Революція гідності та Помаранчевий Майдан повернули українців до демократичних та європейських цінностей. Але розвиток це еволюційний процес. Нам потрібен системний підхід.
Для того, щоб змінитися, одного Майдану недостатньо. У піковому стані людина проявляє свої найкращі якості. Ми спостерігали це. Люди перестали боятися і відкрито заявили про свій вибір. А потім ці люди пішли у владу і продовжували займатися корупцією. Про це в інтерв’ю Gazeta.ua розповів Сергій Ткаченко. Він керівник проектів Венеціанської комісії Офісу Ради Європи, учасник Помаранчевої революції та Революції гідності.
Ви були у Донецьку під час подій Помаранчевої революції. Розкажіть, якою тоді була ситуація у місті?
Я на той час був у Комітеті виборців України. Ми займалися спостереженням за ходом голосування. Ми ще у 1996-му році почали свою роботу. До 2004-го року мали свій колектив, організацію громадську. На виборах того року виставляли близько півтори тисячі незалежних спостерігачів. Тоді вибори сильно відрізнялися від того стану, в якому вони є зараз. Це було фактично повне засилля адміністративного ресурсу. Правляча партія у Донецькій області повністю керувала всім виборчим процесом. Фальсифікації були всюди. 2004-го було три тури виборів, власне, через цю причину. Центральна виборча комісія оголосила переможцем виборів Віктора Януковича. Всі з цим були не згодні. Тому люди і вийшли на Майдан. Вибори були тим тригером, який запустив цю суспільну реакцію. І ми були в епіцентрі цих подій. “Наша Україна” в Донецькій області була на той час дуже аморфна. Тому доводилося їм завозити на третій тур виборів спостерігачів із заходу країни. Втім, майже всі докази порушень на Донеччині тоді зібрав саме Комітет виборців України.
Моя дружина була одягнена у помаранчевий шарф і рукавички. Я тоді одразу відчув хвилю ненависті всіх членів комісії
Це були перші вибори, де зміг реалізувати своє власне виборче право. Пішов на дільницю з дружиною, практично у центрі Донецька біля шахти імені Калініна. Моя дружина була одягнена у помаранчевий шарф і рукавички. Я тоді одразу відчув хвилю ненависті всіх членів комісії. Хтось тихо навіть сказав: “Вона ще й посміхається”.
Я весь цей час Помаранчевої революції курсував між Донецьком і Києвом. Я чудово пам’ятаю нагнітання нібито протистояння між заходом і сходом. Його штучно створювали. Пам’ятаю у потязі Київ-Донецьк висіли плакати про “три сорти України”. А в центрі Донецька біля міської ради був білборд, де Віктора Ющенка зображували як Гітлера. Ця ненависть штучно інспірувалася. Нас сприймали як опозиційнерів, тих, хто заважав робити результати на виборах. Часто ця агресія виливалася на наших спостерігачів. Тоді фізично постраждало шестеро з них. Ламали ребра, відірвали нігті, коли забирали фотоапарат. Все це непокаране зло змогло відродитися і довести свою справу 2014-го.
Як місцеві сприймали ті події?
Багато людей були налякані. Влада сходу завжди спиралася на сотню керівників великих підприємств. Це були групи впливу. Так працювало ще з Радянського союзу. Керівник підприємства був майже феодалом для працівників і їхніх сімей. Це був образ “батька”. Всі блага люди отримували через нього. І вважали себе постійно винними йому. А цей керівник іноді приходив і казав як треба голосувати. Така практика склалася протягом кількох поколінь. Люди міняли свої виборчі права на зарплату та привілеї. 2004-го і 2014-го на сході стало дуже сильно видно, що люди не здатні самостійно приймати рішення. Вони звикли, що є зовнішні опори, які все пояснюють.
Перше, що у них з’являлося, це страх перед майбутнім. Людей лякали зміною влади. Пам’ятаю, як Ющенко хотів провести з’їзд “Нашої України”, але люди щиро бризкали слиною на представників партії.
У Києві бачив піднесення. Повертатися назад у суспільство, де мислення було заборонено, не дуже хотілося
Яким був побут під час Помаранчевої революції у столиці? Чи допомагали кияни?
У Києві це було ніби свято, загальне єднання. Все робили разом. У Києві бачив піднесення. Повертатися назад у суспільство, де мислення було заборонено, не дуже хотілося. Тому що всі складнощі у побутовому рівні просто вирішувалися. Хто жив поруч, пускав протестувальників у душ. Чи відпочити. Привозили їжу. Це була атмосфера загальної взаємодопомоги.
У Донецьку ж правоохоронці постійно виконували завдання влади. Наприклад, затримували автобуси зі спостерігачами. В інших регіонах це теж практикували.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Третина самооборони Майдану була покалічена. Багатьом переламали черепи” – Станіслав Федорчук
Який найстрашніший спогад з тих часів? Які хороші історії запам’ятали?
Безумовно, це була загроза життю людей. Постраждала одна з наших журналісток. Її біля будинку тітушки зустріли і вдарили по голові трубою. Жінка потрапила в лікарню. У регіонах наших представників били. Одного нашого друга, який займався організацією спостереження, просто “прокатили” обличчям по асфальту. Частині спостерігачів різали колеса. Наша мобільна група спостерігачів вирішила послідувати за машиною, яка курсувала від дільниці до дільниці. Там був міжнародний представник від Білорусі. Вони їхали за цією машиною, але в якийсь момент заїхали у провулок. Їх заблокували там. Вийшли люди зі зброєю, забрали фотоапарат. Тоді якраз і вирвали нігті нашій спостерігачці. Вони забрали все і поїхали. А потім декілька днів міліція повертала всю техніку. І намагалася обійти з усіх сторін, щоб далі не пішла ця історія. Це ж погроза життю міжнародного спостерігача.
Вся ця діяльність тітушок була у зв’язці із місцевою владою
Голові відділення у Ясинуватій підпалили двері вночі у квартирі. Ми йому потім у січні в Києві подарували нові. Вся ця діяльність тітушок була у зв’язці із місцевою владою.
Як змінилися люди, що потрапили у владу після Помаранчевої революції? Хто зробив найбільше помилок?
Для того, щоб змінитися, одного Майдану недостатньо. Як особистість, і як суспільство. У піковому стані людина проявляє свої найкращі якості. Ми спостерігали це. Люди перестали боятися і відкрито заявили про свій вибір. А потім ці люди пішли у владу і продовжували займатися корупцією. Це якраз і був приклад того, що сутнісно ніхто не змінився. Це про систему поведінки влади. В не тільки про людей.
У нас був орієнтир ідеалів, до яких треба було прагнути. Але людей так швидко не змінюються. Помаранчева революція дуже важлива віха нашого розвитку. І вона пробила шлях для розвитку. Але суспільство розвивається під час еволюції, а не революції. Остання просто пробирає коридор. В еволюційному плані ми не так швидко рухаємося, як хотілося би.
Губарєв сказав: “Ворогів корисно знати в обличчя. Це буде потрібно, коли ми вас вбиватимемо”
Ви також брали участь у Євромайдані. Розкажіть, коли тоді вийшли на площу? Яка була перша думка, що спонукала піти на протест?
Коли стався видовий розгін, я був у Вільнюсі і чекав підписання Угоди про асоціацію. Ми вичікували Януковича. Кричали: “Янукович підпиши!”. Він до нас так і не вийшов. Хоча багато інших президентів віталися. Янукович тоді так нічого і не підписав. Зранку дізналися про силовий розгін у Києві. Одразу ж повернулися в столицю. Я з Києва поїхав у Донецьк.
Коли 16 січня прийняли “докторські закони”, біля пам’ятника Шевченку у Донецьку вже збиралися люди, ночували там. На мітинг тоді прийшли опоненти. Серед них і Паша Губарєв ( колабораціоніст, сепаратист, політичний та громадський діяч терористичного угруповання так званого ДНР. Один із ватажків терористичного угруповання “Новоросія”. Gazeta.ua). Він з відеокамерою підходив до всіх нас і всіх знімав. Мовчки. Ніхто обличчя не ховав. Ми намагалися жартувати, що ми всі один одного знаємо і постійно перетиналися, але вважали їх міськими божевільними. Ми думали, що це було бажання нас залякати. Губарєв сказав: “Ворогів корисно знати в обличчя. Це буде потрібно, коли ми вас вбиватимемо”. Тоді це багатьох по серцю пошкребло. Бо до цього про фізичне знищення ніхто відкрито не говорив. Згодом фотографії членів Майдану почали з’являтися на стовпах. Загальний морок ненависті поширювався.
У відділку не було більше нікого з правоохоронців. Слідча сказала: “Всі інші пішли на захист донецької адміністрації”
Що тоді найбільше запам’яталося на Євромайдані?
Це був кінець січня. Одна з наших журналісток в той час почала отримувати особисті погрози. Її фото вішали всюди. Ще одного нашого активіста Святослава Федорчука вже побили тоді. А ця журналістка в якийсь момент просто зникла. Не відповідала на телефон. Це усіх хвилювало. І я пішов у міліцію. Це було 26 чи 27 січня. У відділок нас не хотіли пускати спочатку. Зрештою, черговий провів нас до слідчої. І ми побачили, що у відділку не було більше нікого з правоохоронців. Слідча сказала: “Всі інші пішли на захист донецької адміністрації”. В цей час якраз регіональна влада почала нагнітати ситуацію, ніби їдуть автобуси з “Правим сектором”. Та жінка розповіла, що навіть свої бронежилет і каску віддала колезі. Тоді я побачив, що влада розсипається на очах.
Почалася мобілізаційна кампанія проти Революції гідності. Партія регіонів ще грала у свою улюблену гру з маніпуляціями. Далі за це взялися вже росіяни. Але ще у тому відділку стало зрозуміло, що апелювати вже немає до кого. Тому що раніше знали більш проукраїнських міліціонерів, з якими можна було говорити. Але тут зрозумів, що влада вже не наша.
Раніше приходили з дітьми, це було свято єднання. Але після цього з’явився страх за життя
У березні відбувся наймасовіший мітинг. Більше 10 тисяч вийшло на центральну площу. 13 березня загинув Дмитро Чернявський. Для багатьох вже стала очевидною небезпека. Бо раніше приходили з дітьми, це було свято єднання. Але після цього з’явився страх за життя. А в місті чужі люди. Це вже були росіяни. До цього влада знаходила місцевих тітушок. Але у березні це змінилося. Ми побачили зовсім відірваних від життя людей, з бритими головами, російським акцентом. Вони були готові вбивати. Багато хто не був готовий до цього.
Бачив, що нашої влади просто немає. Але ще було не зрозуміло, хто працює на терористів, а хто залишився з Україною
Коли зрозуміли, що треба виїжджати?
У квітні вже почали брати заручників. І викрадення і побиття набрали системного значення. Ніхто не займався охороною правопорядку. Поліція або втекла, або допомагала росіянам. Влада розчинилася. Я вже бачив, що нашої влади просто немає. Але ще було не зрозуміло, хто працює на терористів, а хто залишився з Україною. У березні з’явився Тарута як голова адміністрації і всі розраховували, що він поновить силу української влади. Але реальної влади він не мав.
Друзі з органів повідомили, що за громадськими активістами почалося тотальне стеження. Дітей рекомендували вивезти. Я це і зробив. Ми у травні ще намагалися провести президентські вибори. Але з 22 округів вони реально відбулися у восьми. Дільниці просто руйнували, викрадали членів комісій, саджали їх у підвали. Тортури були, одному з керівників комісії порізали живіт. Ми у готелі зробили прихований пресцентр. Там намагалися давати інформацію про вибори. Цілий день так збирали і пересилали інформацію. Але о десятій вечора до нас прийшов Олег Царьов та озброєні люди. Шукали таємну дільницю. Але нас попередили і ми втекли через чорний хід.
Додому не зміг потрапити, бо мене попередили, що можу вже не повернутися
Вранці 26 числа ми вже побачили бої за аеропорт. Вже було зрозуміло, що наша місія провалилася. Ще тиждень ми пробули у Донецьку. 5 червня виїхав. Навіть додому не зміг потрапити, бо мене попередили, що можу вже не повернутися.
Хтось живе у вашій квартирі?
Так. Це батьки однокласниці моєї доньки. Вони опинилися на іншій стороні.
Як’і найголовніші висновки наше суспільство винесло з Майданів?
Вони змінили вектор. Повернули нас до демократичних цінностей, європейських цінностей. Але розвиток це еволюційний процес. Потрібен системний підхід.
Яка влада найкраще відповідає цим словам?
Майбутня. Влада все одно відображає людей. Більшість суспільства відтворює ту владу, яка йому відповідає. Щоб була краща влада потрібне краще суспільство.
Маємо довести ці справи до кінця. Бо непокаране зло завжди повертається
Слідкуєте за справами щодо катів Майдану? Причетних до вбивств?
Більша частина відповідальних не просто уникнули її, а потрапили у сліпу пляму. Тому що це відповідальність і політичних партій, як влади, так і опозиції, які десятиліттями привели до цієї ситуації. Коли я у Києві бачу колишнього голову донецької адміністрації, який був учасником маніпуляції свідомістю, дивно, чому він не відповідає за це. Правоохоронні органи досі не дали цьому оцінку. Але є і ті, хто втік в Росію чи залишився на окупованих територіях. Їх теж можна судити, хоча б заочно. Маємо довести ці справи до кінця. Бо непокаране зло завжди повертається.