Не знаю, де дітися, і хочу швидше розпрощатися. Але нам іще разом іти до метро.
Брала інтерв’ю в колишнього чиновника. Літній, серйозний, поважний, дорого вдягнений. Говорили про високу мету й гідність кожного громадянина, про моральні чесноти, які так треба кожному українцеві. Інакше нація пуститься берега й перестане існувати.
Після розмови прямуємо кілька сотень метрів вулицею.
Я оце згадую інститутського викладача, каже співрозмовник. У нього на іспиті студент відповідав із чужого конспекту. А він тому: “Чужі нотатки не чужа дружина, із задоволенням не використаєш”.
І засміявся. А потім ще раз розповів, бо надто вже жарт подобався.
Де моя маска? чоловік нишпорить перед турнікетом.
Вона в кишені пальта, відповідаю механічно.
От жінки завжди помічають такі дрібниці, сміється. Але як же паскудно в цих масках. Облич не видно, усмішок не видно. Як людям знайомитися?
В інтернеті, ще не розумію, про що він.
Ні, я за живі знайомства. Навколо ж стільки жінок.
І тут мене пробиває:
У вас же дружина є.
А ви знаєте, скільки жінок самотніх? Держава геть не думає про демографічну ситуацію.
І ви вирішили допомогти?
Ну, зробити жінку щасливою надовго я не можу, а от на вечір… Знаєте, яке в мене біополе? Хто потрапляє, то все.