З 13 до 22 червня триває Міжнародний фестиваль кіно для дітей і підлітків “Чілдрен Кінофест”. Проходить в обраних кінотеатрах 12 міст України та на сайті online.childrenkinofest.com. Безкоштовно покажуть 12 повнометражних фільмів із різних країн Європи, а також 19 українських короткометражних робіт, які увійшли до фіналу дитячого кіноконкурсу.
Лише в онлайн-форматі можна переглянути спеціальну програму “Найцінніший вантаж”. Складається з трьох стрічок, присвячених захисту дитинства. Одна з них – це анімація “Найцінніший вантаж” французького режисера Мішеля Азанавічуса.
Мішель Азанавічус – лауреат премії “Оскар” за драму “Артист”. Серед інших його картин – “Кінцевий монтаж”, “Молодий Ґодар” та “Агент 117”. “Найцінніший вантаж” – перша анімаційна робота кінематографіста. Також він є амбасадором United24 – глобальної ініціативи з підтримки України, започаткованої після повномасштабного російського вторгнення. А цьогоріч випустив книжку “Записки з України”, написану під враженням від відвідування нашої країни.
Дія мультфільму “Найцінніший вантаж” відбувається під час Другої світової війни. Недалеко від колії, якою щодня проносяться потяги смерті, мешкають лісоруб із дружиною. Одного разу жінка знаходить у снігу немовля – маленьку єврейську дівчинку. Попри заперечення чоловіка, вона вирішує прихистити дитину, за сюжетом.
За словами Мішеля Азанавічуса, “це не фільм про різанину, війну чи смерть, а світла історія про те, як ланцюжок солідарності може врятувати життя”. В основі сюжету – однойменний роман французького письменника Жана-Клода Ґрумберґа.
Світова прем’єра відбулася торік в основному конкурсі Каннського кінофестивалю, а українська – 8 квітня цього року. Режисер тоді особисто презентував свою стрічку в київському кінотеатрі “Жовтень”. Він також відповів на запитання редактора “Країни” та глядачів.
Чому ви вирішили приїхати в Україну, щоб представити свою нову роботу?
– Я мав нагоду представляти цей мультфільм у багатьох країнах. Але зробити це в Україні – для мене велика честь і привілей. Будь-яка можливість ще раз проявити свою підтримку вашій країні та її бійцям – це гарна нагода, і я завжди її використовую.
До того ж у мене тут багато друзів і я з радістю повертаюся сюди. Я вже приїжджав в Україну багато разів від початку широкомасштабного вторгнення. У цьому залі також бачу багато дружніх облич.
Про що ваша книжка про Україну та чому ви її написали?
– Це галерея портретів українських захисників і захисниць, з якими я мав можливість зустрітися під час своєї подорожі в листопаді 2023 року. Я тоді здійснив поїздку до лінії фронту. Ця книжка – щось на кшталт звіту, до якого входять не тільки мої тексти, а й мої малюнки. На сьогодні вона вийшла тільки у Франції, тому адресується, звісно, французам. Усі доходи від продажу – мої роялті та прибутки видавництва – будуть направлені на платформу United24 для підтримки України.
Чим мультфільм “Найцінніший вантаж” може зацікавити саме українців і як він може бути сприйнятий у нинішньому контексті війни, на вашу думку?
– Мені важко передбачити, як на стрічку будуть реагувати українці в цій ситуації. Але це фільм, який приносить із собою надію. Він показує найгірше та найкраще в людях. А також демонструє, як треба робити вибір, ким бути та як поводитися. Гадаю, це універсальний всесвітній меседж, і українці його оцінять.
Як виникла ідея стрічки та чому ви обрали саме анімацію, хоча завжди знімали ігрове кіно?
– Фільм скоріше обрав мене, а не навпаки. Мій продюсер надіслав мені книжку Жана-Клода Ґрумберґа. Я прочитав її та був глибоко вражений цією простою, але потужною історією. Тому попри вагання та складність, все ж таки вирішити зробити це кіно.
Для нас було очевидним обрати анімаційну форму. Адже інакше складно показувати Голокост, знімати потяги з депортованими до концтаборів людьми. Анімація дозволяла нам не бути прив’язаними до реалізму.
Ми хотіли натякнути на те, що відбувалося. Треба було діяти саме так, тому що фільм адресовано також і дітям. Їм не можна демонструвати жахіття Голокосту безпосередньо, прямо й жорстоко, бо є ризик травмувати. Але інакше все одно не можна про це розповідати, бо ризикуємо набрехати. А ми не хотіли ні брехати, ні травмувати.
Як робився цей фільм і на які візуальні джерела ви спиралися?
– Я робив основні малюнки, створював персонажів, оскільки малюю з десяти років. Але не міг працювати саме над анімацією. Тому ми разом із командою аніматорів шукали, в який спосіб і в якому стилі анімувати тих персонажів, яких я зобразив.
Коли прочитав роман Жана-Клода Ґрумберґа, в мене виникло враження, що це класична література, тому хотів передати відповідний дух. Надихався французьким живописом ХІХ століття. Водночас спирався на тогочасні японські гравюри, зокрема художника Утаґави Хіросіґе, щоб зображення було схожим на ілюстрації. Це дало нам змогу створити саме анімаційний фільм у дусі класики.
Коли ви придумували персонажів, чи були реальні прототипи?
– Прототипів персонажів у реальному житті не було. Єдиний виняток – дружина лісоруба. Коли створював її, спирався на образ італійської акторки Анни Маньяні. Хотів, щоб ця героїня не була гарненькою, як у мультфільмах Disney. Але водночас щоб її зовнішність не була надто жорсткою, бо все ж таки глядачам треба провести з нею майже півтори години. Це жінка, яка на початку стрічки, можливо, й не гарна, але вона стає такою через вибір, який робить, та шлях, який проходить.
Який був бюджет фільму та скільки років ви над ним працювали?
– Робота над стрічкою зайняла шість років. Але на один рік мусив зупинитися через пандемію. За цей час швиденько зняв інше кіно – “Кінцевий монтаж”. Тобто над “Найціннішим вантажем” працював п’ять років. З них два роки тривала загальна підготовка і три роки – виробництво.
Щодо фінансування, то на початку бюджет становив 10 мільйонів євро. Але як це часто трапляється в анімації, ми його перебільшили. Остаточна вартість – 11 мільйонів євро.
Чому багато митців повертаються до теми Голокосту та створюють нові твори про це, тоді як інші трагедії висвітлюють менше?
– З мого погляду, важко визначити ту дистанцію, з якої можна розповідати про такі жахіття. Тому особливо важко показувати ті страхіття, як відбуваються нині. Навіть якщо ми говоримо про Голокост, довгі роки було неможливо зробити про це фільм чи виставу. Свого часу спиралися виключно на свідчення людей, які вижили та мали змогу розповісти. Мені здається, візуальні твори про ті події почали створювали не так давно. Тоді, коли вцілілі почали йти з цього світу. Але наші спроби розповісти якісь частини цієї історії – це вже якийсь доробок. Ми намагаємося це візуалізувати тільки тепер, коли маємо якусь дистанцію.
Чому люди почали забувати різні трагедії?
– Мені здається, ми живемо в таку непевну епоху, де багато всього намішано. Змішуються пропаганда, популізм і демагогія. Люди почуваються загубленими. Вони втрачають частини змісту, розуміння якихось речей. Хочуть забути і про Голокост, і про трагедії сьогодення, бо не дуже розуміють, що відбувається. А це уможливлює збільшення ненависті серед людей. Хотів би дати якусь розумнішу відповідь, але поки що не можу.
Чому у світі так багато зла та чому так складно добру?
– Простіше зробити щось погане, ніж щось хороше. А для брехні достатньо п’яти секунд, тоді як правду треба пояснювати десять хвилин. Мені взагалі здається, що сьогодні добро і зло мають нерівну зброю. А гроші довели до божевілля багато людей. Але не забувайте: я просто фільми знімаю.