Архів вояка Дивізії СС “Галичина” Романа Вавріва віднайшов колекціонер і реконструктор Андрій Жукевич. Передав приватному музею “Штурм” у Львові. Gazeta.ua вперше публікує фото і документи бійця.
Серед знахідок копії польських проїзних залізничних документів, фото у німецькому військовому однострої, сертифікат на право проживання у США з біометричиним даними та візитка інженера енергетичної компанії у Пуерто-Ріко. Також є фото його батька Івана Вавріва, старшини Української галицької армії.
“Плакети зі світлинами Романа Вавріва я викупив у колекціонера зі США, але у кого він їх взяв не признається. Мабуть, пройшли через не одні руки диллерів, що скуповують старовину, тож відслідкувати уже неможливо. Як мені розповіли, ці плакетки ще до 1990-х висіли на почесному місці в одній із пуерториканських шкіл. Очевидно, Ваврів був меценатом і зробив для закладу значну пожертву. Таким чином йому віддячили”, – каже Андрій Жукевич.
Чоловік досліджує українські військові формації у Третьому Рейху. Вивчає долі вояків дивізії “Галичина”, 2-ї дивізії УНА, протитанкової бригади “Вільна Україна”, батальйонів “Роланд” і “Нахтігаль”, батальйонів шуцманшафту, В “Нахтігалі”, зокрема, служив Роман Шухевич.
Gazeta.ua вдалося дізнатися про родину і долю Романа Вавріва після Другої світової війни. Він народився 4 вересня 1924 року біля села Підгірці на Львівщині, навчався у гімназії міста Броди, а потім у Львівському політехнічному інституті. 1944 року вступив в дивізію “Галичина”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фотографія, яку боялися показувати чужим людям
“Але що цікаво в списках вояків дивізії “Галичина” я Вавріва не знайшов. У журналі “Вісті Комбатанта” також. Хоч він був унтершарфюрер (звання СС аналогічне унтер-офіцеру у Вермахті, – Gazeta.ua). Ще не менш цікавим є те, що на фото одягнений в мундир, який носили танкісти або панцергренадери (мотопіхота, – Gazeta.ua). Але в дивізії “Галичина” не було танків. Можливо, він зголосився в дивізію, а потім перейшов служити в іншу формацію. Наприклад в дивізію СС “Вікінг”. Показував ці світлини представникам діасопори у Великій Британії, які знають багатьох дивізійників. Вони про Вавріва вперше чують і самі здивувалися, звідки в мене ці фото”, – зазначає Жукевич.
Стріляв з гаубиці понад своєю хатою в селі Підгірці
На уніформі вояка видно нагрудні знаки за поранення в бою та за участь у штурмових атаках. Польська пільгова проїзна картка Вавріва дійсна до 1940 року. На ній його фото у шкільному віці. Ваврів мешкав в цей час у Львові.
“Якщо колекціонер розповів мені правду, то після війни Ваврів жив в Іспанії. Але це дивно, бо там мешкало чимало дивізійників, які один одного знали. Річ у тім, що Іспанія не видавала нікого Радянському Союзу. Зокрема, старшина Дивізії Теодор Барабаш з Тернополя наприкінці 1940-х переїхав з Німеччини в Іспанію і там одружився на доньці міністра освіти. Роман Ваврів же з Іспанії переїхав в Пуерто-Ріко і там працював у компанії, яка займалась електрифікацією”, – говорить Андрій.
Про трагічну долю родини Ваврівих розповів заступник голови Галицького братства вояків дивізії “Галичина” Ігор Іваньков. Іван Ваврів був директором школи у селі Ясенів на Львівщині, 1937 року ініціював її будівництво.
“4 січня 1944 року його разом із дружиною Софією замордували польські шовіністи. Бойовики Армії Крайової мали укріплений центр в сусідньому селі Гута Пеняцька і звідти робили набіги. Поряд у лісі базувалися їхні союзники радянські партизани. Це могли зробити і вони. Софію застрелили вдома а обезголовлене тіло Івана знайшли у Підгорецькому лісі. Голову так і не вдалося відшукати, на похороні замість неї в труну поклали подушку і накрили вишитим рушником. А 7 січня 1944 року на Різдво вбили греко-католицького священика Мартина Балюту, який проголошував проповідь на похороні Ваврівів. Також вбили його покоївку та фурмана. Роман Ваврів в цей час навчався у Львові”, – зазначає заступник голови братства.
Після акцій польського терору 28 лютого 1944 року німецькі карателі знищили село Гута Пеняцька разом з мешканцями. 1994 року на будівлі школи в селі Ясенів відкрили меморіальну дошку в память про Івана Вавріва та о. Мартина Балюту.
За словами Іванькова, Роман Ваврів таки служив в дивізії, вишкіл проходив у Нойгаммері. В ступені шарфюрера (старшого десятника, – Gazeta.ua), як навідник підрозділу далекобійної артилерії, брав участь у боях під Бродами, у Словаччині та Австрії. Під час бомбардування отримав важке поранення. Перебував у полоні в італійському місті Ріміні, звідки втік до Іспанії. 1949 року емігрував до Америки. Жив на острові Пуерто-Ріко. Член Львівської станиці Галицького Братства. Помер 2004-го у місті Сан-Хуан.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Чому українці масово вступали до німецької дивізії: історія 94-річного есесівця
Gazeta.ua розшукала племінника Романа Вавріва, який мешкає у Львові. Військовий пенсіонер Олег Шевчук є сином його сестри Іванни. Служив військовим лікарем, закінчив службу у званні полковника на посаді начальника пульмонологічного відділення окружного госпіталю.
“Мій вуйко в Пуерто-Ріко був третьою людиною у великій компанії, яка прокладала високовольтні лінії. Приїжджав в Україну тричі – в 1993, 1994 і 1995 роках. Потім вже здоров’я не дозволяло. Зустрічався з ветеранами-дивізійниками та з однокласниками бродівської гімназії. Його батько Іван Ваврів вчився в тернопільській гімназії в одному класі з кардиналом Йосипом Сліпим. Вступив до легіону Січових стрільців і пройшов всю кампанію від створення УСС до польского концтабору 1921 року. Після того, як батьків вбили поляки, Роман вирішив записатися в дивізію. В артилерію його взяв старшина Микола Палієнко, який служив з його батьком в УСС. Коли я вперше зустрів Романа, запитав чи брала участь дивізія в каральних акціях. Він відповів, що ні, проти цивільних ніколи не виступали”, – згадує Шевчук.
Під час битви під Бродами Роман Ваврів був навідником гаубичної артилерії, яка стояла в селі Сасові. Стріляв через гори Вороняки по київській трасі, кудою наступали радянські війська.
Командир дивізії генерал Фріц Фрайтаг втік з поля бою на власному літаку
“Біля села Підгірці була його рідна хата і сталось так, що стріляв з гаубиці понад нею. За весь час битви навіть не мав часу додому зайти. Коли наступали більшовики, то з першої лінії оборони в полон нікого не брали. Фронт прорвали біля Золочева та Горохіва, де стояли німецькі і мадярські частини. Багато німців здавалися, не хотіли воювати, кричали “Гітлер капут!” Війська перемішались, почався хаос. Вуйко одним із перших по радіозв’язку почув, що командир дивізії генерал Фріц Фрайтаг втік з поля бою на власному літаку. Був поліційним генералом і мав недостатньо військового досвіду. Командування на себе взяв майор Вольф-Дітріх Гайке. Згодом, Фрайтаг був єдним з дивізії, хто за Броди отримав залізний хрест”, – переказує Олег Шевчук розповідь дядька.
Проривався з оточення біля села Червоне. Потрібно було перейти насип залізничної колії, звідки били кулемети.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Під Львовом показали, як билися радянська армія та СС “Галичина”
“Тут налетіла німецька авіація, стали бомбити. Робили це не дуже прицільно, одна із бомб розірвалася біля мого вуйка і вбила німецького майора. Якось він проскочив і побіг в гори. Тоді вони ще не були так вкриті лісом, як зараз. Але й там були вже радянські війська. Його зупинив червоноармієць. Вуйко з ним розговорився і виявилось, що той нещодавно мобілізований з Тернополя. Показав Роману кудою можна вийти. Зрештою, дістався на Закарпаття в село Середнє, де німці формували антидиверсійний загін. Мабуть, із цим і пов’язано те, що на фото він в уніформі Панцерваффе, оскільки загін був поністю моторизований для мобільності”, – розповідає племінник.
Війну Роман Ваврів закінчив у таборі військовополонених в місті Реміні в Північній Італії. Охороняли полонених польські вояки армії Андерса. Переважно це були закерзонні українці.
“Один із вояків допоміг Роману Вавріву втекти з табору. На даху потяга дістався Риму, бо навіть не мав сорочки. Розшукав єпископа Івана Бучка у Ватикані, який допомагав полоненим в отриманні документів Червоного Хреста та потрапити до Іспанії. Там з колишніми полоненими українцями зустрівся генерал Франсіско Франко. Їм дали два місяці на вивчення іспанської мови, а далі скерували на вищі студії відповідно до фаху. Роман Ваврів на той час мав закінчений рік навчання в “Лісівціˮ (лісотехнічний факультет Львівської політехніки, – Gazeta.ua). Стипендію виплачувала християнська фундація “Пакта Романаˮ. Куратором тих студентів був довоєнний посол Польщі в Іспанії граф Потоцький. Після закінчення емігрував до США. Де проживав у штаті Вірджінія до 1959 року. Далі переїхав до Пуерто-Ріко, там у нього народились дочка Марта та син Едвард. Зараз живуть у США”, – пригадує Шевчук.
Дивізійних регалій його дядько ніколи не носив, лише ветеранський однострій. Казав: “Нащо одягати і що святкувати? Ми ж програли”.
1973 року Олега Шевчука через його родинне коріння “запросили на розмову” в КДБ.
“Слідчий казав мені: “Крови советских граждан у Романа на руках нет. Но у нас есть к нему некоторые вопросы. Хотели бы с ним поговорить. Напишите ему письмо”. Я відповів, що писати не буду, оскільки не є йому близьким родичем. Які у них були до нього питання не знаю. В ті часи стали повторно піднімати старі справи по українських підпільниках”, – згадує Олег Шевчук.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Американці вербували українських націоналістів через Ватикан
За словами Андрія Жукевича, після війни більшість солдатів Дивізії були інтерновані в табори полонених в Італії, а офіцери – в Австрії. Чимало залишилось жити в Німеччині і Австрії, мали там родичів. Деякі переїхали в Велику Британію, США, Канаду, Австралію, Аргентину. Відомо про дивізйника, який мешкав в Уругваї.
“Траплялось таке, що людину шукав 12 років і знайшов випадково. Побачив в одному фільмі знимку вояка-дивізійника, зацікавився ним. Шукав в архівах, питався в діаспори і нічого. Знайшов лише одне фото з ним в уніформі. Якось знайомі волонтери їхали на Донбас і зупинилися у Дніпрі. Були в футболках з гербом дивізії “Галичина”. До них підійшов чоловік і сказав, що його батько служив в дивізії, показав фото. Волонтери подзвонили мені, і коли обачив фото, вигукнув: “Я знаю хто це! Шукаю його з 2007 року!” І надсилаю цьому чоловіку фото його батька в уніформі, яке у мене було. Він був вражений. Цього дивізійника звали Стефан Дідик”, – розповідає реконструктор.
Також довгий час шукав дані про унтерштурмфюрера дивізії Антіна Дидалевича. Інженер із Збаража на Тернопільщині, народився 1902 року, орієнтовно в 1925-1927 роках служив в війську польському, був одружений на жінці з заможної родини, мав двох дітей. В дивізії був командиром 3-ї шутцкомпані піонерів (роти саперів із 120 бійців, – Gazeta.ua). Загинув 1944-го в битві під Бродами, біля самого Підгорецького замку.
“Довго не міг по ньому нічого знайти . Аж якось мені з Америки прислали спогади дивізійника Діоніса Плецана. Він родом з міста Чортків на Тернопільщині, був в радянському полоні, відсидів у концтаборах. Мав написані спогади у трьох зошитах. Коли привіз їх у Краків передати далеким родичам, ті відмовились. Хоч були українцями з Перемишля, але споляченими. Його родич Іван Кривуцький, син бійця УПА, вивіз ці спогади у США і згодом переслав мені. Читаю їх, а там все, що я шукав про Дидалевича”, – додає Андрій Жукевич.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Жінка поскаржилася, що наш вояк украв у неї ковбасу. Його розстріляли на місці
Діоніс Плецан був ординарцем Антіна Дидалевича і описує пережиті разом моменти.
У споминах ідеться: коли радянскі війська в 1944 році підходили під Збараж, дружина Дидалевича написала чоловіку, аби терміново забрав її з дітьми. Той був на вишколі у чеському містечку Градішко. Він разом із Плецаном відпросилися у командування, поїхали в Краків, звідти через Львів і Тернопіль до Збаража. Хоч покидати навчання було заборонено, німці багато в чому йшли назустріч. Привіз сімю в Чехію та поселив на зйомній квартирі неподалік вишкільного табору. Носив їм ковбасу з казарми, купував харчі у селян, адже у Збаражі залишили все майно. Перед битвою під Бродами відвіз дружину з дітьми до родичів у Краків. Як склалась їхня подальша доля невідомо, -розповідає дослідник.
За його словами, у 1950-90 роках в Австрії дивізійники тісно дружили з німецькими ветеранами Вермахту, Люфтваффе і Ваффен СС. Спільно відзначали пам’ятні дати, вшановували полеглих. Виходили навіть ветеранські часописи, діяли спілки. Збереглось відео 1985 року однієї з таких спільних зустрічей відзначення річниці прориву з оточення під Бродами.
“Австрійська влада видавала державні нагороди дивізійникам за упорядкування військових поховань. Зі здобуттям Незалежності в Україні почали створювати дивізійні станиці. У 1995 році з ними на контакт почали виходити ветерани-фламандці з дивізії Ваффен СС “Лангемарк”. Адже були знайомі ще з вишколів і разом воювали. Спільно обороняли від радянських військ місто Гайделягер, де знаходився вишкільний табір і останніми з нього виходили. Фламандці надсилали свої штандарти, журнали, сувеніри”, – розповідає реконструктор.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Ніхто до хати держави не принесе. Україна потребує крові”
В центрі австрійського міста Фельдбах, біля кафедрального собору, споруджено пам’ятник воїнам 1-ї Української дивізії УНА. На міському цвинтарі поховано 17 вояків дивізії, які полягли в боях за місто.
“Але в 2018 році значки дивізії “Галичина” – синьо-жовті левики – вилучили з пам’ятників. Очевидно, з подачі Росії. Хоча, коли створювали Бундесвер і армію НДР, то їхній кістяк складали саме вчорашні офіцери Хеєр (сухопуних військ Третього Рейху, – Gazeta.ua), Люфтваффе і Ваффен СС. Навіть уніформа була схожа, тільки без гакенкройца. Каска армії НДР М56 була розроблена ще за нацистів, тільки тоді не встигли прийняти на озброєння. Сухарні сумки що в Бундесвері, що в війську НДР були майже ідентичні вермахтівській. Армія НДР була найбоєздатнішою серед армій країн Варшавського договору. А начальник штабу дивізії “Галичина” німець Вольф-Дітріх Гайке після війни працював у компанії Ауді”, – каже Жукевич.
14-та гренадерська дивізія Ваффен СС “Галичина” формувалась із 1943 року з українців-галичан. До її лав зголосились 83 тис. добровольців, із-поміж яких відібрали 16 тис. Командиром дивізії був призначений генерал Фріц Фрайтаг.
Улітку 1944 року дивізія разом із 13-м корпусом четвертої танкової армії тримала оборону біля м. Броди. В результаті наступу радянських військ 18 липня 13-й корпус у складі 6 дивізій потрапив в оточення, а “Галичина” була кинута на різні ділянки фронту для ліквідації небезпечного становища. Після жорстоких боїв із 50 тисяч оточених німецьких військових прорватись з оточення змогли 20 тисяч солдатів і офіцерів.
Дивізія завдала ворогу значних втрат та вийшла з котла разом зі штабом, і знаменами, отже, не була розбитою. З 11 тис. українських дивізійників загинули і потрапили в полон майже 4 тис. 1 тис були важко поранені. Близько 3 тис. вдалося вирватись з оточення, ще 3 тис. поповнили лави УПА.
Наприкінці 1944 була сформована нова дивізія загальною чисельністю 18 тис. чоловік. Наприкінці 1944 року на початку 1945 року дивізія “Галичина” вела оборонні бої в Словаччині і Словенії. На початку березня 1945 року дивізія за розпорядженням Українського Національного Комітету була включена до складу Української Національної Армії під командуванням генерала Павла Шандрука.
У квітні 1945 року дивізія відбила в радянських військ замок Ґляйхенберґ в Австрії. Завдяки українським воякам містечко Ґляйхенберґ не попало під радянську зону окупації Австрії. Наприкінці квітня дивізію вивели зі складу військ СС та присвоїли нову назву 1-а українська дивізія Української національної армії.
Після капітуляції Німеччини вояків дивізії інтернували у британській та американській окупаційних зонах, а після 1948 року вони роз’їхалися по всьому світу у США, Канаду, Австралію, Аргентину та інші країни.
Нюрнберзький процес 1945-1946 років не знайшов доказів скоєння бійцями “Галичини” воєнних злочинів. Згадки про неї немає в обвинувальному акті, жодного вояка дивізії не засуджували.
У вересні торік шостий апеляційний адміністративний суд ухвалив рішення, що символіка дивізії СС “Галичина” не належить до нацистської.