Мовний реванш Росії. А що, так можна було?

Головна Сторінка » Мовний реванш Росії. А що, так можна було?

Їду автобусом за кордон. Переді мною одне крісло займає у Стрию жінка середнього віку. До неї підсідає приблизно ровесниця в Ужгороді. Автобус їде через Лужанку, прибрану і охайну після моєї статті в Gazeta.ua Але до Лужанки ще далеко – є час на спілкування. Жінки починають досить голосно розмовляти. Знайомляться. Мова у них українська, досить таки добра, присмачена слівцями різних діалектів: закарпатського і черкаського. Наш автобус зупиняється на КПП і тут стається чудо. Одна із попутниць запитала щось російською і співрозмовниця миттєво переключилася на мову ворога. До кінця подорожі жінки не вимовили жодного українського слова.

Що спонукає українців послуговуватися чужою мовою? Чому у Кракові, Відні, Граці, Берліні, Варшаві та інших європейських містах наші співгромадяни не розмовляють рідною мовою, добре володіючи нею? Адже ідентифікують нас тільки за мовою. Невже людям хочеться, щоб на них дивилися криво, як на представників агресора?

Доля нещодавно подарувала мені можливість поговорити з двома австрійськими фермерами. Перший продав своє господарство. Єдина працівниця, що ще працює у фермера – білоруска. Це полегшує наше спілкування: вона розуміє українську і перекладає.

…Більше половини українців знайомляться з новинами у тік-ток, а там приблизно 90% російськомовного контенту, спрямованого проти України

Чоловікові близько 65 років. На знак поваги до України подарував мені пляшку доброго грузинського вина із власної колекції. Говоримо про різне, про життя в горах, про Україну… Зокрема, він сказав таке: “Моя працівниця часто перекладає мені новини з українських джерел. Мені потрібні факти для аналізу. Я люблю статистику. А ця наука каже, що, наприклад, на ютубі 30% українців слухають російську музику, більше половини українців знайомляться з новинами у тік-ток, а там приблизно 90% російськомовного контенту, спрямованого проти України.

Події на фронті – то лише відволікаючий маневр. Путін може призупинити бойові дії під тиском Європи, але він працює на перспективу. Ви не думаєте, що через 20 років ситуація з анексією Криму може повторитися у інших регіонах – якщо так станеться, що війну заморозять? Бо мова міняє свідомість. Російська – це мова агресії і ворожнечі. От недавно два хлопці у вашій столиці слухали гучно російську музику, а потім убили чоловіка, що зробив їм зауваження. Про це навіть наша преса писала”.

Другий фермер, 45-літній колишній лікар узимку купив хату та ферму із землею. Будинок побудований 136 років тому. Я допомагав замінювати черепицю на даху. Ця робота потребує багатьох рук, тож одного дня працювало аж шість українців. Дехто вже добре говорить німецькою. Працювали того дня 11 годин, тож був час і на спілкування: 30 хвилин на обід і двічі по 10 хвилин на відпочинок.

“Вашу владу треба лікувати, – каже австрієць. – Бо амбіцій у вас більше, ніж здорового глузду. На міжнародному рівні приналежність Криму до Росії ніхто не визнає, бо це порушення всіх міжнародних домовленостей, що прийняті ще після другої світової війни. Але проста людська логіка підводить мене до висновку: у Криму нічого українського не було, а тепер вже немає і стільки.

Армія російська, мова російська, гроші російські, ментальність народу, враховуючи переселення та депортації, теж російська. Бо якби було не так – там би були якісь протести, мітинги, заворушення, акти непокори, партизанський рух, диверсії на підприємствах, підриви ешелонів… А нічого цього нема. Ситуація з Кримом нагадує мені мою лікарську практику, точніше один випадок. Ампутували ми молодому хлопцеві ногу після аварії. Він через кілька днів прийшов до тями і вимагав пришити ногу на місце, бо він невдовзі мав одружуватися. А те, що його нога понівечена і вже давно мертва, його не зупиняло – він прагнув добитися свого”.

Звісно, нам не можуть подобатися слова австрійських фермерів, від яких, за великим рахунком, нічого в геополітиці не залежить. Але чому прості австрійські фермери, незалежно один від одного, при розмові про Україну згадують Крим? Бо вони мислять аналітично і системно, вони проводять аналогії. Вони розуміють, що мова, тут говоримо про російську, на рівні підсвідомості прив’язує людину до чужої культури, а відтак і до держави.

Ця невидима прив’язаність не дозволяє робити спротив насильству, бо насильник, знову ж таки на підсвідомому рівні, сприймається, як свій. Саме тому стала можливою анексія Криму. Саме тому навіть фермери бачать у перспективі можливість анексії інших територій України через десятки років на підставі спілкування людей на цих землях чужинською мовою. Дивно, що наша влада цього не бачить.

…Трамп дозволяє собі тиснути і погрожувати. Він явно стає на бік агресора, переймаючись його стратегічними інтересами у Чорному морі більше, ніж усіма міжнародними договорами…

Наша влада схильна не вірити американцям. Коли ті попереджали про можливу агресію на початку 2022 року, усі, починаючи від Верховного головнокомандувача, робили позитивне усміхнене американське обличчя, тримаючи дулю в кишені. А тепер Трамп дозволяє собі тиснути і погрожувати. Він явно стає на бік агресора, переймаючись його стратегічними інтересами у Чорному морі більше, ніж усіма міжнародними договорами, меморандумами та нормами мирного співіснування, разом узятими. Я вже мовчу про життя далеких йому українців.

Мені здається, що ставлення американського президента до України багато в чому продиктоване політикою нинішньої української влади. Зокрема і у царині мовного питання. Після 24 лютого у нас взагалі перестали говорити про гібридну сутність нинішньої війни, про її інформаційну складову. А жаль. Бо на мовному фронті ситуація погіршилася і маємо відкат до позицій 2022 року. Про це свідчать дослідження, проведені в школах. На перервах і часто на уроках учні та вчителі переходять на мову ворога. Чому?

І чому влада шукає на посаду Уповноваженого із захисту державної мови аморфну людину, таку, яка мовчатиме про проблеми, не відволікаючи керівництво від “більш важливих справ”. Тарас Кремінь дуже добре справлявся з роботою – чому б йому не продовжити термін перебування на посаді? Бо він незручний і має свою позицію? Бо він створив і розбудував інституцію, яка охоплює всі сфери людської діяльності? Бо він розробив стратегію мовної політики в Україні? Бо він дійсно вболіває за мову і має безцінний досвід для продовження роботи?

Тут взагалі назріває величезний скандал. Після критики і гострих висловлювань на адресу кандидатів на посаду омбудсмена, ті відмовилися брати участь у конкурсі. Оцінку ситуації вже дали Оксана Забужко, Сергій Жадан, Ада Роговцева, Ірма Вітовська, Рефат Чубаров, Олесь Санін, Микола Жулинский, Сергій Квіт та інші визначні українці. Вони висловили заклик до влади: одуматися і не погіршувати і так хистку ситуацію на мовному фронті. Закрема у зверненні йдеться: “з усією відповідальністю поставитися до захисту української мови загалом і призначення Уповноваженого із захисту державної мови зокрема” і “внести до Кабінету Міністрів України кандидатуру Тараса Кременя на посаду Уповноваженого із захисту державної мови”.

Міністерство юстиції вирішило, що краще йти в ногу з переговорними вимогами РФ, а не в одному напрямку із власною нацією

Міністерство юстиції вирішило, що краще йти в ногу з переговорними вимогами РФ, а не в одному напрямку із власною нацією. Там хочуть призначити Уповноваженим із захисту державної мови актора Олександра Завальського, який не лише не відповідає формальним критеріям, визначеним законом, але й не раз виступав проти штрафів за порушення мовного законодавства, накладення яких є одним із обов’язків Уповноваженого. Ну і йому 67 років.

Мало того, що Олександр Завальський не має жодного досвіду політичної боротьби, мало того, що у нього відсутні будь-які навички для правозахисту чи здійснення мовної політики, то він ще й публічно заявляє, що лояльний до вживання російської мови у публічному просторі. Ось його слова зі сторінки на фейсбуці: “Чи треба карати Вєрку Сердючку? Набирає обертів скандал навколо Андрія Данилка – мовляв співає російські пісні і за це його має покарати мовний омбудсмен. Я не фанат Вєрки Сердючки. Але перепрошую – напади на цього артиста вважаю дурістю”.

У мене таке враження, що після призначення на посаду, Завальський захищатиме не українську, а російську мову в Україні. Невже владі потрібні саме такі “ні риба-ні м’ясо” люди?

Ірина Фаріон кричала про мову – її показово вбили у центрі бандерівського Львова. У той самий день, у час убивства, на Ринковій площі сидів із гітарою молодий чоловік і співав російських пісень. А громадяни, чи то переселенці, чи ті 30% львівських м’якосердих глядачів із ютубу, кидали йому у футляр гроші. Кидали, не розуміючи, що цей манкурт пришиває мітки на їхні душі. А його виховала наша школа, нова українська школа, наша безхребетна влада, що сама не має національної свідомості і не розуміє її значення для перемоги у війні. Його виховала відсутність стратегії розвитку нашої культури. Його зробили таким “єдині новини”, що витіснили із етеру сучасну українську пісню та українську культуру взагалі…

Відсутність інформаційної політики за кордоном, кинуті напризволяще інформаційні агентства, безглузді обмеження, що не дозволяють письменникам, артистам, журналістам, художникам – тим, хто несе українську ідею у світ, виїжджати з України і бути місіонерами, заважають виховувати австрійських фермерів та наших земляків за кордоном. Бо не відчуваючи захисту, причетності, гордості за своїх, які тебе ніколи не кинуть, люди поступово відвертаються від святого – від Батьківщини. Але спочатку – від рідної мови.