“Можна було дати й менше. Я стільки не проживу”, прокоментував вирок Київського міського суду літературознавець і перекладач, 36-річний Валерій Марченко. Його назвали особливо небезпечним рецидивістом і в березні 1984-го засудили на 10 років таборів особливого режиму та п’ять років заслання.
Після філфаку Київського університету та вивчення тюркських мов у Бакинському університеті він протягом кількох років працював у газеті “Літературна Україна” та вчителював у школі №68 на Куренівці в Києві. Перекладав і публікував твори азербайджанських письменників.
“Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний, писала про Валерія Марченка журналістка Надія Романюк. Говорив те, що думав, аргументовано відстоював свою позицію. Дивував усіх феноменальною пам’яттю й ерудицією”.
Він засуджував радянську владу, яка не давала розвиватися українській літературі й мистецтву. Обурювався занепадом української мови та звеличенням кон’юнктурної літератури. 1972-го написав про це в кількох статтях.
У червні наступного року його звинуватили в антирадянській пропаганді й арештували. Київський обласний суд дав йому шість років колонії суворого режиму та два роки заслання. Марченко потрапив до табору Пермської області нині РФ.
“Це важко зрозуміти, але Валерій був щасливий. У таборі він писав те, що боялися вимовити вголос “на волі”, згадував правозахисник Семен Глузман. Його штампували тавром “відступника і буржуазного націоналіста”, а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником”.
Збирав і нелегально відсилав на волю інформацію про становище в’язнів, колективні й особисті заяви, нариси, есе, інтерв’ю. Перекладав з англійської Роберта Бернса, Сомерсета Моема, Едґара По.
Повернувся до Києва 1981-го. Посади за фахом йому не давали, тому заробляв на життя сторожем у дослідному господарстві. Також займався перекладами і правозахисною діяльністю.
Лікарі закликали його берегтися через проблеми з нирками. Казали, що другого арешту не переживе. Та Валерій писав критичні статті й відправляв за кордон. Його прийняли до європейського ПЕН-клубу.
Особливо негативно українець сприйняв появу постанови “Про додаткові заходи з удосконалення вивчення російської мови”. Вислав її письменниці Анні-Галі Горбач у Німеччину з коментарем “Свіженький Валуєвський указ”.
У жовтні 1983-го важкохворого Марченка заарештували.
“Я не міг мовчати й писав про брехню і беззаконня. За це мене зараз судять. Я проти брехні й облуди, беззаконня і фальші. Я за вільну розкуту думку, гідність людини та високі моральні принципи”, сказав у останньому слові на суді.
Його відправили до табору в Пермській області. Хвороба швидко прогресувала. Через активні заклики світової громадськості звільнити журналіста в серпні 1984-го його етапували до тюремної лікарні в місто Перм, а звідти до Ленінграда.
Медичне управління МВС СРСР дало висновок, що Марченка слід звільнити як невиліковно хворого. Але КГБ не дозволив. 7 жовтня 1984-го у Валерія Марченка відмовили нирки й він помер у тюремній лікарні в Ленінграді.
Тіла в’язнів не віддавали родичам, а ховали поблизу місць ув’язнення. Завдяки наполегливості матері та розголосу в Європі кагебісти порушили свої порядки.
14 жовтня 1984 року Валерія Марченка відспівали в церкві Покрови в Києві. Поховали на кладовищі села Гатне в передмісті столиці.
440 пасажирів та 21 т вантажів перевезла за перший рік роботи компанія “Королівські голландські авіалінії” KLM, яку заснували 7 жовтня 1919-го. Перший рейс відбувся з Лондона до Амстердама. На борту перебувало двоє британських журналістів й пакунки з газетами. З 1921-го KLM почала виконувати регулярні рейси до Парижа, Брюсселя, Бремена, Копенгагена та Мальме на літаках Fokker, які брали на борт до п’яти пасажирів. 1929 року запустили трансконтинентальні польоти до Голландської Ост-Індії нині Індонезія. Тоді це були найвіддаленіші у світі регулярні рейси
7 жовтня 1879 року Австро-Угорщина й Німеччина уклали угоду про спільні дії на випадок нападу Росії. Із приєднанням Італії 1882-го союз почали називати Троїстим. Протягом двох десятиліть угоду кілька разів перепідписували. Але під час Першої світової війни Італія залишила коаліцію і навіть оголосила війну Австро-Угорщині. Натомість приєдналися Туреччина й Болгарія союз став Четверним. Він розпався в жовтні 1918-го з наближенням поразки від Франції та Великої Британії.
7 жовтня 1910-го у Швейцарії заборонили абсент лікер з екстрактами полину, фенхелю та анісу. Його рецепт створив 1792-го французький лікар П’єр Ордінар (17421821). Він працював у Швейцарії, де й з’явився перший завод із виробництва абсенту. Напій став особливо популярним серед паризьких художників і письменників. На початку ХХ ст. лікарі виявили в абсенті речовину туйон, яку вважали згубною для здоров’я. Після Швейцарії заборону підтримали у США та більшості країн Європи. Пізніші дослідження довели, що шкідливість туйону перебільшена. У 1990-х заборону на абсент зняли.
7 жовтня 1976-го в Китаї заарештували “Банду чотирьох”, яка намагалася захопити владу після смерті 82-річного Мао Цзедуна. Його вдова 62-річна Цзян Цін була лідером цієї групи. Їй на заваді став прем’єр-міністр Хуа Гофен (19212008). Він організував арешт четвірки й сам очолив Китай. “Банду чотирьох” засудили до смертної кари, яку потім замінили довічним ув’язненням. 1991-го Цзян Цін повісилася в лікарні, куди її перевели лікувати рак гортані. Наступного року від раку печінки помер один з її спільників, інших звільнили наприкінці 1990-х.
“Якби він був звичайна людина, йому точно не вдалось би втілити те, що він зробив для нас”,
казав суддя та голова комісії Праведників народів світу інституту Яд Вашем Моше БЕЙСЬКИЙ (19212007) про німецького промисловця і члена нацистської партії Оскара Шиндлера, який помер 9 жовтня 1974-го в місті Гільдесгайм у Німеччині. За ініціативи єврейської спільноти його поховали на католицькому цвинтарі на горі Сіон у Єрусалимі. Бейський зміг пережити Голокост завдяки роботі на фабриці емальованого посуду Шиндлера у Кракові. Наприкінці 1944 року промисловець вивіз більш як тисячу працівників-євреїв у Чехословаччину, так врятував їх від таборів смерті. На могилі Шиндлера написали: “Незабутньому рятівнику від 1200 гнаних євреїв”