Національна премія імені Шевченка вважається однією з найвищих та найбільш престижних державних відзнак в Україні. Проте не перший рік, ба навіть не перше десятиріччя ставлення до неї у середовищі активних та небайдужих співгромадян неоднозначне. І це ще м`яко сказано.
Замість тисячі слів краще процитувати пряму мову причетних та екс-причетних до Шевченківського комітету. Хто не в курсі: це судді, які щороку обирають гідних більшістю голосів. Причому склад Комітету проходить регулярну ротацію. Отже, в теорії важко закинути конкретним людям регулярне лобіювання інтересів інших конкретних людей. Проте ось репліка письменника Андрія Любки, новоспеченого члена Комітету, це його перша каденція: “Зазначу, що немає й натяку на ситуації з якимись підкилимними затвердженнями чи переговорами”. Тобто коментар на випередження: знову закинуть нечесність та непрозорість.
А ось – почуте в одному з недавніх інтерв`ю, яке дав екс-голова Комітету журналіст та письменник Юрій Макаров: “Є завжди підозри, що щось у нас рухається згори, і є завжди підозра, що будь-кого з публічних людей можна або нагнути, або підкупити. Оце розлито в суспільстві”. І додає під фінал, як резюме: “Я розумію, що інституції живляться традиціями. Але якщо інституції токсичні, то їх треба перетрушувати”.
Шевченківська премія як складова державних інституцій ще не остаточно токсична, але поступово набуває таких ознак
Шевченківська премія як складова державних інституцій ще не остаточно токсична, але поступово набуває таких ознак. Хоча б через відсутність належної суспільної ваги всередині України. І вже точно нічого не важить за її межами. Красномовний приклад: наші видавці час від часу перекладають та видають лауреатів Букерівської, Гонкурівської та інших західних літературних премій. А лауреати Шевченківської премії, за деякими винятками, західних видавців не цікавлять, хоча вона дається за ширші заслуги, ніж літературні. Якщо кого видають, то не через лауреатство.
Звісно, за радянських часів, коли її створили, вплив та вага удостоєних були в рази більшими. Але тільки на території партійного та довколапартійного життя. Звання дозволяли відчиняти двері високих кабінетів й вирішувати чимало питань, включно з квартирними.
Навряд помилюся, якщо скажу: саме на подібний вплив без надії сподівається переважна більшість претендентів. Хоча сьогодні реальний вплив на якісь суспільні процеси та статус державної людини швидше дають наближення до Офісу Президента чи партійної більшості у ВР. Та претенденти досі щиро впевнені – правильний вплив на процеси, рух країни в правильному напрямку може й повинен визначатися або ними, або за їхньої безпосередньої участі, з правом дорадчого голосу. Через це довкола Шевченківської премії раз по раз спалахують пристрасті.
Токсичність спричинює неправильне, викривлене, досі ще радянського зразка розуміння, що ж воно таке – бути державною людиною завдяки наявності державної премії. Сюди ж – переконання: там, там, отам і через того можна “порішати” з Шевченківкою. Бо чим вона відрізняється від інших державних інституцій, котрі працюють лише після того, як всі все де треба “порішають”.
Цьогорічна Шевченківська премія передбачає традиційний скандал. Ймовірно, її не отримає жоден номінант у категорії “Кіномистецтво”
Цьогорічна Шевченківська премія передбачає традиційний скандал. Ймовірно, її не отримає жоден номінант у категорії “Кіномистецтво”. Хоча в короткому списку – потужний дебют Дмитра Сухолиткого-Собчука “Памфір”, прихильно прийнятий фаховою критикою й широким глядачем. Таке суголосся трапляється нечасто. Його конкурент, хай із іншої царини – не менш потужний документальний фільм Володимира Мули “Юкі” – про вагомий український внесок у світовий хокей.
Чому ж скандал може бути? Бо “Кіномистецтво” – не дуже фартова категорія. В ній найчастіше не трапляється лауреатів. Певний час це, на жаль, мало цілком логічне пояснення: кіно в стагнації, грошей нема або дуже мало, достойників не вибрати. Але саме зараз вибір є, і кожен із двох кандидатів відзнаку заслужив. Станом на час написання цього тексту жодних коментарів від Комітету нема. Як, до речі, й від кіноспільноти, котра зазвичай активна.
Коли йдеться про царину культури й мистецтва, чіткі критерії визначити непросто
Даний приклад дозволяє ширше показати головну проблему Національної премії імені Тараса Шевченка. Це відчутність чітко прописаних критеріїв оцінки. Так, коли йдеться про царину культури й мистецтва, чіткі критерії визначити непросто. Бо члени Комітету повинні визначити: ось це – шедевр, а ось це – не зовсім. Розв`язання такої задачі залежить від особистих смаків та вподобань кожного. Об`єктивність – завідомо неможливий тут підхід. Тож усякий раз Комітет оголошує не абсолютний, а компромісний результат. Який залежить від дуже-дуже багатьох чинників.
Скажімо, Шевченківка`2022 поки що чи не найскандальніша за всю свою історію. Результати зазвичай оприлюднюються після президентського підпису. А Володимир Зеленський не підписував подання. Тому минулого року її вперше не вручили 9 березня. Не надано доказів, що причина зволікання – в кандидатурі журналіста Віталія Портникова, котрого, як казали, влада не надто любить. Проте саме ця підстава обговорювалася небайдужими як доконаний факт. З якого витікало: хочеш премію – дружися з владою. Ось єдиний та неповторний критерій.
Заангажованість та упередженість для Шевченківського комітету – спадкове. Навіть якщо до чергового його складу обрали людей на позір порядних
Заангажованість та упередженість для Шевченківського комітету – спадкове. Навіть якщо до чергового його складу обрали людей на позір порядних, цей спадок, цей імідж нікуди не подінеться. Знову пряма мова Юрія Макарова: “Всі діячі культури тупцюють на одному майданчику. Всі знайомі з усіма особисто або через одне рукостискання. Хтось колись з кимось працював, був у одному проекті тощо”. Навіть якщо стається диво та Шевченківську дали достойним кандидатам – а таких прикладів насправді чимало! – все одно закидів щодо потенційного кумівства чи інших форм корупції не уникнути.
Нарешті, розмиті критерії визначення гідних найвищої нагороди, читай – найдостойніших державних митців, – зле жартують і з кандидатами. Більшість із них чітко розуміє, чому їм ніколи не бачити Оскара, Нобелівки, Гонкурівки чи Букерівки, “Еммі”, “Греммі” та інших престижних нагород. А ось чому їхні твори не годяться для Шевченківки, убийте не розуміють. Бо дивляться перелік попередників. Заявляють – ось цьому дали, а моє не гірше. Тож спамлять Комітет, який сам не знає, чого точно хоче, різнокаліберними поданнями. Є діячі, котрих з року в рік хтось безуспішно висуває. Допоки існує подібна ситуація, доти Шевченківська премія іміджево не виросте.