Зрозумів, як пахне смерть: маловідомі історії з життя загиблого ексредактора Gazeta.ua Володимира Мукана

Головна Сторінка » Зрозумів, як пахне смерть: маловідомі історії з життя загиблого ексредактора Gazeta.ua Володимира Мукана

Минулої п’ятниці у Черкасах презентували фільм “Журналіст у формі” про ексредактора Gazeta.ua та військового Володимира Мукана з позивним “Блискавка”. Він загинув 29 квітня торік під Бахмутом.

У стрічці розповідали про шлях Володимира від Революції гідності до служби у ЗСУ. Більшість кадрів фільму – були відзняті самим “Блискавкою” під час перебування на передовій.

Після прем’єри кореспондентка Gazeta.ua провела день із сім’єю Володимира. Побувала у місцях, які він найбільше любив та дізналася невідомі історії з життя “Блискавки”.

ОСТАННЄ ФОТО

На площі перед кінотеатром “Україна” у центрі Черкас стоїть чорний пікап. На склі – великий портрет Володимира Мукана. На капоті – оберемок червоних троянд, прапор підрозділу ТрО і дорожній знак “Попасна”. Цю автівку “Блискавка” водив навесні 2022 року на Луганщині. Тоді його батальйон виконував бойові завдання у місті Попасна.

– Його побратими привезли це сюди, – розказує прес-офіцер 118-ї окремої бригади сил ТрО Максим Дубінський. – Це інсталяція на згадку про Володимира. Я з ним познайомився навесні 2022-го, коли вони повернулися з Попасної. Він був моїм помічником корпункту 156 батальйону, працювали разом понад рік. Востаннє бачилися у березні минулого року. Приїжджав до них перед виходом на Бахмут. За кілька тижнів він загинув.

На капоті побратими розклали ще речі Мукана й бронежилет, у якому він загинув. Камуфляжна тканина місцями обвуглена й замащена кровʼю.

– Це фото на машині – одне з його останніх. Володимир як журналіст знімав усе, що бачив. Був командиром цієї групи й паралельно виконував бойові завдання, – додає Дубінський.

До кінотеатру заходять рідні й побратими Володимира Мукана. За кілька хвилин тут презентують документальний фільм “Журналіст у формі”.

– Вирішили розповісти історію Володимира, щоб надихнути його колег на роботу та співпрацю із підрозділами ТрО, – каже перед премʼєрою керівник управління комунікації полковник Олексій Дмитрашківський.

Фільм створили військові журналісти продакшн-студії “ТРО Медіа” Командування Сил територіальної оборони ЗСУ. У стрічці зібрали спогади про журналіста, хроніку бойових дій і епізоди з його цивільного та військового життя.

– Задум створити документальну стрічку виник більше року тому. Але активно почали працювати над фільмом у лютому. До створення залучали і сімʼю Володимира, – розповідає Дмитрашківський.

У першому ряду сидить родина бійця – дружина, двоє синів, мати, батько й сестра. Вдивляються у портрет Володимира, який з’являється на великому екрані.

ПЕРШИЙ З РОДИНИ, ХТО ЗАХИЩАВ УКРАЇНУ

Батько військового Сергій Мукан – високий стрункий чоловік. Як колишній військовий поводиться стримано й має суворий дзвінкий голос. Пропонує зʼїздити до церкви, яку родина називає просто: “Наша”. Сідає в машину, яку син купив перед початком великої війни. Давно мріяв про таке авто, але не встиг вдосталь поїздити. Спершу родина хотіла її продати, але вирішили залишити, як памʼять.

На площі Свято-Троїцького кафедрального собору стоїть меморіал із портретами загиблих на війні черкащан. Серед них – Володимир Мукан. Він народився в Черкасах 11 червня 1987 року.

– Це була єдина церква в місті київського патріархату, – розповідає біля меморіалу Сергій Мукан. – Тут ми хрестили Наталочку (сестру Володимира Мукана. – Gazeta.ua) й Володю. Але я й у страшному сні не міг подумати, що його тут будуть відспівувати. Він постійно у Черкаси рвався, тому тут і своїх дітей хрестив.

Як переможця Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, присвяченого Шевченківським дням – Володимира рекомендували до зарахування без вступних випробувань в ННІ філології. Продовжив навчання в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Батько розповідає, що журналістом син вирішив стати вже в студентські роки.

– Підробляв під час навчання і розповсюджував студентський журнал “Кампус”, – згадує батько. – А потім вирішив, що цього мало й він хоче там працювати. Таких студентів було багато, тому редактор його запитав: “Чому саме ти?”. Він взяв цей журнал, виправив червоною пастою всі помилки і сказав: “Коли я працюватиму, буде набагато краще”. Уже після навчання Володю взяли на роботу в “Газету по-українськи”.

З 2007 року Володимир Мукан працював у різних медіа. Був редактором розділів “спецпроєкти”, “авто”, “наука і технології” в “Газеті по-українськи”, сайті Gazeta.ua та в журналі “Країна”. Із 2020 по 2022 рік викладав журналістику в Університеті державної фіскальної служби України. Після початку повномасштабного вторгнення переїхав з родиною у Черкаси.

– Почалася війна: Київ бомблять, Умань бомблять. Він як журналіст читав ці новини й зрозумів, що просто так сидіти не зможе. Його не з першого разу забрали (у військо. – Gazeta.ua), але він туди їздив, як на роботу. Потім приходить і каже: “Мене взяли”, – згадує Сергій Іванович. Намагається приховати емоції, відводячи погляд убік. – Коли почали вмовляли не йти, то бачив його розгублений погляд. Вже після загибелі Володі дізналися про текст резюме, яке він надіслав у частину. Писав: “Мій дід воював, батько в Афганістані був. А я перший, хто захищає Україну”.

МІЦНИЙ ЗВ’ЯЗОК ІЗ СЕСТРОЮ

У будинку, де Мукани жили після народження дітей, родина зберігає особисті речі Володимира. Мати бійця Віра ходить у чорній мереживній хустині. Виносить на вулицю старі фотоальбоми й нагороди сина. Розкладає на столі перед ґанком обережно, мов коштовності: камери, фотоапарати, записники, ноутбук.

– Із перших днів записувала його вагу, як розвивався, що говорив, – показує Віра Павлівна старенький блокнот, – Він був чудовою дитиною. Ми з татом вважали себе найщасливішими батьками. Володя ріс витривалим змалечку. Як всі дітки хворіли, то парили ніжки в гарячій воді. Син ніколи не плакав, а спокійно чекав. Коли робили уколи, то не було ні крику, ні вередування. Зараз складається враження, що син з дитинства готував себе до якихось випробувань.

У другій руці, між пальцями, жінка тримає вже затерту бірку. Зберігає її з дня народження сина. Віра Павлівна згадує, що коли зʼявилася донька – між ними з Володимиром виник міцний звʼязок. Брат завжди намагався її захистити й злився, коли хтось із гостей жартував, що забере сестричку собі.

– Часто Наталочка входила в роль принцеси й наряджалася в сукні. Вові ж подобалося бути у татовій військовій формі, бо хотів бути на нього схожим, – розповідає Віра Павлівна. – Зараз перед очима пʼятирічний Вова з сорочкою зі звірятками, а на ній – жовтий військовий пасок. На голові форменна пілотка або картуз, а через плече висить коричнева польова сумка. І заявляє татові: “Мені б ще шинельку й чобітки”.

Вові подобалося бути у татовій військовій формі

Володимир турбувався про батьків, не відмовляв у допомозі. Із малечку Віра постійно чула: “Добре, мамо”.

– Зараз уже не почую цієї фрази, – каже пошепки жінка. – Любив, щоб йому читали казки, був навчений до музики. Володя вчився грати на батьковій гітарі. Син знав усі мої улюблені пісні. Остання, яку вмикав мені в машині – “Осіннє золото” Іво Бобула. Згадую, як у шостому класі підходить до мене вчителька його й каже, що Володя не співає з усіма дітьми пісень. А він мені потім пояснює: “То були російські пісні, а я українські співаю”.

Син часто приїжджав додому зі столиці, де жив із родиною. Його тягнуло до Черкас, говорить Віра Павлівна. Одного разу Володимир написав нарис, у якому розповів про тугу за домом. Мати досі зберігає його й часто перечитує:

“То був невеселий холодний ранок, коли мені треба було в черговий раз розлучатися з рідною домівкою і їхати вчитись в цей великий незвіданий Київ. Кожного разу мені було важко покидати батьків, сестру і все те, що оточувало мене впродовж життя. Але цього разу було особливо важко”, – писав Мукан.

БІЙКИ У СЕЛІ

Квартира родини Муканів розташована в районі, який черкащани називають “Митниця”. У будинок на вул. Володимира Великого сім’я переїхала, коли дітям було 3 і 5 років. Сетра бійця Наталія зупиняється біля двох високих верб, що розкинули віти перед входом у двір.

– Їх було більше – пʼять чи шість. Це ми з татом і Володею садили, – розказує Наталія й показує вікна квартири на пʼятому поверсі. – Тут ми з братом виросли.

Клумби біля підʼїзду майорять барвистими квітами. Звідси тягнеться доріжка, якою 10 років Наталія з Володимиром ходили до школи. Ставали біля кущів, поверталися до вікон і махали батькам, згадує жінка.

– На самому майданчику біля будинку ми гуляли рідко. Не були дворовими дітьми, які прийдуть зі школи, кинуть речі і йдуть далі гуляти, – розповідає Наталія. – Або займалися вдома улюбленими справами, або зустрічалися з друзями вже в дорослому віці. Володя в дитинстві часто щось губив. На цьому майданчику він два-три рази губив ключі. Ми шукали їх годинами й щоразу знаходили.

Володимир і Наталія в дитинстві любили проводити час разом. Улюбленим заняттям була гра в деревʼяні кубики.

– Ми ділили їх порівну. Володя будував гаражі, де стояли машини, а я – будинок для сімʼї. У мене завжди ще залишалися кубики й брат казав: “Нащо вони? Давай я краще тобі ще один гараж збудую”, – сміється жінка.

У старшому віці Володимир почав писати вірші. Читав їх сестрі і цікавився її думкою. Пізніше навчився грати на гітарі. Також займався дзюдо, баскетболом і плаванням.

– Ми були дуже близькі з ним… Радісно зараз хоча б тому, що ми встигли за життя сказати одне одному: “Ти моя найкраща сестра”, “Ти мій найкращий брат”, – каже Наталія. – Нас не треба було змушувати проводити час разом. Ми були спорідненими душами, підхоплювали ідеї одне одного. Ділилися з ним найпотаємнішим і були найкращими друзями.

Володя часто в дитинстві встрявав у бійки, тому доводилося його захищати, жартує Наталія.

Він змалку мислив масштабно

– Коли їздили влітку в село, то часто місцеві завʼязували бійки. Завжди намагалася допомогти й давала йому, що під руками було: “Володя, цю палку хапай!” або “Застрибуй на когось!”, – розповідає сестра. – Школу закінчив із золотою медаллю. Йшов до неї вже в останні роки, бо до цього вчив тільки те, що було цікаво.

У молодших класах батько робив з сином домашні завдання. Коли подорослішав, то знайшов улюблені предмети.

– Цікавився історією і міг розповісти про якісь події краще, ніж вчитель. Із математики вчив те, що може знадобитися в житті. Якісь логарифми його не дуже цікавили. Тому він допомагав мені з історією, а я математику могла замість нього зробити, – зізнається Наталія. – Він змалку мислив масштабно. Коли запитали у школі, ким хоче стати, як виросте, то відповів: “Президентом України”.

НА МЕЖІ ЖИТТЯ Й СМЕРТІ

Після початку повномасштабного вторгнення Володимир з дружиною й дітьми переїхав у Черкаси. Уся родина перебралася у приватний будинок подалі від центру. Коли Володимир вирішив піти на війну, сестра намагалася його відмовити.

– Кілька разів намагався вступити в ЗСУ, але його не брали, бо не мав досвіду. Я казала, що це неспроста: “Значить ти можеш бути корисним у чомусь іншому”. Але я розуміла, що він завжди робить по-своєму. Відмовляла на надриві, зі сльозами на очах. Дуже не хотіла, щоб він ішов.

Чоловік вступив до 156-го окремого батальйону 118-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ. Увесь час їздив на стрільбища, проходив військову підготовку. У квітні 2022 року Мукан вперше поїхав на бойове завдання у Попасну.

– Тоді було страшно. Допомагали йому збирати речі, знайшли кнопочний бабусин телефон, бо не можна було брати смартфони. Вишила йому жовтим на сумці “Мукан”, а на формі – синім. Усі речі йому так підписала. Коли Володя нам телефонував з Попасної, чули кожні три секунди вибухи. Після повернення розповідав, що там відбувалося. Говорив: “Я зрозумів, що таке смертельно боятися, бути на межі життя й смерті”.

З Попасної відступали під безперервними обстрілами. 28 квітня підрозділ Володимира Мукана прибув у Часів Яр. Звідти відходили за 10 днів. Мукан був одним з останніх, щоб нікого не залишати позаду. Чоловік схуд, отримав контузію. Після реабілітації знову їздив на стрільбища й працював журналістом.

– Як тільки приїхав з Попасної, то був мовчазний. А це взагалі не про нього. Часто дивився в одну точку і нас це лякало, – зізнається Наталія. – Він став більш приземлений.

У серпні Володимиру запропонували стати командиром першого інформаційного експериментального загону в зоні бойових дій. Із невеликою командою їздили на передову й фіксували історії бійців, перебіг бойових дій. Із собою боєць завжди мав камеру GoPro.

Кричала, що не вірю, що це помилка

Згодом повернувся у Черкаси. На початку лютого 2023 року вирішив знову поїхати на фронт. Пройшли з побратимами злагодження військ на Одещині, а в березні – були в Бахмуті. Пізніше чоловік став заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення.

– Я запамʼятала той день, коли Володя їхав під Бахмут. Спершу виїзд відмінили, тому він пішов забирати сина зі школи. Зустрілися з ним ненадовго. Памʼятаю, на “Ланосі” відʼїжджав, опустив своє вікно і довго дивився на мене…, – голос Наталі починає тремтіти, жінка намагається стримати ридання. – Відганяла від себе думки, що треба на нього надивитися. Таке враження було, що це востаннє.

Загинув Володимир Мукан 29 квітня 2023 року у Бахмуті. За місяць до цього отримав звання молодшого лейтенанта.

– 30 квітня до мене дзвонить мама. Нічого не каже, але я чую хлипи. Вона ледве вимовляє слова: “Володі більше немає”, – обличчя Наталі стає мокре від сліз. – Я цю фразу запамʼятаю на все життя. Кричала, що не вірю, що це помилка. Не могла прийняти цього. Уже потім згадала, що 29 квітня я дуже погано себе почувала і не поїхала до батьків. Через пʼять годин усе як рукою зняло. Можливо, так ми відчували ці його найважчі години.

ВАЖЛИВИЙ КОЖЕН ДЕНЬ

Із родиною бійця йдемо до школи. На площі перед навчальним закладом безлюдно, але чути дитячий гамір з футбольного поля неподалік.

– Він дуже старанним учнем був, – каже мати Віра Мукан. – Працював цілеспрямовано й знав, що освіта, усебічний розвиток, ерудиція, знання мови – це ті важелі, які необхідні в житті кожної людини. Із першого класу навчався в цій школі. Він дуже відчував несправедливість. Поважав себе як особистість, людину, фахівця. Не дозволяв у свій бік неповаги. Мав власну точку зору, позицію й завжди міг її довести.

– Від кожного з батьків узяв щось своє, – приєднується до розмови Наталія. – Від мами – творчість, любов до мови, а від батька – любов до справедливості, відвойовування своєї позиції, рішучість.

Зараз уся родина Муканів продовжує жити в Черкасах. Часто зустрічаються й підтримують одне одного. Після загибелі Володимира зрозуміли, що важливо цінувати кожен день із близькими.

СЕРЦЕ УКРАЇНИ Б’ЄТЬСЯ НА СХОДІ

– Їздили у Черкаси раз на два тижні. Володя завжди мріяв переїхати у рідне місто, – згадує дружина військового Анна Мукан з якою зустрічаємося біля Дніпра, де Володимир любив купатися. Стоїть у довгій синій вишитій сукні. Такого ж кольору вдягла вишиванки синам. – Хотів жити біля води, поруч із батьками. Коли приїжджав сюди – любив гуляти знайомими вуличками. Але Київ його тримав звʼязками, проєктами.

Володимир познайомився з дружиною в студентські роки. Вони вивчали філологію в КНУ ім. Тараса Шевченка, були в одній групі. Анна розповідає, що чоловік користувався популярністю серед дівчат, але з першого погляду закохався в неї.

– Я це помічала, але легко не давалася, – усміхається замріяно. – Кохання в мене зародилося не одразу. Він підкорив мене своєю уважністю, ввічливістю, яка ставала іноді такою настирливою, що неможливо було дати відпір. Був врівноважений і спокійний, а я навпаки – емоційна натура. Коли йшла на семінар і була напружена, міг заспокоїти кількома фразами. Десь через три місяці його залицянь почала відчувати, що в мені теж щось зароджується.

Володимир Мукан вразив жінку своєю силою духу, впевненістю й стрижнем. Завжди мав проукраїнську позицію й був готовий піти на все заради країни.

– Це мене тягнуло до нього, як магнітом, – додає Анна. – Він прищепив мені й нашій родині правильні цінності. Володя завжди казав: “Життя ж таке коротке! Як можна не знати, що з ним робити?”.

Із синами Ярославом і Андрієм чоловік майже щодня грав у шахи чи шашки. Ще з дитинства Володимир цікавився автівками. Тому й для дітей з дерева вирізав машини.

– Володя найбільше у світі любив людей і автомобілі. Почав він з того, що ходив по виставках нових авто. Фотографував, цікавився, що в них нового. Потім дізнався, що можна брати участь у тест-драйвах і писати про це. Один рік для себе це робив, а потім його почали запрошувати на офіційні заходи.

Ще з 2014 року у нього були поривання їздити на фронт

Володимир Мукан вирішив створити власний YouTube-канал про техніку: “5 передача – Володимир Мукан про авто”. Він першим почав робити тест-драйви українською мовою. Із 2016 року долучився до організації найбільшого технічного фестивалю України Old Car Land. Його також запросили стати членом Автомобільної федерації. Володимир постійно відвідував конкурс “Автомобіль року” й був у складі журі.

Коли коханий зібрався у військо, дружина розуміла, що це рішення непохитне. “У тебе діти, у тебе сімʼя”, – казала.

– Він відповідав, що не може сидіти тут, коли історія твориться там, – згадує Анна Мукан. – Ще з 2014 року у нього були поривання їздити на фронт. Коли він приїхав з Попасної, то хотіла переконати, що вже досить. Просила перевестися в Київ, бо якраз звʼязався з “ТРО Медіа” і його хотіли забрати. Володя ж пояснював, що серце України бʼється на Сході.

ВІДЧУВАВ БЛИЗЬКІСТЬ СМЕРТІ

Після повернення з Попасної чоловік розповідав Анні, що почав розуміти, як пахне смерть. Однак не зневірився, а намагався помічати прекрасне в житті. Створив кілька сторінок у соцмережах для свого підрозділу й випустив календар для бійців.

– Просила його робити замальовки, бо вмів художньо описати все, що відбувалося. Із Дружківки писав, як бачив закривавлені ноші, загиблих людей. Зайшов у невелике приміщення, а там лежать чорні пакети. І фраза: “А ось офіцер лежить. Вони рідко гинуть”. Згадала її, коли Володі дали лейтенанта.

Уже зараз Анна розуміє, що Володимир відчував близькість смерті. В останній розмові з мамою казав: “Добре, що Ані купив велосипед і перевіз сюди свою сімʼю. Мамо, мені в житті такі чудові люди траплялися”. Перед загибеллю “Блискавка” зателефонував рідним і друзям.

Про трагедію дружина дізналася першою. Землі не стало під ногами, а світ втратив кольори, говорить Анна.

– Після його загибелі я більше цікавлюся темою життя після смерті, вірою. Мені допоміг військовий капелан, який тісно спілкувався з Володею в останні місяці його життя. Коли я казала йому, що діти дуже втратили від того, що в них не стало батька – він відповів: “Своїм героїчним вчинком він заклав в них набагато продуктивніші зерна, ніж якби він сказав тисячі слів”. Мене надихнули ці слова. Тепер часто повторюю дітям про подвиг їхнього батька, намагаюся згадувати найкращі риси Володі.

Анна довго вдивляється в блакить Дніпра, а потім додає:

– А мені допомагає те, що я відчуваю Володю поруч із собою. Коли якісь важкі ситуації, знаю, що він мені допоможе. Бо він поруч, він скеровує. Володя настільки впливає на людей після своєї загибелі, що важко не вірити в те, що душа його жива.

Дітям сказали одразу. Ярослав став мовчазним, а Андрій говорив, що це якась помилка. Часто у школі відповідав: “Ні, мій тато не загинув”.

– Він одразу подорослішав. Почав частіше обіймати мене, немов хоче стати опорою, – додає Анна. – У перші тижні, коли було найважче, наснився мені. Ніби прийшов увечері втомлений і має бути вихід у них наступного дня. Я відчувала цю неминучість і казала: “Я тебе не пущу”. Хотіла зателефонувати командиру, але не могла натиснути кнопки. Підбігла до вікна й говорила, що стрибну. Тоді Володя спокійно взяв за руку. У його очах було видно, що він вирішив твердо…

“Блискавка” загинув у 35 років. За витривалість, сміливість, безкомпромісний патріотизм й ефективні дії в умовах бойових дій Володимир Мукан був нагороджений нагрудним знаком “За мужність і героїзм” Черкаської міської ради, посмертно Орденом Богдана Хмельницького III ступеня, почесною відзнакою “Захисник України – Герой Черкас” та медаллю “За жертовність і любов до України” від Православної церкви України.