Олексію Чернишову, віцепрем’єру з питань єдності (!), офіційно оголошено підозру у хабарництві та зловживанні службовим становищем у межах масштабної корупційної схеми в будівельній сфері. Суд визначив йому заставу — 120 мільйонів гривень. Але замість того, щоб скласти повноваження хоча б на час слідства, він залишається в уряді. І не просто залишається — а продовжує керувати «національною єдністю».

Коли ганьба — це не наслідок, а система

Це вже не просто абсурд. Це відкритий виклик.
Це публічна демонстрація того, що навіть підозра в корупції на дев’ятизначну суму — не причина відходити від справ. Ба більше, така людина залишається частиною вищого керівництва країни — у період війни.

Коли на фронті гинуть кращі. Коли мільйони людей втрачають дім, бізнес, здоров’я. Коли діти народжуються в укриттях. І в той самий час — підозрюваний чиновник спокійно ходить на роботу, усміхається з екранів і навіть ініціює нові державні програми.

За чий рахунок?

Цей політичний театр оплачуємо ми — громадяни, які залишились.
Ті, хто працює під сиренами. Хто платить податки, не виїхав, не сховався.

Саме з наших грошей фінансуються автівки, охорона, відрядження, готелі, медіа-присутність — і самого Чернишова, і багатьох подібних. А тепер — ще й ініціатива «повернення» чоловіків, які втекли за кордон у перші місяці війни.

Кого саме збираються повертати?

Під гаслом єдності хочуть «мотивувати» до повернення тих, хто ухилився, втік, а дехто — й відверто зневажає країну.
Серед таких:

— Павло Куфтирєв, колишній член молодіжного крила Партії регіонів, що літає до Ніцци і звідти пише в Facebook, що «душею з народом»;
— Олексій Арестович, який із безпечного закордону записує відео про те, як «усе робиться неправильно», але не повертається і не служить;
— Денис Комарницький, який під час війни, разом із авторитетом Палатним, фігурував у справах щодо привласнення землі у столиці — що, вочевидь, не могло відбуватися без мовчазної згоди київської влади, персоніфікованої Віталієм Кличком;
— Стас Домбровський, одіозний блогер, який після втечі з України постійно інсценує «замахи» на себе в Європі — то «відбиваючись» від уявного кілера, то «захищаючись» від нападника зі скляною банкою. В Україні він фігурував у скандалах, пов’язаних із наркотиками, домашнім насильством, обвинуваченнями в педофілії та публічними спробами самогубства. У Європі — просить донати на їжу та намагається використати псевдопереслідування як аргумент для отримання притулку — за зразком Анатолія Шарія.

Цих людей не мобілізували. Вони не стали до бою. Вони не допомагають державі зсередини. Але саме для них нині уряд готує «програму повернення» — знову ж таки, за наші з вами гроші.

Де межа приниження?

Позиція суду, що не відсторонив підозрюваного віцепрем’єра, — це не формальність. Це сигнал:

У державі воєнного часу, яка сподівається на допомогу союзників і жертвує власними дітьми, підозрюваний у корупції може залишатися при владі.

Це підтвердження того, що стара система не зникла — вона мімікрує, адаптується, чіпляється. І саме така система сьогодні знищує довіру українців до власної держави. Навіть під звуки війни.

Підсумуємо

Поки військові віддають життя за Україну — у тилу політична ганьба стає нормою. І якщо віцепрем’єр із гучною підозрою не вважає за необхідне скласти повноваження, це має зробити суспільство. Висловити свою позицію. Вимагати дій.

Бо ганьба — це не емоція. Це політична стратегія, яка знищує країну зсередини.
І чим довше ми миримось із нею — тим глибше падіння.

⸻

Час повертати до відповідальності не лише тих, хто втік.
Час повертати здоровий глузд.