У діда дві коняки було, корова, вівці, порося. Дом хароший, залізом укритий. Через це розкулачили й на 10 год одправили в Сибір. Амбар перевезли в колхоз.
Батько тіки построїлися. Дітей уже четверо було. Тримали свиню харошу. Брат материн подарував корову, що давала 35 літрів молока. Ми тіки нею і жили.
Мати записалася в колхоз. А батько чось мєдлів. Прийшли й забрали коня, свиню і 20 поросят. Я стояла на скамейці й дивилася у вікно, як поросят скидали у велику кашолку. Свиня на всю повозку лежала. Зняли залізо з хати, бо кулацький син.
Батька тримали десь п’ять місяців. Тоді він у колхоз вступив. Але до нас ще приходили багато разів. Мати ховала батьків шерстяний костюм у колисці. Щитався празничний, у церкву одягали такі тоді. Ще в ясла до корови щось своє запорпувала. Швейну машинку закидала тряпками нашими, а то і її забрали б.
Тих, хто ходили по хатах, називали “сутички”. Вони більш нічого не робили, тільки відбирали. Комуністи. Як материну сестру розкулачували, а в них картошки багато було, вони привезли до нас. За сараєм викопали яму і туди її. Сусід побачив і доніс. Прийшли й викопали ту картошку. Всю забрали.
Митро Ворона був у селі з кріпаків. Починяв хати і крив соломою. А тоді люди вже не мали чим платить, то він помер. Такий здоровий мужик. На участку ховали, в садку. Без гроба. На ряднуху поклали, викопали яму неглибоку, вкинули, ряднюгою прикрили й закопали. А ми оце все бачили. Тоді його жінка вступила в колхоз і їм помоч давали. Корова в них була. Шестеро дітей живі осталися.
За 9 кілометрів мати на коромислі носила молоко продавати. Потім купить мукички чи пшона на стакан продавали на ринку. Може, крали де чи получали.
За 80 кілометрів у Волочево на санчатах мати платки возила та юбки. Не було там голоду, в Росії. Магазін зробили там і продавали цю одежу. Йдуть у магазін, кажуть: наші платки лежать. Мати говорить: “Мої там два рушники бачу”. Це ті, що вона ховала біля корови.
Вкинули в яму неглибоку, ряднюгою прикрили й закопали. Без гроба
Сусідка Кулина чоловіка й сина похоронила. Ми до неї ходили. Вона сиділа на печі, хатка поганенька була. Та каже: “Дайте мені ліпьошечку”. Ми до мами і просимо. Дала нам штири ліпйошки зі споришу, й ми понесли. Сидить Кулина зігнута. Ми й не бачили, коли вона їх поковтала. А мама каже: “Діти, вона завтра всьо равно вмре. Мені не жалко”.
Мати молоко продавала, а як хто бідний просив, то давала так, як єсть лишнє. Нам сир робила й ліпьошки зі споришу. Насуше його, додасть трошки мукички, шоб держалося, і пече. Рябчик варила молоко і трошки пшонця. Отак ми вижили.
Записи зроблено в рамках проєкту “Голодомор: Мозаїка історії. Невідомі сторінки”, втіленого за підтримки Українського культурного фонду