19 грудня 1918 року Київ став свідком знаменної події: на Софійській площі відбувся військовий парад Директорії УНР, що ознаменував тріумф повстання проти гетьмана Павла Скоропадського. Невдовзі після цих подій Симон Петлюра став ключовою фігурою республіки, уособлюючи боротьбу за вільну Україну.
Проте його постать, як і багатьох національних лідерів, пройшла складний шлях крізь історичні випробування та пропагандистські нашарування. Лише зараз українське суспільство поступово переосмислює його роль, виводячи з тіні радянських міфів.
Західна преса свого часу зазначала, що Петлюра відстоював дві основоположні для України цінності: свободу від Росії та землю для селянина. Пріоритетом для нього була саме національна незалежність. Це прагнення зробило його одним із найзапекліших ворогів імперії в російській історіографії та пропаганді.
Внаслідок багатовікових спотворень, постать Петлюри, поруч із Мазепою та Бандерою, досі складно повертається до національної пам’яті українців. Перший повнорозмірний пам’ятник голові Директорії з’явився лише у 2017 році у Вінниці. На його батьківщині, в Полтаві, питання встановлення монументу до сторіччя його смерті у 2026 році досі перебуває на стадії обговорень.
Історик Олександр Кучерук пояснює, чому Кремль так ненавидів Петлюру, розкриває його відмінності від сучасних політиків та аналізує причини поразки УНР в очах Європи. Нещодавнє присвоєння 152-й окремій єгерській бригаді імені Симона Петлюри указом президента Зеленського свідчить про зміну ставлення. За кордоном, зокрема в Польщі, вже існує пам’ятник Петлюрі поруч із Юзефом Пілсудським.
Важке повернення Петлюри до національної пам’яті значною мірою зумовлене глибоко вкоріненими радянськими ідеологемами. Історик наводить приклад, коли представниця Київради уникала вимовляти прізвище «Петлюра» під час обговорення встановлення пам’ятника. До 1991 року його постать у підручниках і довідниках подавалася виключно як ворога та бандита.
Проте ситуація поступово змінюється, і здригання від прізвища зникає. Значним кроком стало перейменування у 2009 році київської вулиці Комінтерну на вулицю Петлюри. Це символічне включення його імені до топонімічного середовища столиці сприяє нормалізації сприйняття.
Встановлення погруддя Петлюрі в Рівному у 2001 році було сприйнято як прорив «радянської стіни несприйняття». Це дозволило поступово змінювати публічний образ лідера УНР.
Сучасне покоління молоді останні десятиліття вивчає постать Петлюри як національного героя, що відповідає його реальній ролі в історії. Попри це, процес повного усвідомлення його спадщини ще триває, зустрічаючи відголоски старої пропаганди.
Іноді можна почути, що єдиним значущим досягненням Петлюри було відправлення Української республіканської капели до Європи, що прославила «Щедрика» Леонтовича на весь світ. Однак історик зауважує, що навіть таке сприйняття вже є позитивним зрушенням, адже показує його постать не лише як «антисеміта».
Серед видатних особистостей української історії, таких як Винниченко, Грушевський та Шевченко, Євген Онацький назвав Петлюру «Чесністю з ідеєю». На відміну від Грушевського, який повернувся до радянської дійсності, та Винниченка, який ледь втік, Петлюра очолив і продовжив боротьбу за незалежність. Він вів її навіть в еміграції, і діяльність уряду УНР в екзилі завершилася лише на початку 1990-х років передачею повноважень незалежній Україні.
Радянська влада побоювалася Петлюри в еміграції саме через його незламну боротьбу за національну ідею. Він продовжував тримати український національний прапор, ставши частиною радянської «тріади» ворогів: «мазепинці – петлюрівці – бандерівці». Тих, хто повернувся до СРСР під оманливим покровом українізації, ліквідували, бо вони повірили в «добрих більшовиків».
Гетьман Скоропадський запізно усвідомив свою помилку, називаючи Петлюру «людиною з галицькою закваскою» та плутаючи українську національну ідею з «крайнім шовінізмом». Він став повноцінним українським діячем лише в еміграції, але тоді вже було пізно. Виховання в російській культурі та «малоросійство» завадили йому раніше зрозуміти націоналістів українського штибу.
Оточення Скоропадського, включно з графом Келлером, підштовхувало його до рішень, таких як «Федеративна грамота», що передбачала союз із «великою демократичною Росією». Це, разом із регресивною земельною реформою, призвело до антигетьманського повстання та його падіння.
Повалення гетьмана було зустрінуте українцями з ентузіазмом, оскільки зупинилася регресивна земельна реформа. Однак Директорії бракувало офіцерів та кваліфікованих адміністраторів для поширення ідей незалежності. Більшовики, зі свого боку, ефективно використовували примітивні, але дієві гасла, як-от «Земля – народу!» та «Влада – Радам!», проводячи активну агітацію.
Соціалізм, який пропагувала Директорія, розумівся як справедливість — національна та соціальна. Після від’їзду Винниченка, Петлюра усвідомив, що національна справедливість має бути на першому плані. Це передбачало будівництво національної держави, де могли б бути реалізовані соціалістичні гасла.
Однак більшовицька Росія в цей час демонструвала «успіхи» у боротьбі зі своїми ворогами, переконуючи багатьох в Україні, що копіювання радянської влади принесе порядок.
На жаль, тогочасне українське суспільство, переважно селянське, мало невироблену національну свідомість. На 1914 рік в Україні виходила лише одна щоденна україномовна газета, тоді як у Фінляндії – п’ять. Проте такі ініціативи, як газета «Рада», поступово готували суспільство до сприйняття національних ідей.
Елементи державності, такі як власні гроші («горпинки», «яєчня»), теж сприяли формуванню свідомості. Це був рух до ідеї єдиної соборної України, але бракувало міцності для повного утвердження.
Симон Петлюра приділяв значну увагу дипломатії, адже УНР перебувала під тиском з усіх боків: більшовицькі війська, поляки, румуни та угорці. Його дипломатичні зусилля були життєво необхідними для виживання молодої держави.
Попри нетривалість, існування Української Народної Республіки, а також діяльність Грушевського, Скоропадського, Винниченка та Петлюри, мали величезне значення. Без УНР не було б Української РСР як федеративної республіки у складі СРСР, а отже, не було б і сучасної незалежної України.
Історик порівнює Петлюру з президентом Віктором Ющенком, відзначаючи їхню здатність генерувати прекрасні державницькі ідеї, але стикатися з труднощами в їх повній реалізації через відсутність широкої підтримки. Петлюра був харизматичним та розумним, і хоча зовні непоказним, притягував людей своєю щирістю та вірою у справу.
Його промови, наприклад, на селянському з’їзді під час Центральної Ради, мали більший вплив, ніж у відомих літераторів, таких як Винниченко.
Петлюра, який у дитинстві захищав єврейських хлопчиків, особисто не бажав погромів. Він видавав відозви із загрозою судів та розстрілів для винних. Однак влада УНР була надто слабкою, а територія її контролю швидко звужувалася, що унеможливлювало ефективне припинення насильства на місцях.
Військові можливості утримувати та наводити порядок на всіх землях були обмежені, що породило сумний анекдот про «Директорію у вагоні, територію під вагоном».
Тодішня Європа, керована «бізнесовим розумінням ситуації», не бажала бачити Україну незалежною. Значні інвестиції в російську економіку змушували європейців віддавати перевагу спілкуванню з єдиним центром, а не з новоутвореними державами. Потужні російські та польські впливи успішно переконували Європу в «фантомності» України.
Навіть за гроші УНР не змогла купити зброю. Ця відсутність підтримки стала однією з ключових причин поразки. Сучасна ж Україна, на відміну від періоду УНР, отримує значну моральну та військову допомогу від Європи, що є вирішальним у нинішній боротьбі.
Петлюра продовжував нести прапор української незалежності навіть у, здавалося б, безнадійних умовах. Ця unwavering віра в перемогу української сили та духу, на думку історика, перекриває всі його недоліки та помилки. Саме тому він був і залишається настільки ненависним для більшовицького та російського режимів.
Історія з розстрілом полковника Болбочана залишається складною та болючою сторінкою. Болбочан був справжнім військовим, але коли виникли проблеми з виконанням наказів, його віддали під військовий суд, який засудив до страти. Хоча Петлюра особисто не втручався і не приймав сторони, це рішення відображало тодішню складність ситуації з армійською дисципліною.
На відміну від багатьох сучасних політиків, Петлюру ніколи не звинувачували у грошових зловживаннях. Він жив «на мінімалках», що вирізняє його на тлі звинувачень у корупції, поширених сьогодні. Хоча сучасні державні інститути сильніші та мають механізми боротьби з корупцією, принцип особистої чесності Петлюри є знаковим.
Гетьман Скоропадський виправдовував свою нерішучість тезою, що «українець в душі – демократ», тоді як Петлюра мав «повадки диктатора», і зрештою програли всі. Для сучасної України, щоб уникнути повторної поразки, головним є дотримання закону.
Історик наголошує, що основа будь-якої держави – це закон та його безумовне виконання. Україні не бракує культури чи національного надбання, але бракує дотримання базових правил у всіх сферах життя. Лише коли суспільство почне виконувати власні закони, держава зможе розвиватися і досягти значно більшого.