У Києві та Мюнхені поставили виставу про українських біженок
18 грудня в Київському драматичному театрі на Подолі показали виставу режисера Максима Голенка за п’єсою Наталки Ворожбит “Зелені коридори”. Паралельно спектакль поставили в мюнхенському театрі “Каммершпіле” в постановці Яна Гокеля. Ця п’єса про те, як чотири жінки вийшли зеленим коридором з України в Європу. Вони всі різні, але їм однаково складно за кордоном. У постановці суміш чорного гумору і знакових подій, які зафіксувала в п’єсі Наталка Ворожбит.
Актори та творці вистави розповіли про виклики і ключові для них моменти в підготовці та грі
Передусім було цікаво заглибитися в історичні моменти, каже Лариса Трояновська, актриса. Покладалася на режисера, на його смак, розум, уміння. На розповідях про чотирьох жінок фактично розкрилася історія українського народу, наскільки це можливо за короткий час вистави. П’єса вкотре продемонструвала, що жінка завжди залишається жінкою. А якщо є жінка, буде продовження, життя, земля, нація.
У моєму досвіді вже є кілька вистав про війну. В умовах повномасштабного вторгнення, звичайно, про це важче говорити. Хочеться більше про те, що надихає. Але головний меседж, що ми живі й житимемо, ми витримаємо цю страшну, несправедливу війну.
Актриса Наталка Кобізька грає біженку Аліну з Бучі, яка стала жертвою зґвалтування.
Монолог настільки емоційно сильний, що потім я два дні намагалася відійти, ділиться актриса Однак це потужний досвід. Хотілося б, щоб кожен глядач відчув силу тексту, написаного Наталкою Ворожбит. Те, що вона туди заклала, є неймовірним. Адже це жива мова кожної з нас. Для мене ця п’єса про наше сьогодення, про важкий вимушений вибір. Українці зробили його через те, що мають хворого сусіда. Це моя сьома вистава про війну в Україні, й нині справді важко мати якусь іншу тему для мистецтва. Проте головне, щоб вистави викликали емоції, спонукали до боротьби і взаємодопомоги, а також нагадували: хоч би в яких умовах ви нині перебуваєте, війна не закінчилася. Інакше ризикуємо перетворитися на інфальтильну масу.
Даша Малахова написала одну зі сцен.
Це про мій досвід у Будапешті. Граю актрису, тому можна сказати саму себе. Просто довелося гіперболізувати зірковість, гламурність. Вистава стала сеансом психоаналізу не тільки для глядачів, але й для мене. Ми живем у складні часи, про багато речей не кожна людина може сказати, а у виставі їх озвучують. І є можливість відрефлексувати, поплакати, постраждати, порадіти, проаналізувати, подивитися на ситуацію з різних боків. І це допомагає. Це занурення в конденсовану реальність, яка нібито різка, страшна, проте деколи смішна. Раніше здавалося, що буде ще гірше, якщо постійно длубати цю рану, але виявилося навпаки: часте проговорення трагедії трохи притуплює біль. У виставі звучить жива музика і спів. Мене це вражає. Кожен рух, кожну ноту синхронізовано акторами, режисерами, музикантами за кулісами. Навіть виникала думка, що було б круто поставити камеру, щоб глядач розумів, що все відбувається наживо. Була і трудність для акторів: сцена під нахилом і ми постійно граємо під кутом.
Після спектаклю глядачі дякують, але це сприймається трішки по-іншому, ніж зазвичай. Коли це класичний твір, люди дякують за гру, а в цьому випадку за посил п’єси. Для мене основний меседж це повернення додому.
Це занурення в конденсовану реальність, яка нібито різка, страшна, проте деколи смішна
Ми почали ставити цю виставу, коли я настільки була заряджена на роботу, що могла виконувати все, розповідає акторка Марія Деменко. На початкових етапах необхідно було бути фізично готовим до того, що тебе експлуатуватимуть на повну: доводилося бігати, казати текст, співати, ще ідучи під сценою в темряві. Максим Георгійович підійшов за два тижні до прем’єри й запитав, чи вивчу я репліки німецькою за цей період? Довелося напружитися самій і напружити подругу, яка тоді жила в Німеччині. Вона мені записала, як правильно вимовляти слова.
Основу вистави сконцентровано на чотирьох біженках, а я їх підоснова. Довго думала, як описати свого персонажа. По суті це навіть не привид, а дух. Він приходить у вигляді митника, смерті, НКВДиста, будь то зло чи захист для кожного з нас. Це те, чим ми живемо, й те, що ходить поряд. Я згадувала, як я тікала з Одеси через дві країни, як це було страшно. Тому мій меседж: треба говорити, не варто замовчувати свій біль, попри весь жахливий досвід, який ми нині переживаємо, будувати себе всередині і свою країну.
Катерина Рубашкіна грає матір, яка виїхала з дітьми.
Багато речей були знайомі та зрозумілі, бо я, як і моя героїня, виїжджала за кордон. Це був складний досвід. Проте ця п’єса про надію. Є сцена, де пропонують поїхати на екскурсії, все безкоштовно і має бути цікаво, але тобі не хочеться. Ти лише стежиш за новинами й чекаєш, коли буде змога повернутися додому.
Вистава будується не як лінійна історія, а як уривки життя. Її треба дивитися з відкритим серцем, домішуючи почуття гумору. Ідеться про відважний крок, який ми зробили. Це пам’ять, що формує нашу гідність і силу духу.
Ця п’єса про першу хвилю тимчасово переселених осіб, каже Наталка Ворожбит, драматургиня. У ній багато впізнаваного, є можливість посміятися, поплакати. У мене є картина, на якій зображено чотирьох жінок й усі вони різні. Її написав під час німецької окупації в одному українському селі місцевий художник. Він змалював сюжет із німецької листівки. У моїй п’єсі також чотири героїні, й усі вони так само різні. У цьому вбачаю якийсь дивний зв’язок.