Десять років війни. Як змінилися ми та світ навколо

Як дивовижно ми змінилися за 10 років війни.

Як сильно ми змінилися за два роки великої війни.

Давайте уточнимо: для сімей загиблих до 24 лютого 2022 року нема малої і великої війни. А це тисячі і тисячі людей і сімей.

Я знаю одного воїна, який зараз під Куп’янськом. Так ось він – син воїна, який загинув у 2015-му під Дебальцевим. І тоді цьому воїну, а ті часи хлопчику, було лише 13 років. Для нього очевидно немає поділу на малу й велику війну. А є лише зламана юність і недобалакане з батьком.

Тому давайте вважати цей поділ умовним. Не водорозділом. А просто новим етапом війни. Тим більше, що багато хто вважає цю війну безкінечною війною між нами та ордою.

Зміни відбулися повсюди і в усіх.

Змінилася сама війна. Мало хто уявляв війну різних рівнів. А у війні є стратегія. Це коли умовний полководець стоїть на високому пагорбі і спостерігає за битвою, віддаючи накази військам. А є тактика. Це там, де маленький взвод мусить іти в атаку під свист куль. І бачить не всю битву, а лише ось ці окопи – і он ту лісосмугу. До якої є наказ добігти і закріпитись. І десь посередині між стратегією і тактикою – оперативний рівень. І на оперативному, середньому рівні, потрібно негайно (оперативно) реагувати на усі зміни на полі бою.

Так от, маємо те, що противник основну помилку зробив стратегічну. Стратегічна помилка – найгірша. Бо далі, щоб ви не робили на оперативно-тактичному рівні – ви вже програли.

Володимир Путін виявився поганим стратегом. Він не розрахував сил сторін.

Самовпевнені росіяни їхали брати Україну за три-чотири дні. І, відповідно, мали сухпаїв на скільки ж. Зате везли парадну форму. І чекали дівчат з хлібом-сіллю. Ага. Не в цьому житті.

Вони їхали нас підкорювати з картами якогось умовно 1943 року. І коли в Сумській області люди попиляли знаки населених пунктів – противник загубив орієнтацію. Цілі колони блукали від села до села, губилися в лісах і полях.

На оперативному і таткичному рівні вони показали власну неготовність. Будь-яка маленька поломка – техніка ставала. І її кидали тут же в полях і лісосмугах.

На цьому рівні виявилася і одна з головних особливостей цієї війни: відсутність такого поняття, як таємниця. З історії минулих війн ми знаємо приклади, коли якийся маршал у спогадах пише: ось ми таємно від противника зосередили 500 танків і 100 тисяч солдат. В цю війну як тільки ворожа колона заходила в село, якийсь дядько дзвонив у Суми друзям, ті знаходили правильних хлопців і здавали їм геолокацію. А хлопці наводили “байрактари” на колони. Таємне пересування військ залишилося в історії воєн минулих століть. А у нас – колони горілої бронетехніки ворога.

І дивіться, що зараз. Розосередитись – чи не основна команда у військах. Обидві армії знають: туди, де одночасно зібралося більше сотні людей, обов’язково прилетить. Пересування – максимум взводними групами. Щоб не стати ціллю. Рух похідними колонами у окупантів призводив до страшних втрат. І вони навчилися.

Змінилася тактика війни. За нею і планування на оперативному рівні. І уся стратегія війни. Зараз навіть Путін не малює стрілок на глобусі. Бо дорого виходить.

Зараз багато хто вірить у російське ІПСО: ось-ось почнеться новий наступ противника на півночі. Тобто у Сумській чи Чернігівській областях.

Заспокойтеся і не панікуйте. Для того, щоб перекинути одну російську бригаду, яка брала Авдіївку, в умовну Сумську область, потрібно її спочатку доукомплектувати, поповнити технікою і особовим складом, провести бойове злагодження. А потім посадити в ешелон і вивезти залізницею на північ. А це 4-5 тисяч бійців. Кілька сотень одиниць техніки. Кілька ешелонів.

А зверху це все бачить супутник Притули і ще десяток супутників союзників. А ще якийся хлопчик з Іркутська похвалиться своїй дівчині і сфоткається на платформі. А фотку через годину покладуцть на стіл Буданову. А ще якийсь наш партизан теж передасть, що ворог кудись збирається. А ще у американців є свій крот у Кремлі, який за тисячу баксів розкаже, що за бригада, куди їде, і скільки самогону купили в дорогу. Переміщення бригади – секрет полішинеля. А для ймовірного наступу потрібно десяток бригад.

І ще. Хто на початку війни знав, що таке дрон? А зараз – війна дронів. Он у нас уже їх виводять як окремий рід військ, на рівні з морпіхами, спецназом чи артилерією. А війна майбутнього – це коли в підвалі універу за 300 кілометрів від фронту сидить студентська група – і керує групою дронів-камікадзе, які в сусідньому ПТУ чи школі учні зібрали на уроках праці, і ведуть бомбардування якоїсь станції, де здійснює погрузку якась шальна бригада противника.

Війна змінилася за два останні роки і вже ніколи не буде такою як зараз. Бо ситуація змінюється щодня.

Слова “байрактар”, “шахед”, керована авіабомба (КАБ) – два роки тому нам не були знайомі. Зараз це знають навіть діти. Як і нові слова і букви, що стали відомі росіянам. І вони врешті запам’ятали не лише окремі латинські букви, а і знають слово “хлопок” (бавовна) в іншому значенні.

Війна змінила уявлення про війну. Війна змінила війну.

Як війна змінила економіку? Почнемо з того, що зараз ми маємо бюджет. В дохідну частину якого збираємо трішки менше половини. Якраз скільки, щоб утримувати ЗСУ і військову інфраструктуру. Решту половину бюджету нам дають союзники.

Інша ситуація на Росії. Увесь світ сподівався, що санкції вже за рік знекровлять Росію. А не вийшло. Бо в погоні за прибутками західний бізнес продасть що завгодно і кому завгодно. І Росія купує в обхід санкцій усе необхідне: по дорогій ціні, зате скільки завгодно.

Хоча теж давайте будемо оптимістами. В основних засобах війни: артилерії, САУ та танках – Росія виробляє 10% від потреб. А на складах танки закінчуються. І скоро на озброєння їм доведеться брати і танки з пам’ятників Т-34.

Ми вражені і “можливостями” економіки Заходу. Економіка Євросоюзу – у 12 разів більша за економіку Росії. Якщо ще брати і увесь цивілізований світ – то його економіка у 22 рази перевищує російську. І усі, виходячи з цього, робили припущення, що Росії скоро буде кирдик. Але виявилося, що в економіці 10 танкерів нафти, сотня танків і один голівудський фільм – однакові по ціні. Але голівудським фільмом по позиціях ворога не відстріляєшся. І Європа за рік нам поставила снарядів менше, ніж Північна Корея Росії.

Виявляється, на війні спроможності міряють не у ВВП, а у конкретній спроможності виробляти снаряди.

Це змінює наші уявлення про економіку.

І світ змушений через нашу війну швидко мінятися. Але нам би хотілося, щоб набагато швидше.

А як змінилося протягом війни відношення союзників до нас? О, це просто прекрасний кейс для майбутніх істориків. Ще два роки тому у Бундестазі точилися дебати: якщо надати Україні шоломи і броніки – це вже буде військова підтримка України, чи ще ні? А зараз німці голосують за передачу нам далекобійних ракет “Таурус”, будують нові заводи з виготовлення снарядів. Німці, яких Друга світова війна загнала в ментальний пацифізм, стають іншими.

Президент Росії, який всю дорогу до війни кричав, що НАТО озброює Україну і це є приводом до демілітаризації (війни), таки накаркав.

Тепер світ мілітаризується.

Змінилося ставлення і до народу в цілому. Історію світу писав хто завгодно, крім нас. І про ту цікаву деталь, що десь із ХVІ сторіччя українська піхота – найкраща у світі, ніхто не знав. Бо українська піхота воювала за поляків, за московських царів, за турків. А у 30-річну війну в Європі – за кого завгодно. Тому ніхто не звертав увагу, чия саме це піхота. І лише зараз світ з подивом виявив, що українська піхота таки краща в світі.

В Європі таки дізналися, що українці роботящі. Ну так, є хтось, хто готовий все життя жити на допомогу. Але більшість готові до роботи. Українські біженці – дуже адаптивні. І європейці тепер хочуть асимілювати нашу молодь. Бо ні вчити, ні виховувати не треба. Бери і радуй свою економіку.

Хто б подумав: Україна у час війни робить велику інвестицію в Європу. Найдорожчу інвестицію ХХІ століття – демографічну інвестицію. І виявилося, що український народ таки має міцні демократичні традиції, соціальний капітал та горизонтальні зв’язки.

А все просто: бездержавний народ і мав у собі розвинути міцні зв’язки не лише в площині вертикальній – влада-людина , а і у горизонтальній – люди-люди.

У 2014 році наша армія воювала в шоломах радянського зразка і кедах. І їсти їй було нічого. На все збирали волонтери. У 2022 році історія повторилася – волонтерство вкотре врятувало країну. І зміцнило націю.

До речі, ця війна і зробила нас нацією. У 2014 році нас ще можна було поділити на схід і захід. А зараз в одному підрозділі воюють вуйко з Карпат, хлопець з Маріка, айтішник з Києва і тракторист з Тернопільщини. І підіть розділіть цих побратимів по якимось надуманим політичним нішам.

Змінилося все. Уявіть, змінився навіть президент Володимир Зеленський. Ще п’ять років тому він був пацифістом і коміком. Він мріяв “дагаваріться пасредінкє”, побачити мир в очах Путіна. Попустило. Виявилося, що головна роль Зеленського не комічна. Він прийняв і зіграв трагічну роль – роль президента воюючої країни. Так, комусь заходить цей образ, когось від нього кривить. Але більшість суспільств наших союзників цей образ прийняла. І парламенти світу аплодували Володимиру Олександровичу стоячи. Звичайно, аплодували народу України. Але ж на умовній сцені в цей час був він.

Ця війна здається не змінила лише народ Росії. Люди, які увірували у свою вищість перед іншими, у свою місію рятувальників світу від усього поганого, навіть й не помітили, що говорять і діють як нацисти.

Російське суспільство хворе на манію величності. З домішкою нелюдської жорстокості до своїх. І тим більше до чужих

Зараз багато говорять про хороших і поганих рускіх. А ми знаємо, що усі узагальнення неправдиві. Але із сумом констатуємо: російське суспільство хворе на манію величності. З домішкою нелюдської жорстокості до своїх. І тим більше до чужих. І ще у них дивне збочення: вони одночасно нас ненавидять, але вважають братами, яких треба врятувати від уявних бандерівців. І змінити це суспільство зможе лише реальна поразка у війні. Коли вони отримають удар по своїй вищості.

Ну і поки що залишимо в загадках: а чи змінилося наше суспільство в електоральному плані? Те, що українці герої, мужні і працьовиті, готові на самовіддачу – це все ми вже разом довели. Але усі 30 років незалежності у політичному плані наше суспільство було як підліток. Хотіло всього і одразу. Хотіло швидких рішень. Хотіло одночасно менших податків і високих зарплат вчителям. І мріяло про халяву.

Я зараз не про всіх. Але узагальнення потрібні, щоб показати тенденцію.

Так ось всю дорогу ми могли щось/когось собі наголосувати, а потім виправляти це все через майдани і війну. І питання питань: чи подорослішали ми?

Час покаже, війна буде довгою.

Але перможемо врешті решт ми.

Слава Україні!