“Як посієте московський вітер, то пожнете українську бурю”

Home Новини звідусіль “Як посієте московський вітер, то пожнете українську бурю”

Змалку марив Карпатами. Мріяв на пів року без дозволу батьків поїхати туди й там пожити в печері-схованці. Вибрав місце під горою Сивулею. Нас мав бути маленький гурт. Усе йшло добре, доки не дізнався батько. Каже: “Нащо тобі втікати з дому?” Взяв і завіз мене з експедицією в Тустань. Сказав: “Тепер живи в горах, скільки хочеш”.

Мої діди-дядьки вояки-повстанці. Родину вислали в Сибір. Батько завжди казав: “Андрію, ти відповідальний не лише за себе, але й за своїх предків”.

У горах біля ватри співав із друзями повстанських пісень ще в 1980-х. Мабуть, готувався продовжити шлях боротьби своїх предків.

У дитинстві читав мемуари про Першу світову війну. Про те, як українські лідери держави ворогували один з одним. Коли полки Коновальця билися з підрозділами Скоропадського біля Мотовилівки. Коли Петлюра дав наказ заарештувати генерала Болбочана, який утримував весь Східний український фронт із Кримом і Кубанню. Спеціальний підрозділ заарештував і розстріляв українського генерала. І я, малий, читаючи це, плакав і думав: “Якби я жив у той час, ніколи такого не допустив би”.

Немає нічого простішого за правду, кожен із нас її знає і відчуває.

В Україні є тільки дві партії: проукраїнська й антиукраїнська

Якби Майдан не тримався разом, він не переміг би. Я на Майдані говорив хлопцям: “Грушевський міг би детально розповісти, який поганий Петлюра, а Петлюра міг би детально розповісти, який поганий Скоропадський, а Грушевський міг би те ж саме розповісти про Болбочана”. І в результаті особистісних конфліктів держава розвалилася. Тому треба дивитися на речі концептуально.

Мої найбільші досягнення: створення добровольчих батальйонів, декомунізація, закон про українську мову й отримання томоса.

Найбільша поразка не зміг зупинити ратифікацію Харківських угод 2010 року в парламенті, які почали російську агресію в Україні.

Єдність наша фортеця. Втратимо її, зруйнуємо дім.

В Україні є тільки дві партії: проукраїнська й антиукраїнська.

Революцією неможливо керувати її можна лише координувати.

Майдан це радість і біль утрати водночас. Радість перемоги й біль утрати.

На Майдані чотири рази отримав поранення. Вперше 25 листопада, коли була перша атака на наметове містечко біля Українського дому. Ми тоді здобули першу велику перемогу: відігнали “Беркут” від Майдану аж до готелю “Дніпро”. Я тоді отримав закриту черепно-мозкову травму, перелом пальця і майже 40 ударів кийками по голові.

Бувало боляче за свої рішення. Соромно не було

Вдруге був поранений 19 січня, коли почалися бої на Грушевського. Тоді сім уламків від гранати прошили мені ногу, і ці сліди досі залишилися. Коли я присідав від димових гранат, одна зі світлошумових закотилася під мене й обпекла частину тіла. Інша граната травмувала руку. Досі гострий біль, коли вітаюся.

Третє поранення отримав, коли ми звільняли Український дім. Я тоді перелазив через розбиті вікна до вевешників, ми витісняли їх назовні. А під час зіткнень отримав поранення в ногу.

Учетверте був поранений 18 лютого в бою у Маріїнці. Тоді для спецслужб Януковича з Росії привезли нові димові гранати. І якщо до старих ми вже адаптувалися, то в нових концентрація отруйних речовин була набагато більша. Кілька сотень наших бійців під час боїв у Маріїнці отримали гостре отруєння. І якщо уламкове поранення можна було переходити на ногах, то отруєння газом скосило багатьох наших бійців. Під час тих боїв я й отримав останнє поранення. Мене забрала швидка, там я деякий час був без пам’яті. Але тільки-но опритомнів, повернувся на Майдан і вже 1920 лютого був поруч зі своїми хлопцями.

Мій голос добре впізнається по радіо. Ні з ким не сплутаєш. Утім, радіоведучим стати не судилося бракує часу.

Бувало боляче за свої рішення. Соромно не було.

Посади не мають для мене значення. Головне в час війни робити все, щоб держава йшла європейським шляхом. Я робив усе, що міг для України, хоч би на якому фронті боротьби опинявся.

Наступною нашою війною буде хрестовий похід проти корупції

Дав собі обіцянку: якщо обійматиму високу посаду, ніколи не ігноруватиму побратимів. Тому ночами я листуюся з ними у фейсбуку. Я швидше зустрінуся з активістом Майдану, ніж з якимось чиновником.

Розчарування і зневіра наші найбільші вороги. А щоденна клопітка праця на перемогу запорука успіху. Ми зобов’язані довести справу до перемоги.

Перемога таки буде. Звісно, хотілось би радикальніших і рішучих дій. Цього бажає багато людей. Та воля більшості велика сила, рано чи пізно вона стає дійсністю.

Наступною нашою війною буде хрестовий похід проти корупції, який ми повинні здійснити в нашій державі.

Закликаю кожного українця, який вірить у перемогу справедливості, у кого в серці жевріє любов до України, поставити собі запитання: “Чи є українці великою нацією?” І коли кожен у своєму серці дасть ствердну відповідь, переконаний: ми зможемо подолати всі труднощі та негаразди.

Політика для мене це національно-визвольна боротьба. 1988-го я очолив “Спадщину”. Якби хтось сказав, що це називатиметься політикою, я сміявся б. Ми йшли в боротьбу за Україну. Вона триває дотепер. Важливо її довершити.

Тих, хто ставитиме під сумнів мову, декомунізацію чи церкву, вважатиму навіть не політичними опонентами, а ворогами Української держави. Думаю, в мене достатньо досвіду, сил і рішучості, щоб зупиняти їх, якщо буде посягання на найсвятіші речі.

Ми не дозволимо ні скасувати закон про мову, ні скасувати квоти, ні скасувати декомунізацію. Український народ десятиліттями йшов до цього. Багато синів і дочок України поклало своє життя за це. Тому нам потрібно об’єднуватися перед тими викликами, які чекають Україну. Потрібно стояти пліч-о-пліч. І я впевнений: реванш не пройде.

Не чіпайте українську мову, як посієте московський вітер так і пожнете українську бурю.

Сім’я найнадійніше укриття. В нашій сім’ї головна дружина Уляна. А ми з Ярославою бешкетники, які підтримують мамин порядок

Коли народилася моя донечка, збагнув: немає українськомовних мультиків. Я питав друзів із Польщі, Німеччини, Франції, чи уявляють вони таке нема каналу, який транслював би їх. Така була мета радянської системи знищити українську мову. Мета сучасної Росії знищити не тільки нашу мову, а і її носіїв. Росія і тоді, і тепер усвідомлює фундаментальне значення мови для життя нації й держави.

Нині маємо шанс української армії та народу знищити російську імперію. Якщо вона сьогодні не сконає, буде загрозою для нас і наших дітей. Ми повинні лишити їм мирне небо й закінчити цю війну розгромом російської армії.

Ми єдині та загартовані. Ми сильні. Ми досвідчені. Ми добре озброєні, а будемо ще кращі. З нами найсильніші передові держави світу. Ми вдячні нашим братам, які плече до плеча стоять із нами. Наша спопеляюча лють до ворога співмірна з нашою любов’ю до України. Переможемо.

Як секретар РНБО вивчив російські методички війни. Головна теза: інформаційна війна є важливішою, ніж мілітаристська. І ще одна: “У країні об’єкті нападу необхідно сіяти невдоволення будь-якого типу”. Це може бути погана дорога, десь пенсію не дали, десь інші соціальні проблеми. Це все для них об’єкт для роздування. Розбалансувати державу, посварити владу, зробити розрив між суспільством і владою.

Путін береться передовсім за серця і розуми українців, вже потім приходять танки. Він прагне взяти Україну під повний політичний контроль. Без Києва російська імперія не існуватиме. Ми зруйнували план Путіна щодо України, але мусимо ще поборотися.

Я був один із ключових ворогів керівництва Росії. На мене вчинили замах російський диверсант кинув мені під ноги гранату. Вони не приховують: Парубій один із головних ворогів з української “хунти”. Прорахунок Росії в тому, що я не один, разом нас таки багато.

Я завжди був український державник і підтримував однодумців.

Я не один, разом нас таки багато

Ідеальна Україна член ЄС і НАТО, а також українська мова й ідентичність усередині суспільства. Консолідована.

Наш Тризуб знак волі, єдності, життя. З ним повстали, з ним боремося, з ним переможемо.

Мрію написати книжку про століття спадкоємної боротьби за Україну. Століття добровольчого руху. Це буде історичний перегук перших січових стрільців, які 1914-го дали перший бій на горі Ключ проти російської армії, та перших добровольців із Майдану, які пішли на фронт 2014-го проти того самого проклятого ворога.

Текст укладено за матеріалами ютуб-каналу

Сергія ­Руденка, телерадіокомпанії “Перший ­Західний”, видань “Українська правда”, Gazeta.ua, ­

nfront.org.ua, книжок Андрія Парубія “Погляд ­справа”, “Записки ­коменданта”, фейсбук-дописів

Андрія ­Парубія та ­Олексія Сінченка