13 вересня 1956 року в Києві розстріляли командира куреня УПА “Бескид” 39-річного Луку Гринішака – “Довбуша”.
Він народився на Івано-Франківщині. У рідному селі Зелена заснував товариство “Січ”, був членом “Просвіти”, служив у польському війську. 1939 року пішов воювати проти угорців на Закарпаття, вступив до Карпатської січі. Під час Другої світової війни долучився до ОУН(б) і став надрайонним референтом СБ. У травні 1944-го перейшов в УПА. Став чотовим сотні “Верховинці” командира “Іскри” групи “Чорний Ліс”.
Уперше чекісти схопили його у вересні 1951 року. Тоді вдалося втекти та знову перейти в підпілля. Гринішак увійшов до найближчого оточення одного з останніх великих керівників збройного підпілля ОУН, командира ВО-4 “Говерла” Миколи Твердохліба – “Грома”. Разом переховувалися в Карпатах.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Водив чекістів лісом три дні. Сподівався, за той час ви покинете криївку”
Весною 1954-го Гринішак дістав завдання від Твердохліба. Мав вийти з укриття та відновити зв’язки з уцілілим загальним підпіллям. Зустріч із його представниками мала відбутися на обійсті в селі Лоєв. Обережний Гринішак відверто запитав господарку садиби, чи не планується провокація. Та сказала, що ні. Але чекісти вже розробили спецоперацію, а допомогли їм зрадники серед оунівців. Гринішака схопили й передали до рук спецслужб. Господиня, яка насправді нічого не знала про провокацію, кинулася в криницю.
Свідчення Гринішака допомогли чекістам вийти на Твердохліба. Останній скоїв самогубство у криївці разом із соратниками.
Відкритий суд Військового трибуналу Прикарпатського військового округу над Гринішаком та іншими учасниками підпілля відбувся в лютому 1956 року. Його засудили до найвищої міри покарання. Тричі намагався вкоротити собі віку, але щоразу рятували. Потім оголосив голодування, яке витримував до розстрілу в Лук’янівський в’язниці.
Микола Твердохліб був одним із найзагадковіших командирів УПА. Залишилося всього два його фото – й ті нечіткі. Про нього написано значно менше, ніж про колег у зброї. Але саме ретельна конспірація і стала запорукою його живучості – він перебував у підпіллі до 1954 р., коли вже знищили всю структуру підпілля.