“Коли дивлюся на зірку, уявляю, що ми з Дмитром спілкуємося”

Втрата матері вважається безумовним болем, втрата когось із подружжя часто нівелюється

З Дмитром познайомилися влітку 2011 року в парку. Наступного дня ми знову зустрілися, якось швидко зав’язалися стосунки. Перші обійми і я відчула: це моя людина. На першому побаченні ми проходили повз велику калюжу, і раптом летить машина на повній швидкості. Збагнула, що зараз мене обляпає з ніг до голови. Але Діма миттєво став на моє місце. Він був весь у болоті, а я залишилася суха. Це сильно вразило нібито юний хлопець, але поводиться, як справжній чоловік. З ним завжди було відчуття захищеності.

Дмитро вивчився на економіста, але працював у різних галузях комірником, експедитором, оператором на пошті. Коли народився старший син, працював на будівництві.

У мене були проблеми під час вагітності, тому направили у Вінницьку лікарню. Там зробили екстрений кесарів розтин, рятували обох. Подзвонила Дмитру і сказала, що народила сина. Чоловік подумав, що я жартую, бо це було 1 квітня.

У січні 2017 року Дмитро сказав, що підписує контракт зі Збройними силами України. Запитала: “Чому так вирішив?” Відповів коротко: “По-іншому не можу”. 30 січня став бійцем 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Згодом Дмитра направили в Донецьку область, десь у район Маріуполя. Коли чоловік приїжджав додому, помітила, що змінився, змужнів. Потім були знову ротації в Донецьку область, на Луганщину.

Молодший син народився 15 лютого 2021 року. Чоловік на виписку з пологового не потрапив, бо відпуску дали за місяць. Бригада повернулася на ротацію. А в серпні ми вирішили похрестити малюка і зробити красиве свято у ресторані, з музикою, фотозоною, відеооператором. Чоловік пишався, що ми вже маємо змогу зібрати всю родину та друзів.

У листопаді 2021-го Дмитро сказав, що вони вирушають раніше на полігон на злагодження. У лютому 2022-го чоловік узяв відпустку планували відсвяткувати перший день народження молодшого сина. Хотіли запросити лише найближчих, адже дитині зробили операцію і їй не можна було сидіти чи вставати на ніжки. Але 13 лютого Дмитрові зателефонували й повідомили: терміново прибути на полігон. Вони стояли поблизу Олешківських пісків. Чоловік лише встиг подарувати мені квіти до Дня закоханих і сфотографуватися з дітьми. А 24 лютого, о п’ятій ранку, подзвонив і сказав: “Почалося. Ми прийняли бій. Збирай дітей”. З дитиною після операції ми далеко не доїхали б, тому вирішили перебратися до бабусі в село. У неї є пічка, криниця й погріб. А в нас будинок на електриці, тим паче живемо в дев’ятиповерхівці біля центральної траси.

Першого дня великої війни біля Антонівського мосту точилися колосальні бої. О восьмій вечора танковій групі під керівни­цтвом старшого лейтенанта Євгена Пальченка вдалося вибити десантників РФ й повернути міст під контроль ЗСУ. Тримали його 12 годин. Завдяки цьому в ніч з 24 на 25 лютого 59-та бригада вийшла, але 11 воїнів, зокрема Дмитро, не встигли це зробити і залишилися в оточенні на лівому березі.
З оточення виходили майже тиждень. Маленькими проміжками дісталися до Дніпра. Надворі лютий, холодно, а вогонь не можна палити. Їсти нема чого, воду пили з річки. Десь метрів 700 пройшли заплави вбрід, далі човнами. Дмитро думав, що не вибереться звідти, телефонував мені та прощався. Сказала йому: “Я не буду вдовою у 32 роки”. На жаль, стала у 33.
Дивом хлопці вибралися з оточення. Допомогла темрява. На іншому березі їх зустріли, помили, нагодували й переправили на Миколаїв. Там знайшли кістяк бригади, й почалася оборона Миколаєва.

Уперше після початку великої війни Дмитро приїхав додому влітку. Це була особлива відпустка. Рахувала, що в житті молодшого сина, якщо зібрати всі відпустки по краплинах, Дмитро був місяців чотири. Старшому сину тата також не вистачало. Максим радів, коли той приїжджав додому. Звичайно, ми говорили по телефону і відеозв’язку, але це не замінить живого спілкування.

Якраз на мій день народження було звільнення Херсона. Дмитро згадував, що люди півдня неймовірні. Допомагали абсолютно всім, незважаючи на те, що ризикують життям. Самі не маючи практично нічого, ділилися останнім, тому що це для наших воїнів. Коли хлопці стояли в селі на Херсонщині, тримаючи оборону, в людей були розбиті хати. Готували на саморобних пічках, що їх складали з цегли. Щодо харчування в 59-й бригаді, то чоловік ніколи не скаржився. Я навіть жартувала, що в армії його, мабуть, годують краще, ніж удома. Але місцеві все одно намагалися допомогти: то вареники наліпили, то пиріжки спекли, то качку приготували.
Після Херсонщини чоловіка з побратимами перевели в Донецьку область. Дмитро став командиром зенітно-ракетного взводу. У травні 2023 року отримав звання лейтенанта і приїхав у відпустку. Зазвичай під час відпусток ми проводили час із дітьми, але того разу він побачив майже всіх рідних і друзів. Старався з усіма зустрітися. Не знаю, чи є в людини відчуття власної смерті, але цього разу чоловік був задумливий, сам не свій. 6 червня ми провели Дмитра, а 7 червня він уже був на базі, наступного дня на позиції.
8 червня прокинулася о шостій ранку, й перша думка: “Подзвонити Дімі”. Проте побоялася його розбудити. Зателефонувала близько дев’ятої, але почула незнайомий голос. Це був лікар. Він сказав: “Ваш чоловік важко поранений у голову”.

Вранці наступного дня була вже в лікарні імені Мечникова в Дніпрі. У реанімацію пускали лише двічі на день. У Дмитра було поранення в нижню частину спини, перемотана рука, зчесане обличчя. Але все це були дрібниці порівняно з тим, що уламок зайшов у голову. Ми почали підіймати всіх знайомих лікарів. Шукали можливості поїхати в Німеччину. Я була ладна на все, аби чоловік вижив. Однак Дмитро був на апараті штучної вентиляції легень. Лікар сказав, що скаче тиск і його не зможуть транспортувати. Проте ми вірили в диво, адже Діма займався спортом, був кремезний. На жаль, лікар шансів не давав, бо уламок прошив голову й перебив усі судини, які живили мозок.

Здається, спочатку чоловік мене ще чув. Коли я вперше зайшла в палату й почала говорити, заворушив рукою і ногою, ніби хотів поскидати з себе все, адже страшенно не любив лікарні. Говорила до нього, вмикала відеозаписи на телефоні, щоб Дмитро чув голоси наших дітей. Але він почав впадати в дедалі глибшу кому. Життєві показники падали. Знайомий лікар подивився на фото лікарняних документів і лише сказав: “Мені шкода”.

Весь цей період, коли була в Дніпрі, бездумно блукала містом і чекала, коли пустять у реанімацію. 11 червня біля Дмитра був інтерн. Він намагався мене заспокоїти, на відміну від лікаря казав, що, можливо, чоловік видряпається, він міцний. Однак 12 червня, о шостій ранку, мені подзвонили та сказали: “Нам дуже шкода. Діма о 5:30 помер”. Так само о шостій ранку, як і 8 червня, коли я прокинулася з думкою, що треба подзвонити чоловіку.

Стояла біля госпіталю, одна в чужому місті та плакала. Підійшла дівчина, з якою познайомилися в лікарні, й обійняла мене. Чоловік цієї дівчини також отримав важке поранення. Потім я дізналася, що помер за два дні після Дмитра.

Старшому синові попросила не казати про смерть тата, хотіла зробити це сама. Ми разом сиділи і плакали. З чоловіком прощалися з квартири, де ми жили. Провести Дмитра в останню путь зібралося багато людей, зокрема побратими приїхали окремим автобусом і автомобілями. До поганого побратима чи командира не приїхало би стільки людей.

Далі почалася боротьба за виживання. Кажуть, час лікує. Це неправда. Лише усвідомлюєш: ти не маєш права підвести чоловіка, бо у вас діти. Мусиш зранку встати, приготувати сніданок, треба вирішувати питання освіти, дбати про їхнє здоров’я, навіть просто погратися. Словом, дітям потрібна мама.
Не пам’ятаю, скільки часу я щодня ходила на кладовище. Брала каву чоловікові й собі. Так починався мій день. До 40 днів Дмитро мені снився, навіть чула, що він мене гукав. Я досі пишу чоловікові в месенджер. Якось наснився і запитав: “Чому ти мені фото малих не скидаєш?” Тепер у мене відчуття, що Дмитро просто на завданні. Так легше сприймати втрату. Розумію, що його нема, адже була в реанімації, на опізнанні в моргу, тримала за руку у труні. Але хочеться вірити, що хай не тут, але в іншому світі я з ним зустрінуся. Колись іще в період АТО домовилися дивитися на найяскравішу зірку. І тепер, коли дивлюся на зірку, уявляю, що ми з Дмитром спілкуємося.

Коли близька людина помирає, ти теж із нею помираєш. Тільки її поховали, а тебе чогось забули. Бездумно гортаючи сторінки соцмереж, натрапила на групу “Ми разом”. Її створили дружини полеглих захисників. Спочатку вона налічувала декілька сотень, а тепер майже п’ять тисяч. У цій групі ми ділимося почуттями, емоціями, досвідом. Завдяки їй дізналася багато корисного щодо оформлення документів. Але це знають далеко не всі рідні загиблих. Вважаю, що до сімей полеглих воїнів має бути закріплений супровід на рівні держави, навіть щоб допомогти оформити ті самі документи на виплати. Адже найменше, чого хочеться в період втрати, це збирати довідки. Так, 59-та бригада багато зробила для нас у цьому плані, і я за це вдячна, але інші жінки стикаються з великою юридичною колізією.

Такі групи, як “Ми разом” та “Маємо жити”, створюють багато можливостей для дружин полеглих захисників. Наприклад, у Києві був проєкт “Сто картин дружин справжніх Героїв”. У пам’ять про кохання кожен малював свою картину. Я намалювала Карпати, куди ми з Дмитром мріяли поїхати, але постійно відкладали на потім. Тепер виходить, що мій чоловік жодного разу не бував у горах, ми не їздили разом на море й цього більше ніколи не буде. Треба вчасно жити. А в Карпати я повезла своїх синів. У дітей іншого дитинства не буде. Мушу їх кудись возити, щось показувати, наповнювати їхні життя цікавими спогадами.

Маю особисті поради, що не можна запитувати в родичів загиблих. Найтупіше запитання: “Як ти?” На нього немає відповіді. Ми живемо не через те, що хочемо жити. Ми живемо через не можу.

Надзвичайно тригерить запитання про гроші й виплати. Навіть незнайомі люди можуть дозволити собі це запитати. Взагалі не хотіла думати про гроші. Коли отримала першу виплату, плакала та кричала, бо це ніби гроші за людину. Називаю їх кривавими. Якби мені сказали, що можна повернути чоловіка і гроші можуть допомогти, я віддала б усе, що маю. Але вибору немає. Тому доводиться жити в новій реальності. Якось мені сказали: “Тебе чекає багато важких днів і ще більше ночей”. Це справді так. Коли лягаю спати, починаю все згадувати, прокручувати в голові, що можна було б змінити. Але усвідомлюю, що все одно нічого не повернеш. Є реальність, і вона така: моїм дітям потрібен був живий батько, а не гроші, їх можна заробити. Щодо себе, то втратила не просто чоловіка, я втратила найближчого друга. З Дмит­ром ми спілкувалися про все. Це була абсолютна підтримка в усьому. Якби я сказала йому, що хочу стати мандрівною балериною, він відповів би: “Будь ласка”. Після загибелі чоловіка я заніміла. Усі мрії були побудовані з Дмитром. Машину ми хотіли з ним, про власну квартиру мріяли разом, навіть уявляли, як буде пахнути кава на кухні. Уявляла, як житимемо у старості. Жартувала: “Коли нам буде по сто років і ми будемо кудись іти, то я підпихатиму тебе палицею у спину й казатиму: “Давай швидше”. Тепер життя треба будувати заново. Тому не питайте в родин загиблих про виплати, їх це ображає. Це знецінює їхнє почуття болю і обмінює на папірці.
Не називайте нас удовами, ми дружини полеглих захисників. Якщо втрата матері вважається безумовним болем, то втрата когось із подружжя часто нівелюється. Мало не кожен другий може сказати дружині загиблого: “Ти ще вийдеш заміж”, “Ти собі знайдеш іншого”. Складається враження, що нашому суспільству було б легше, щоб у нас було, як у давніх скіфів: помирав воїн, із ним разом заживо ховали дружину і на цьому все. Немає проблем, не треба дивитися на цю жінку, яка є живим нагадуванням про померлого чоловіка. Та насправді ніхто не має права засуджувати дружину, бо ніхто не може стати на її місце. Якщо жінка знаходить сили жити далі, виходить заміж, то можна лише щиро порадіти за неї.

Ми з чоловіком були проти мирних переговорів із Росією не в тому плані, що ми не хочемо завершення війни, а тому, що розуміємо, який у нас ворог. Жоден мирний договір із РФ не був дотриманий. Вони все одно прийдуть і вдарять сильніше. Не для того нині гинуть батьки, щоб їхні діти знову йшли на війну.
Якби в мене не було дітей, то стовідсотково впевнена, що пішла б також на фронт. Я прагну помсти. Проте не маю морального права залишити дітей без матері й нині можу лише постійно донатити на ЗСУ. Я підписала снаряд на честь Діми, і хлопці влучили в хату, де жили виродки. Знаю, що троє точно двохсоті і багато поранених. Якби та лють, що в мене всередині, могла конвертуватися, то росіяни і всі, хто розпочав цю війну, зникли б із нашої планети.

Пишаюся своїм чоловіком, і збереження пам’яті про нього є одним із нових сенсів мого життя. Відправила його речі в Київський музей війни, у Вінницький краєзнавчий музей, подала дані на платформу “Меморіал”, на рідній школі Дмитра відкрили меморіальну дошку. Намагаюся де тільки можна розповідати про нього, щоб знали: така людина жила, а нині ми живемо завдяки його подвигу й подвигам тисяч захисників і захисниць. Хочу, щоб мої діти знали: вони сини Героя.

Бачила, що в кожному українському місті чи селі встановлено банери загиблим чи облаштовано місця вшанування пам’яті. Разом із родинами інших полеглих воїнів зайнялися питанням створення Алеї Слави в центрі нашого міста. Але зіштовхнулися з нерозумінням з боку влади: “Не на часі”, “Немає фінансування”, “Не те місце обираєте”. Не хочу описувати, скільки витратили часу та зусиль. Було бажання все це кинути, але не мала права. Тепер у центрі міста встановлено банери як нагадування для всіх: така ціна відносно мирного життя в нашому регіоні й така ціна щодня для всіх нас.