Незламна Україна продовжує боротися з російською нечистю. Вже рік цілий рік! До цієї дати творча група редакції WAW підготувала відео про те, як українці витримали жахіття і розгубленість перших днів війни, як змінилися і зміцніли за ці довгі 12 місяців.
Короткометражний документальний фільм зроблений на основі реальних офіційних і любительських зйомок. Це історія про те, як ми вистояли перед навалою окупантів, у що ніхто в цілому світі не вірив.
В перші години повномасштабного вторгнення РФ більшість з нас теж пережила розгубленість. Сьогодні все пригадується, наче в тумані. Вибухи на військових аеродромах. Висадка російського десанту в Гостомелі. Перший масований обстріл України крилатими та балістичними ракетами. Цілі військові штаби, пункти управління і цивільні об’єкти по всій країні. Перші жертви війни. Біль втрат.
До 24 лютого у нас було інше життя. Щасливе. Ми навіть не усвідомлювали, наскільки. Але кремлівський диктатор не залишив нам вибору, окрім як боротися. За свою землю, за свободу і за щастя жити у вільній Україні.
Черги біля військкоматів. БТРи на столичній Оболоні. Виття сирен. Налякані очі перехожих. Бої. Фронт у декого приходить просто по його вулиці. Влучання ракети в сусідню багатоповерхівку можна знімати з вікна власної кухні.
Цивільне населення спускається у підвали. Без їжі, без води, без світла і зв’язку. Багатьох страх жене на захід. Майже непроїзні автотраси, душні евакуаційні поїзди забиті під зав’язку. Біженці, внутрішньо переміщені особи. Мільйони дорослих і дітей отримали цей статус, якого ніколи не хотіли б мати. “Асвабадітєлі” звільнили їх від житла, роботи, всього того, що становило сенс їхнього життя.
Ми прикипаємо до екранів моніторів і сматрфонів у пошуках новин. Вони не тішать. Але сподіваємось, що ось-ось якась вища сила втрутиться у це непорозуміння і знову стане так, як учора. “Це тимчасово” не відпускає думка. “Вірте в ЗСУ!” чуємо заклики від військових і керівників держави. Авжеж, віримо! І починаємо потихеньку опановувати себе. Кидаємось, як і 8 років тому, плести маскувальні сітки зі швидкістю світла, робити коктейлі Молотова, масово готувати домашні смаколики для своїх захисників, купувати їм дрони, розгрузки та інше військове причандалля, а ще ліки, автівки… Скидаємось навіть на супутник, який зараз дозволяє стежити за переміщеннями й укріпленнями окупантів. Усі важливі потреби та запити фронту тисячі волонтерів закривають у найкоротші терміни.
У кожному з нас вирує невідома досі суміш емоцій. Страх у перемішку з надією, переляк. Але з вірою в ЗСУ. І наші захисники дають підстави потроху радіти. Взяли в полон перших “асвабадітєлєй”, розбили колону танків, що сунула на Харків по об’їзній трасі, збили перший вертоліт над Київським морем, знищили ворожу техніку в Сумах… Росіяни отримали супротив на всіх фронтах.
Нам казали “шансів немає”… А ми стояли. Привид Києва захищав нас з неба. Прикордонники на острові Зміїний тримали оборону в морі. Наша арта давала прочуханки ворогові на землі. І навіть роми крали танки з-під носа ворога, а домогосподарки збивали надокучливі російські дрони банками з консервованими овочами. Повторюючи при цьому знамениту фразу прикордонника із Зміїного “русскій воєнний корабль, іди на*уй”.
Нам завдавали пекельного болю… Буча, Маріуполь, Бородянка… Криваві рани, які ніколи загояться. А ми знали: час помсти прийде. Як прийде і перемога. Попри біль та втому, холод та темряву. Ми стискаємо зуби і продовжуємо рух уперед. Адже впевнені: перемога вже чекає на нас.
Бо ми не ті, якими були 24 лютого. Ми інші. Сильніші, впевненіші, згуртованіші. Нові українці. І Україна в нас нова. У нас неодмінно буде нове, щасливе майбутнє.