“Особливий статус” Донеччини і Луганщини у складі України торкнеться безпосередньо усіх нас. Щодня ми відчуватимемо на собі наслідки цього рішення. Численні соціологічні дослідження упродовж років показують, що абсолютна більшість громадян України не підтримує “особливого статусу”. Це радше здорова інтуїтивна позиція, яка базується на природному спротиві ворогу та його ультиматумам. Але я певен, що навіть ті, хто проти, не до кінця усвідомлюють, наскільки жахливими будуть наслідки.

Нарощуючи військову присутність на нашому кордоні, Росія має до України конкретну офіційну вимогу це впровадження Мінських домовленостей, які передбачають “особливий статус” для так званих “народних республік”. Лавров й інші представники кремлівської кліки прямим текстом заявляють, що виконання Україною “Мінська” й надання Донбасу “особливого статусу” вирішить проблему.

Тож давайте спробуємо зазирнути у майбутнє і уявити, чому нас так до цього підштовхує Росія і до чого призведе таке нібито мирне врегулювання. Трансформуємо ці, здавалося б, абстрактні положення законів і домовленостей у прості побутові та повсякденні обставини для звичайного громадянина, тобто для кожного з нас.

Перше і засадниче. Прийняття Мінських домовленостей як основи врегулювання, є фактичним визнанням Україною того, що то була не російсько-українська війна, а якийсь внутрішній конфлікт. Там жодного слова про збройну агресію Росії, а лише про наше примирення з нібито “повсталими” республіками Донбасу. Це закладає основу для довготривалої політичної і правової відповідальності за усе це України, а відповідно і кожного її громадянина.

Прийняття Мінських домовленостей як основи врегулювання, є фактичним визнанням Україною того, що то була не російсько-українська війна, а якийсь внутрішній конфлікт

Отже, друге про подолання соціально-економічних наслідків війни та окупації Донеччини і Луганщини. Якщо ми фактично визнаємо, що це було внутрішнє “громадянське протистояння” в Україні, а Росія тут майже ні до чого, то тягар відбудови це проблема самої України. Тільки за офіційними розрахунками Кабміну і лише станом на минулий рік відновлення Донеччини і Луганщини обійшлося б у $20 млрд. Треба пам’ятати, що окрім заліза і бетону, війна має своїм наслідком купу соціальних питань сироти, інваліди, ветерани ЛДНР, яким потрібна буде пенсія, реабілітація та лікування тощо. Але зупинимося поки на $20 млрд, хоч авторитетні українські і західні аналітики ще кілька років тому називали суму в рази більшу.

Що ж це означатиме для нашого державного бюджету. Аби відновити зруйнований Донбас, нам доведеться чотири роки жодної копійки не витрачати на Збройні сили і озброєння (у 2022 році бюджетне фінансування цієї сфери становить близько $5 млрд). Або ж на два з половиною роки повністю припинити фінансування сфери охорони здоров’я всієї держави. Або на чотири роки цілковито відмовитися від фінансування освіти. Чи, наприклад, на п’ятнадцять років забути про виплату субсидій. Або на сто років зупинити соціальні виплати українським породіллям. Додайте сюди чинник часу. До прикладу, фахівці з розмінування кажуть, що цей процес на окупованій території триватиме кілька десятиліть.

Відновлення Донеччини і Луганщини обійшлося б у $20 млрд

На поверхні очевидний висновок: відновлення всього зруйнованого війною та окупацією стане непосильною ношею для України. А ще відволікатиме увагу і ресурси від багатьох інших питань, з якими ми досі не впоралися. Ця проблема і постійні дискусії довкола неї постійно виснажуватимуть державу та кожного з нас.

Хтось скаже, що ми можемо розраховувати на фінансову допомогу західних партнерів. Однак і тут виникає два запитання. Яких масштабів і якого цільового призначення буде ця допомога? І чи не призведе це до згортання інших програм західної допомоги для підтримки реформ і розвитку всієї України?

Третє безпека і провокації на вулицях наших міст. Коли ОРДЛО стане частиною України з “особливим статусом”, кожен з нас не зможе спокійно почуватися на цій території. Особлива небезпека у тих краях чекатиме на українських військових, прикордонників та представників інших офіційних державних інституцій, яких відрядять туди нести службу. Бо відповідно до Мінських домовленостей Україна зобов’язана гарантувати амністію “учасникам подій на території Донецької, Луганської областей”, визнати результати “місцевих виборів”, які мають відбутися ще під контролем росіян, а також ми маємо погодитися з тим, що згодом “народну міліцію”, тамтешні прокуратуру і суди сформують ось ці органи нібито місцевого самоврядування.

Не складно собі уявити, як саме колишні співробітники окупаційних адміністрацій ЛДНР на своїй території ставитимуться до мешканців інших регіонів України. Можна лише поспівчувати тому з нас, кому доведеться мати справу з місцевою “народною міліцією”, “прокурорами” чи “суддями”. Хоч ми і перебуватимемо формально на території своєї держави, але вона навряд чи зможе чимось нам допомогти у даному разі. Окрім того, в межах однієї держави буде неможливою ефективна співпраця між представниками “правоохоронних” органів ОРДЛО і такими ж інституціями в інших регіонах України. Це створить додаткові колосальні проблеми для системи правопорядку і правосуддя.

Тепер подивімося на безперешкодне пересування мешканців ОРДЛО всією Україною. Після “повернення” цієї “автономії” до складу України її мешканці отримають усі права і такі ж необмежені можливості вільно пересуватися територією країни. Врахуйте, що вже вісім років цих людей ретельно опрацьовує російська пропаганда, для якої Україна це держава “фашистів” і “кривавих катів”. З яким настроєм і яким налаштуванням деякі мешканці ОРДЛО приїжджатимуть до Києва чи Львова. Як довго доведеться чекати на першу провокацію чи серйозний конфлікт на вулиці, у транспорті, студентській аудиторії чи десь у кафе?

У залі українського парламенту одразу ж з’являться російські триколори, георгіївські стрічки і панегірики Путіну

Не варто забувати про ще один важливий нюанс. До Верховної Ради негайно повинно бути обрано півтора десятка депутатів-мажоритарників від цих територій. І тут також легко передбачати, з якими поглядами будуть ці “народні обранці”. У залі українського парламенту одразу ж з’являться російські триколори, георгіївські стрічки і панегірики Путіну. Навіть не сумнівайтеся в цьому. Росія неодмінно скористається і цими депутатами Верховної Ради, і безперешкодним масовим пересуванням мешканців ОРДЛО територією України для системної диверсійно-підривної роботи. Вільне курсування різних видів транспорту створить чудові логістичні умови для цього.

Четверте. Особливі права на мовне самовизначення ОРДЛО цілком прогнозовано призведе там до офіційного привілейованого становища російської мови. Це зумовить цілковитий підрив сучасної мовної політики України, яка спрямована на підтримку української як державної. Приклад “автономного” Донбасу слугуватиме прецедентом зухвалого нехтування мовним законодавством для деяких інших регіонів. Цим неодмінно скористаються окремі проросійські елементи в місцевих радах Сходу і Півдня. Україномовним громадянам стане значно важче і небезпечніше захищати свої законні права не лише на Донеччині і Луганщині, але й в низці інших регіонів. Те саме відбуватиметься і з політикою національною пам’яті, і зі сферою освіти. Чекайте на відновлення проспектів Жукова і Сталіна, уроків про героя Путіна у школах окремих регіонів. Ситуація може вийти з-під контролю центральної влади. ОРДЛО як автономна, але офіційно повернута до складу України одиниця, задаватиме темп і градус цій непокорі. Усе це відбуватиметься під дбайливим протекторатом і настановами з боку Москви.

П’яте. Таке врегулювання щодо Донбасу фактично відкладає в тривалу невідомість питання виходу Росії з Криму. Ми можемо говорити про наш подвійний програш. Тому що отримаємо проблемний проросійський Донбас з “особливим статусом” і надовго будемо змушені забути про Крим. Всі довкола України з полегшенням видихнуть, що бойові дії на Сході нарешті припинилися, санкції проти Росії скасують, наступить етап нормалізації відносин. Ну десь колись хтось з-за кордону для годиться згадає, що Крим це Україна. В реальному житті громадяни України, яких змусили залишити Крим, повинні будуть надовго забути про своє повернення на півострів. У Криму окупаційна адміністрація продовжуватиме і посилюватиме послідовну антиукраїнську антикримськотатарську політику.

Отримаємо проблемний проросійський Донбас з “особливим статусом” і надовго будемо змушені забути про Крим

І це далеко не всі “сюрпризи”, які ми відчуємо після “мирного врегулювання” на ось цих російських умовах. Коли міркуєш про викладене вище, неможливо слухати маніпулятивні заяви наших політиків про існування буцімто різних версій читання Мінських домовленостей або про те, що нібито існує вигідний для України порядок виконання положень цього документу. Мовляв, спочатку безпековий компонент, а потім політичний. У таких випадках мені завжди хочеться запитати лише про одне. Яка різниця, в якій послідовності ми забезпечимо Донбасу ось цей дикий, абсолютно вигідний для Росії, “особливий статус”? Як не крути, коли не зроби, наслідки для України і для кожного з нас будуть однаковими.

Під час дискусії про цю проблему завжди виникає запитання про те, а що варто робити, аби не потрапити в цю жахливу пастку. Якщо відповідати тезово, то Україні треба провести добре підготовлену дипломатичну роботу для інформування міжнародної спільноти про те, чому Мінські домовленості є нікчемними з правової точки, суперечать національним інтересам України, а їхня реалізація призведе до масштабних кризових процесів в Україні, що матиме величезні негативні наслідки для всього континенту. Паралельно необхідно готувати інші переговорні пропозиції, які б відповідали факту російсько-української війни, українському законодавству і міжнародному праву (те, чи погодиться на них Кремль, нас має турбувати меншою мірою). Незмінним пріоритетом для України повинен стати розвиток оборонного сектору, санкційна стратегія проти Росії та імператив щодо згортання назавжди відносин з Росією у всіх сферах державної політики. Також, вже зараз треба готуватися до етапу, який наступить після нашої перемоги і поразки ворога. Йдеться про тривалий період спеціального режиму на звільнених від окупантів територіях. Відновлення там суверенітету повинно відбуватися поетапно, під особливим контролем центральної влади, з урахуванням надскладних обставин. Ну і, звичайно ж, ще вчора необхідно було починати системно опрацьовувати питання відшкодування Росією збитків, спричинених збройною агресією та окупацією. На момент закінчення війни ми і весь світ повинні знати, скільки агресор завинив Україні.