“Війна всіх чогось навчила. Мені показала, що роблю достатньо”

З понеділка по п’ятницю працювала вчителькою, а у вихідні проходила військову підготовку

Моє рідне місто Дніпро, прожила там до 19 років. Виросла в районі, де було багато наркоманів. Ще малою зрозуміла, що я ніколи так не житиму. Потім завітала на секцію зі змішаних єдиноборств, сподобалися манера викладання тренера та його беззаперечний авторитет серед дітей.

Закінчила інститут фізкультури, маю звання кандидата в майстри спорту. Після навчання переїхала в Бучу. Уже у столиці довчилася на викладача молодших класів. Потім мені запропонували роботу в новій школі в Ірпені.

Любила працювати з дітьми. Вони не зраджують і не вміють вдавати емоції. Подобалося вносити частинку себе у формування особистості. Тішили думки, що в майбутньому мої вихованці зможуть стати крутими інженерами чи спортсменами.

Війна всіх чогось навчила. Мені показала, що роблю достатньо. Раніше здавалося, якщо в мене є час на каву, то маю витратити його на роботу. Нині я навчилася приймати й цінувати себе, бути відкритою до похвали від інших та смакувати життя.

Ранок першого дня повномасштабного вторгнення застав у Бучі. Хоч я перебувала у стані передчуття війни, та побачити ворожі танки в себе під будинком точно не очікувала. Швидко зібралась і цього ж дня виїхала. У перші ж дні після звільнення повернулася. Друзі-­військові допомогли потрапити додому.

Коли заїжджала в Бучу, бачила мертві тіла й не вірила, що це дійсність. Вхідні двері мого будинку були напіввідчинені. Мене зупинили військові мали перевірити, чи все гаразд. На щастя, житла не замінували, але його розмародерили.

Не знала, що робити далі. Просто існувати, працювати й робити вигляд, що нічого не відбувається? Я так не могла, адже росіяни забрали половину моїх людей. Розстріляли, або ті загинули в бою. Тоді я почала відвідувати всі можливі курси. Спочатку з медицини, потім із вогневої підготовки, які були платні й не такі доступні, як тепер. З понеділка по п’ятницю працювала вчителькою, а у вихідні проходила військову підготовку. Ти сам повинен подбати про виживання та підготувати себе морально.

Мені знадобилося майже пів року підготовки. До того ж розуміла, що, коли потраплю до Збройних сил України, зможу бувати вдома рідко. Мала закрити всі справи. Згодом зібрала велику папку з усіх своїх курсів і прийшла до військкомату. Кремезний чоловік сказав: “Іди звідси. Чого ж жінкам тут медом намазано? Нема де чоловіка знайти?” Його слова вразили в нас на фронті брак людей, а він каже, що не хоче брати мене. Подумала, що не пощастило, тому поїхала в інший військкомат. Там сказали, не знають, що зі мною робити.

Мій друг-військовий Віктор якраз був на навчаннях у Німеччині. Після кожного свого невдалого походу до військкомату скаржилася йому. Після ще однієї такої розмови він запросив мене у свій батальйон “Маґура”, який тільки-но починав розширюватися. Представник звідти написав рекомендаційний лист, щоб мене взяли.

З цим листом повернулася до одного з військкоматів. Була впевнена, що мене візьмуть. Відповіли, що лише на контракт.

Зібралася та поїхала у Дніпро до мами, оскільки всі мої спроби у військкоматах Києва були провальні. Ніби сам Бог схвалив мій шлях, адже в цьому військкоматі керівником була жінка. Вона швидко допомогла зробити документи.

Я була вмотивована та мала бажання нищити ворогів. Зрештою опинилася в піхоті. У нашому відділенні було 10 осіб. Тоді 47 бригаді дали нову техніку для піхоти Bradley (основна бойова машина піхоти. Країна) й танки Abrams. Ми були добре екіпіровані.

На кожне відділення є одна Bradley. Машиною керують три особи: водій, оператор-навідник і механік, усі інші сидять у відділенні для піхоти позаду. Кожен має свій обов’язок. У цю десятку входили гранатометник, кулеметник, та, оскільки я прийшла останньою, для мене залишилася посада стрільця-санітара. Усі виконують роль штурмовика, але, наприклад, якщо когось поранено, то я починаю надавати медичну допомогу.

Перед першим виїздом майже півтора місяця були тренування, виїзди на техніці, симуляція різних ситуацій. Навчання дало нам добру базу.

Коли їдеш на бойове вперше, тобі не настільки страшно, як у всі наступні рази. Бо потім ти вже знаєш, що бомбитимуть, будуть поранені, можливо, хтось із побратимів помре. Не було такого виходу, щоб усе йшло за планом.

Нашою ділянкою фронту стала Запорізька область, а головне завдання звільнити 22 кілометри за один місяць. Ми одразу зрозуміли, що це нереально, адже на тій ділянці зовсім не велися бойові дії, росіяни збудували бетонні бліндажі та замінували всі території. Стільки мін, як там, я не бачила ніколи. Але наказ є наказ. Була техніка й інші суміжні бригади шляху назад немає.

Коли наша бригада вийшла на штурм, почалися масові підриви Bradley на протитанкових мінах. Через це весь світ почав говорити, що Україна погано воює. Але ж ніхто не знав, що, на жаль, лише так можна було розміновувати технікою та людьми. Чимало побратимів залишилося без рук і ніг.

Під час мого першого виходу пробили майже 5 кілометрів це була величезна вогнева позиція Реал, про неї навіть є фільм Олега Сенцова. На під’їзді до позиції виїхав із посадки ворожий танк і влучив у нашу Bradley, мені одразу занесло уламок у руку, оператора-навідника вбило. Усіх сильно контузило, ми почали задихатися.

Побратим намагався нас звільнити, все в диму. Верхній люк завалила башта, й ми не могли його відкрити. Завдяки розумним технологіям увімкнулося автоматичне відсмоктування диму. Резервний вихід нам ніхто не міг відкрити, адже механіка у верхній башті сильно контузило. Ми готувалися до найгіршого, бо ще один постріл із танка і це був би мій перший та останній вихід. Раптом відчинилися двері це механік-водій виліз із верхнього люка, оббіг машину та звільнив нас, а тоді впав. Без нього ми загинули б. Нашого водія забрала інша Bradley, яка щойно висадила десант, а ми пішли на позицію під ворожими градами.

Почалося місиво: росіяни стріляють з РПГ усе летить в наш окоп, уламки розлітаються, влучають у руки та спину. Одного побратима затягують до мене та кажуть: “Зроби щось!” Наклала йому два турнікети, підняла футболку й побачила внутрішню кровотечу, з якою в окопі не зможу допомогти. Потрібно чекати на евакуацію, якої не було, адже росіяни контролювали все, що під’їжджало на допомогу. За 15 хвилин побратим помер. Я накрила його курткою, і раптом між мною і другом, який допоміг мені потрапити на службу, впала граната. Вона розірвалася, й усі уламки полетіли в нього.

Другові наклали турнікет. Розуміла, доки нас евакуюють, йому потрібно буде відрізати руку, хоча саме поранення не настільки серйозне. Затампонувала рану двома бинтами, а потім почала робити важку процедуру конверсію турнікету поступово послаблювала його задля використання іншого методу зупинки кровотечі. Такі маніпуляції можуть робити або професійні лікарі, або люди, які мають досвід. Знала про це тільки в теорії, тому що надіти турнікет набагато легше, ніж зняти. Якщо неправильно оцінити поранення, то може початися сильна кровотеча й людина одразу помре. Було страшно, я довго вагалася. Підійшла до друга й озвучила йому два варіанти. Перший потроху попускаю турнікет, спостерігаємо, чи не починається знову кровотеча. Другий лишаємо турнікет, але тоді відріжуть руку. Він вирішив знімати.

Під час свого першого бойового виходу я використала все, чого навчалася, і навіть те, що знала лише в теорії. У цивільному житті я завжди була боязка й не знаю, чи пішла б на такий ризик. Але тут я була впевнена в собі, все перевірила, затампонувала і зробила те, що повинна була. Врятувала другові кінцівку.

Ми опинилися в оточенні, тому що одна з бригад, яка тримала лівий фронт, не зайшла на свої позиції. Виходили пішки, невеликими групами. Врятувало лише те, що FPV-дрони були ще рідкістю і артилерія по нас працювала неточно. Танк теж стріляв, він забрав життя трьох наших побратимів, але ми встигли вийти.

Коли вийшли, мене евакуювали був уламок у руці. Його так і не дістали. Лікар сказав, що треба перекроїти руку, а така операція може нашкодити.

Якщо боєць виходить із пораненням, то він може взяти місяць відпустки на лікування. Але ми з побратимом відмовилися і за 10 днів повернулися на передову.

Наближалися до одного села, де була відкрита місцевість, по якій працював снайпер. Біжиш як на долоні тебе видно за 2 кілометри. Нам потрібно було перейти на позицію за цією небезпечною зоною. Ішли з провідником. Він сказав: “Ось тут треба пробігти так швидко, як ви ніколи у своєму житті не бігли”.

Цей перехід був на світанку, а я не мала приладу нічного бачення. Почала бігти, а десь попереду вибухнув снаряд, я не побачила вирви й залетіла в неї десь по пояс. Відчула, що ніби зламала ногу, але мушу вибратися. Спрацював інстинкт: хочеш жити біжи! Змогла добігти до позиції, яку ми мали штурмувати. Мене залишили прикривати тил, доки хлопці пішли на позицію росіян. Зрештою орків там не було, вони втекли. Нас мала евакуювати Bradley, але цю небезпечну відстань треба було пройти назад. Нестерпно боліла нога, але перед своїми пацанами не хотіла показувати, що боляче.

Наступного дня нога набрякла, посиніла. Мене в лікарню не евакуювали, лише дали 10 днів відпустки. Попросила хлопців відвезти в Запоріжжя, пішла у приватну клініку. Зробили рентген розірвано всі зв’язки, пошкоджено суглоб, у ньому почала накопичуватися рідина. Медики сказали, що я вже набігалася.

Після поранення перевелася в батальйон безпілотних систем 3 штурмової бригади. Працюємо вночі секретним “літаком-бомбером”. Узимку в нас більше робочого часу, бо темніє о 56 вечора. А нині виїжджаємо о шостій, доїжджаємо до позиції, чекаємо у бліндажі, доки стемніє.

Співпрацюємо з розвідкою. Вона знаходить цілі, й літачок працює за координатами. Його робота це стовідсоткове ураження. Але часто буває так, що ціль удень була, але доки ми прибули кудись поїхала. Та все ж у нас багато крутих уражень танки, БМП, склади БК, САУ й особовий склад армії РФ.

Командир екіпажу будує шлях місії, але всі інші теж повинні вміти це робити кожен солдат має оперативно замінятися в екстрених випадках. Головне під час розроблення місії оцінювання відстані за координатами. Потрібно розуміти, чи дістанемо туди, оскільки наш літак загалом літає до 80 кілометрів в обидва боки. Потім аналізуємо, над якими місцями летітиме, бо є території, де в росіян багато РЕБів.

Під місію добираємо тип боєприпасу від кумулятивних снарядів до п’ятикілограмових бомб та уламково-­фугасних снарядів. Запустили літачок, засікли час та чекаємо на його повернення. Після скидання боєприпасу він повертається і на відповідній точці приземляється завдяки парашуту. Ми його швидко забираємо, дістаємо флешки, тому що він записує відео.

Фронт щодня рухається, ми вже стоїмо за 9 кіломет­рів від лінії бойового зіткнення. Також один із мінусів це те, що поруч артилерія, яка криє росіян, і коли вони починають гатити у відповідь, часто прилітає і по нас.

Найважче у службі це втрата побратимів. Не розумію, що буде, коли закінчиться війна і хто відбудовуватиме країну. Бо люди, які мають для цього бажання, можливості, склад розуму і принципи, щодня гинуть. Коли твій побратим іде, не знаю, як цю втрату можна заповнити.

Кохання на лінії зіткнення це й жахливо, і класно водночас. Мій хлопець був командиром нашого відділення в “Маґурі”. Почуття виникають раптово, коли в людей однакові погляди, це зближує. Ми тренувалися разом, розмовляли про життя. У той момент я не думала про стосунки, але ми обоє зрозуміли, що вогник є. І після того як ми вижили, більше ніколи не розлучалися.

Важко кохати на війні. Адже людина, про яку ти навіть мріяти не міг, щодня з тобою в небезпеці. Але найголовніше, що ми працюємо разом. Коли щось станеться, я розумітиму, що зробила все можливе, щоб його врятувати, й так само він мене.

Нині намагаюся не повертатися додому у відпустку. Ці 15 днів хочеться витратити на себе. До повномасштабного вторгнення я наводила б лад у будинку, але тепер чітко розумію, що я в себе одна. Тому їду відпочивати. За мою хорошу роботу мене відпустили на день народження за кордон. Сидіти вдома це не те, на що хотілось би витратити ці дорогоцінні хвилини.

Я вже не та людина, яка була раніше. Після того, що я пережила, важко залишатися адекватною. І коли цивільний друг питає: “А про що ти мрієш?”, думаю: “Я ж ледве не вмерла вчора, про що можу мріяти?” Можливо, я й хотіла б, але не можу, оскільки не знаю, чи вийду сьогодні з позицій, чи ні. Хіба цивільні в Україні можуть про щось мріяти? Завтра може прилетіти російська ракета й тебе не стане. Про що нині мріяти? Про щось нереальне, що завтра закінчиться війна? Війна не закінчується, щодня на фронті помирають наші воїни.

Якщо наші піхота, десантно-штурмові війська, механізовані війська говорять, що вони готові йти до кінця, то я приєднаюся і допомагатиму. А якщо треба, знову стану піхотою. Якщо мирні угоди підпишуть, маємо використати цей час для виготовлення техніки, дронів. Нам необхідно продовжувати працювати.

Я більше ніколи не зможу повернутися до своєї цивільної професії. Якщо закінчиться війна, хочу десь на березі моря в Італії чи Іспанії місяць годувати чайок і пити каву. Потім думатиму, що далі. Мій хлопець нікуди не хоче їхати з України. Каже, житимемо тут, на своїй землі.