Відома українська письменниця, публіцистка та професор історії Олена Стяжкіна нещодавно поділилася глибокими роздумами про сутність відваги, її еволюцію у власному житті та значення в контексті повномасштабної війни.
За словами Стяжкіної, її перша відвага сформувалася в умовах, де бути слабким було неприпустимо. Вона виросла зі здатності приборкувати або боротися зі страхами, які були частиною її дорослішання.
Улітку 2014 року, перебуваючи ще в окупованому Донецьку, Олена Стяжкіна активно протистояла російській навалі, зокрема через випуск підпільної газети накладом 100 тис. примірників. Запрошення до українського ПЕН-центру, як вона згодом усвідомила, стало символічною спробою захистити її від репресій окупаційної влади.
Друга хвиля відваги виникла зі страху несвободи та підкорення. У квітні 2014 року в Москві, на публічній літературній події, Стяжкіна відкрито заявляла про непотрібність російського «захисту» для України, усвідомлюючи наслідки своїх слів.
Цей досвід призвів до важливих, хоча й болісних, висновків. Вона зізналася у помилковому уявленні про існування громадянського суспільства в Росії, яке б здатне було зупинити війну. «Це війна росіян, а не Кремля», – наголосила письменниця.
Також Стяжкіна переглянула своє ставлення до російської культури, відкинувши ідею протиставлення Путіна та Пушкіна. Для неї вони стали символами одного й того ж – просування викраденої величі, страху, несвободи та вбивств.
Ще два роки тому Олена Стяжкіна обіцяла відвідати Москву лише тоді, коли вона нагадуватиме Бахмут чи Часів Яр. Однак тепер вона відмовилася від цього плану, заявивши, що їй достатньо буде бачити фотографії зруйнованої російської столиці.
Письменниця підкреслила, що російська мова в Україні ніколи не потребувала захисту, а тепер – тим більше, адже російські окупанти вбили переважну більшість її носіїв. Вона висловила глибоке розуміння та повагу до відваги тих, хто досі перебуває під окупацією: мешканців Бердянська, Скадовська, Луганська, а також військовополонених з Азовсталі.
Сьогодні відвага Олени Стяжкіної ґрунтується на новому, «плідному та чесному» страху – не розчарувати загиблих за свободу України. Вона згадує імена Вікторії Амеліної, Степана Чубенка, Ірини Цибух, Данила Подибайла, Степана Теличка та всіх полеглих героїв.
«Я знаю, що нам можна бути вразливими та вільними. Але я хочу, щоб їм там було легко. Щоб вони пишалися та посміхалися», – зазначила Стяжкіна. Саме цей страх, за її словами, оберігає її від зневіри.
Роздумуючи над відомим прислів’ям «Вітру не буде. Треба гребти руками», Олена Стяжкіна пояснила його латинське походження: «Nullus ventus est» – «Вітру немає». Але він завжди повертається. Важливо знати свій порт призначення, який для України має подвійну назву: «Україна — Перемога». Ми обов’язково переможемо.
**Про Олену Стяжкіну:** Українська письменниця, публіцистка, доктор історичних наук, професор історії, старша наукова співробітниця відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України НАН України.