У парламенті розгорається боротьба за право народних обранців працювати одночасно і в Раді, і в уряді. Сумісництво колись було в парламенті протягом кількох скликань та особливо добре вмонтувлось за часів експрезидента Віктора Януковича. Позбутись його вдалося лише після Революції гідності.
Йдеться про закон, який дозволить народним обранцям одночасно обіймати посади прем’єр-міністра, віцепрем’єр-міністра, міністра, заступника міністра чи інші політичні посади, не припиняючи депутатських повноважень.
Старі тлумачення втратили актуальність
Ця ініціатива викликала жваве обговорення, бо суперечить попереднім тлумаченням Конституційного Суду.
Згаданий законопроєкт передбачає внесення змін до законодавства, які дозволять народним депутатам обіймати посади у виконавчій владі. Це означає, що депутат, не втрачаючи мандата, зможе працювати на політичних посадах, таких як прем’єр-міністр чи міністр.
Народний депутат Віталій Безгін (“Слуга народу”), член Комітету з питань організації державної влади, вважає, що рішення Конституційного Суду від 4 липня 2002 року, що забороняє суміщення мандата депутата з посадами в Кабінеті Міністрів, вже не відповідає сучасним реаліям. За його словами, посади міністрів та їхніх заступників давно стали політичними, що робить попередні тлумачення застарілими.
“Така практика успішно працює в 19 європейських країнах, де депутати можуть поєднувати законодавчу та виконавчу діяльність. Це дозволяє підвищити ефективність роботи уряду та парламенту”, вважає Безгін.
Так, подібна практика суміщення посад дійсно працює у європейських країнах і є нормою. Наприклад, у країнах парламентської демократії, таких як Німеччина чи Франція, депутати нерідко обіймають урядові посади, що сприяє швидшому втіленню політичних рішень. В Україні ж подібні зміни можуть викликати як підтримку, так і спротив, адже наше суспільство чутливе до питань концентрації влади.
Автори законопроєкту парламентарі Галина Третьякова, Максим Павлюк, Олег Бондаренко, Андрій Клочко та Олександр Федієнко аргументують, що такі зміни сприятимуть кращій координації між законодавчою та виконавчою гілками влади.
Провладні експерти зазначають, що дозвіл на суміщення може підвищити ефективність роботи уряду, адже депутати, які мають досвід законотворчості, зможуть безпосередньо впливати на виконавчі процеси.
А критики цієї ініціативи – навпаки, застерігають, що це може порушити принцип розподілу влади, закріплений у Конституції. Вони вважають, що за таких умов руйнується принцип розподілу між гілками влади та принцип підзвітності.
під час представлення та голосування за бюджет сумісник буде в сесійній залі як представник фракції, який матиме право голосувати, чи в урядовій ложі серед міністрів?
Мовляв, сумісництво це “політичний кентавр” чи “політична шизофренія”, що може навіть у загальних процесах постійно викликати конфлікт інтересів. Бо яку роль виконуватиме такий політик під час години запитань до уряду: нардепа чи міністра? Або, наприклад, під час представлення та голосування за бюджет сумісник буде в сесійній залі як представник фракції, який матиме право голосувати, чи в урядовій ложі серед міністрів?
Водночас, у гострих дискусіях питання сумісництва пригадують негативний приклад десятилітньої давності, як один із найпоказовіших.
Це тоді, коли народному депутату-регіоналу і водночас міністру оборони Павлу Лебедєву оголосили підозру в державній зраді. Він отримав заочний арешт у справі про розстріли на Майдані.
У чому потреба?
Якщо обʼєктивно, то можна було б сказати, що законопроєкт 13304 відкриває нові можливості для співпраці між парламентом та урядом, але водночас ставить під сумнів чинні конституційні норми. Чи вдасться ініціаторам переконати Конституційний Суд у необхідності перегляду попередніх рішень? Це питання залишається відкритим. Наразі дискусія триває, а суспільство та експерти уважно стежать за розвитком подій.
Нагадаємо, що стаття 78 Конституції України забороняє сумісництво для народних депутатів.
Там чітко та недвозначно написано:
“… народні депутати не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку”.
Незважаючи на це авторам ініціативи здається, що загальна заборона на те, щоб народні депутати займалися оплачуваною діяльністю, в чинному законодавстві розмита, а в “правозастосовній практиці виникає істотна правова невизначеність, що створює підґрунтя для неоднакового тлумачення закону”.
Крім того, вони вважають, що те, як Конституційний Суд України тлумачить поєднання депутатського мандата із обійманням посад у виконавчій владі, зокрема в Кабміні, визнавалося таким, що суперечить принципу поділу влади, вже не є актуальним, бо посади членів КМУ були виключені з переліку посад державної служби і прирівнювались до політичних посад. Ба більше, представники “Слуг Народу” впевнені, що це відповідає принципу політичної відповідальності.
Можна лише припустити, що, ймовірно, представники більшості цією ініціативою намагаються намацати “софістичні” шпарини та у власний спосіб трактувати законодавство, щоб одночасно “залатати” проблему з кадрами на посади та голосами в сесійній залі. Або ж це просто протягування закону під себе чи конкретних нардепів. Зрештою, і це не нове в українській політиці.
Але очевидно, що самого політичного бажання замало, а раціональних аргументів у таких ініціативах бракує, як і врахування можливих наслідків.
Натомість політичний досвід попередніх скликань українського парламенту чітко продемонстрував, що сумісництво політичних посад це не лише постійний конфлікт інтересів. Це саме ті “граблі”, які щоразу луплять по одному й тому ж місцю політичного лоба.