клумб біля паркану – калюжі з густим рястом і очерет. Голосно квакають жаби й стрибають у воду, як тільки чують людські кроки.

– Як великий дощ, то у нас у погребі вода, у скважені, – виходить із сусіднього двору сива бабуся. Одягнена в стару сіру спідницю й трохи подерту блузу. 76-річна Ольга Гаркуша перебирає на городі картоплю. – Викопали, а нема, де її діти. Думаю, переберу, бо вже в мішках почала зеленіти й підгнивать. У погреб не можемо всунути. Будемо держать у якомусь приміщенні й накривать здорово – одежою, покривалами, пльонкою. Щоб не замерзла. Через підземні води город заростає осокою й такими рослинами, що не можна вивести.

Жінка живе з доньками та їхніми родинами. Від російських обстрілів на початку Великої війни ховалися у погребі. Як підірвали дамбу, то перебралися в будинок. Уже коли від вибухів повилітали вікна, то переїхли до родичів у Київ.

– Бо в хаті було холодно, – згадує бабуся. – Коли вернулись, то хазяйство десь подівалося, але вже не було і в погребі води. Магазини, аптеки були розбиті, а мост був разрушен.

– Воду ми пʼєм зі скважини, то нормальна наче, – виглядає з-за хвіртки її донька Тетяна. – Боїмося тільки, щоб картошка не замерзла.

– Буває топиться скважина, як великий дощ, то вдіваю чоботи й вибираю воду відрами, – продовжує Ольга. – Навесні дуже мокро, то пізніше почали садити городи. У хаті відчувається сирость. На вулиці всі так і живуть, майже ніхто не виїхав. Один сусід пішов на войну, а другі перебралися в інший будинок і тільки приходять города садити. За насипом люди держали поля, а хто корів пас. А зараз із 50 голів – якби три осталося.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Нас завалило. Повернулися з того світу” – як медики і пацієнти “Охматдиту” пережили ракетний удар РФ

Через надмірну вологу на городі Ольги псуються овочі. Вʼянуть буряки й гниє морква.

– У нас був другий город у добавку за дамбою – 10 соток. Їздили велосипедом, бо нема другої техніки. На ньому садили раньше картошку, а зараз там вода кругом. Багато людей там городи держали, то покинули. Біля хати у нас геть мало землі. Через це все набагато менше урожаю стало. Очерет поріс, то минулого року викопали його з дочкою й палили. А це знов росте. Ми всі з одного городу їмо, а ці роки не хватає. Так ще й може померзнуть без погреба.

Нове житло постраждалим від потопу селянам не пропонували. Допомогу отримували переважно ті, чиє житло зруйнували росіяни.

Попри всі особисті негаразди Ольга найбільше мріє про те, щоб закінчилася війна й усі захисники повернулися додому.

– Щотижня похорон у селі, – каже й дивиться на закриті бутони хризантем під парканом. – Чогось цього року вони не цвітуть.

У січні цьогоріч староста Демидова Олександр Мельниченко повідомляв журналістам, що вода у селі відкачується спеціальними помпами. Але не повністю – через досі існуючий ризик наступу агресора з боку Білорусі.

Щодо питною води Мельниченко розповідав, що у випадку блекаутів її мешканцями будуть підвозити.

Також відомо, що торік постраждалим від великої води мешканцям – виплатили по 20 тис. грн. Але станом на початок цього року повністю збитки, яких зазнали люди, ще не були оцінені.

Gazeta.ua звернулася також за коментарем до голови Димерської громади, до складу якої входить Демидів. Хотіли дізнатися, як місцева влада вирішує проблеми села та яким чином у цьому їй допомагає Київська обласна військова адміністрація. Відповіді на момент публікації текста – ми не отримали.