На Вінниччині ветеран російсько-української війни Вʼячеслав Стражець розробляє дрони для Збройних сил України. Власне виробництво відкрив після того, як втратив кінцівку на фронті.
Військовий власноруч збирає дрони-камікадзе типу “Джміль”. Вони призначені для доставки корисного навантаження для зниження кількості живої сили, легко-броньованої техніки та обладнання ворога. Їхньою перевагою є відносно низька собівартість і легкість у використанні.
Також у Вінницькій області розвиває власну друкарню учасник російсько-української війни Олексій Логачьов. Ветеран понад 13 років займається бізнесом і продовжує власну справу навіть після повернення з фронту і отримані поранення.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на Вінниччині й зустрілася з підприємцями. Дізналася, як виготовляють дрони й поспілкувалася з ветеранами.
“ДЖМЕЛІ” НОСЯТЬ “ПОДАРУНКИ”
Чоловік у військовій піксельній формі веде довгими темними коридорами. Всередині прохолодно й чути відлуння кожного кроку. Заходимо у маленьку світлу кімнату з вікном. 38-річний боєць Вʼячеслав Стражець прийшов на зустріч зі своєю дружиною. Тетяна розкладає на столі бутерброди і торт, який спекла власноруч.
– Сідайте, зараз попʼємо чаю, – говорить Вʼячеслав і допомагає дружині з приготуваннями.
У кабінеті стоять деревʼяні столи зі стільцями і мʼякий диван. На залізному стелажі під стіною лежать робочі інструменти, деталі для дронів і вже готові “Джмелі”. Пішов у військкомат уже на другий день повномасштабного вторгнення, говорить він.
– Пішов добровільно, до цього в армії не служив, – розказує Вʼячеслав. – До цього був інженером на залізниці, а пізніше – далекобійником у країнах Європи. Якраз готував візу для роботи, але вже знав, що не встигну. Спершу був у роті охорони на Вінниччині, а потім перевели на схід у складі батальйону “Ангели Вінниччини”. Багато побратимів загинуло з мого відділення. Був звичайним солдатом, обслуговував важкі кулемети.
У серпні 2022-го втратив праву руку і повернувся до цивільного життя. Має освіту інженера, тому завжди любив щось проєктувати, говорить ветеран.
– Я отримав важке поранення під час бою, – згадує Стражець. – Зрозумів, що працювати по минулій професії я вже не зможу. Уже на другий день в лікарні думав, чим буду займаться. Перше, що спало на думку – робити саперні лопатки, бо мені їх не вистачало на фронті. Але вийшло так, що натрапив на тему дронів і почав їх вивчати. Коли познайомився з ними, то зрозумів, що дрони – як конструктор лего. Можна збирати будь-що під свої задачі. Знання можна здобути легко, завдяки інтернету, бо інформації море.
Під час тривалого лікування Вʼячеслав пройшов майже всі можливі курси з виробництва безпілотників. Невдовзі почав збирати свої перші дрони.
Ледь поліцію не викликали на нас
– Замовив комплектуючі, зібрав перший дрон, а потім успішного його розбили. Потім ще раз злетіли і розбили. Син сказав, що запускати в нещасливому місці. Перший вдалий політ здійснили якраз на мій день народження, ледь поліцію не викликали на нас, – сміється чоловік. – Завдяки підтримці “Українського ветеранського фонду” отримав фінансову допомогу. Подався на проєкт про розвиток цивільної складової, а саме – дронів. Пройшов курси про складання проєктних заявок і отримав грант з першого разу, хоча навіть не очікував. Тоді повірив у свої сили. Зараз розробляю агро-дрони для обприскування, а ще збираю “Джмелі”. Вони носять “подарунки” за призначенням.
“Джмелі” ефективні в роботі на фронті. Ці безпілотники здатні нести вагу до 1,5 кг і рухаються зі швидкістю 100 км/год. Перший дрон почав збирати девʼять місяців тому. Довго тестував і вчився на власних помилках.
– Помилки дороговартісні, звичайно, – зізнається Стражець. – Один дрон ми розбивали вартістю $300. Щоразу якісь запчастини треба було міняти. Літає у мене син, йому 14 років, бо сам я не можу. Купили пульт для керування дронами, окуляри й замовив компʼютер і 3D-принтер для друку комплектуючих – тримачів, захисних деталей для двигунів. Агрофірми цікавляться також нашими дронами, але поки вони в напрацюванні, бо потрібні спеціальні комплектуючі. Дрони – це другі руки людини, які виконують важку і небезпечну роботу набагато швидше і безпечніше. Їх також можна застосувати для розмінування територій після всіх доопрацювань.
– Перші дрони допомагали збирати дружина й син. Я їм всі руки попік, бо тримав паяльник. Наше покоління не готували до війни, а я просто хочу, щоб мої діти були до цього готові. Щоб син знав, як керувати дроном, мав навички тактичної медицини, – зізнається Вʼячеслав. – Зараз збираю разом із побратимом, який також отримав поранення. Є ще хлопчина молодий, який дуже швидко навчився збирати. Свій перший безпілотник я робив тиждень, а зараз це займає до трьох годин, ну і ще півгодини з ним погратися. Якщо є запчастини, то проблем з часом немає.
ГЛУХИЙ КУТ
Спершу майстер збирає раму. До неї чіпляються двигуни, антена, камера, приймач і батарея. Деталі замовляє за кордоном, але незабаром їх будуть виробляти в Україні. Кожна деталь вартує близько 2-2,5 тис. грн.
Собівартість дрону залежить від завдань, які він має виконувати. Мінімальна вартість безпілотника, що несе до 1,5 кг ваги – від 12,5 тис. грн. Зараз дрони Вʼячеслава допомагають бійцям на сході виконувати бойові завдання. На безпілотник можна встановити камеру, щоб вести розвідку, однак якість зйомки буде надто низька.
– Mavic замінити таким дроном неможливо. Моє завдання, щоб він долетів до місця призначення, – розповідає ветеран. – У дронах немає межі вдосконалення. Найбільша мрія зараз, як і у всіх українців, прогнати ворога з нашої території. Прикладатиму максимально своїх зусиль, щоб вона збулася, щоб не передати війну нашим дітям. Планую масштабуватися, коли підзароблю грошей, щоб розвивати ті проєкти, які потребують більше часу й фінансових вкладень.
Дружина бійця Тетяна вже накрила стіл. Стоїть під вікном і закохано дивиться на чоловіка. Жінка працює лаборанткою в лікарні, але після зміни допомагає Вʼячеславу у майстерні.
– Нічого такого не робила. Він сказав, щоб тут притримала, тут припаяла – те й робила, – ніяковіє Тетяна і згадує перші дні повномасштабного вторгнення. – 25 лютого його вже не було вдома, і я зрозуміла, що він вже стоїть у черзі у військкомат. Відмовляла, але він сказав: “Хто, як не я?”. Без нього було важко. У нас двоє дітей – донька й син. Часто спілкувалися, коли був на фронті. Він завжди був лідером. Дуже розумний, із золотою медаллю закінчив школу, отримав червоний диплом в інституті. Завжди тільки вперед іде й дуже сильний по натурі – я не така.
Якось жінці прийшло повідомлення від Вʼячеслава: “Мене не буде три доби на звʼязку”. Ці три доби були дуже важкі, каже Тетяна.
Просто потрібно більше любові
– Потім до мене подзвонив і сказав: “Я вже не там, де був”. А я чую цей звук реанімаційних приборів і питаю: “Ти в реанімації?”. Зізнався… Одразу поїхала в Дніпро, але він мене вигонив, мовляв, що там буду робити, що за кілька днів приїде додому. Але моє діло бути біля нього. Три тижні були у Дніпрі. Після поранення не змінився, але були емоційні всплески, коли отримував повідомлення від свого батальйону про загибель побратимів. Просто потрібно більше терпіння і трошки більше любові, – каже наостанок жінка.
Вʼячеслав сідає за стіл і показує, як збирає дрони у спеціальних окулярах. Замість правої руки у нього – механічний протез. Коли культя звикне, можна буде встановити сучасний – електронний.
– Ворог налаштувався на довготривалу війну, – каже чоловік. – Не взяв нас за три дні, тому зараз хоче взяти виснаженням. Я не можу сказати, коли закінчиться війна – на скільки вистачить ресурсу. Нам треба згартуватись, а не так, що одні воюють, а другі – ні. Хлопці півтора року на нулі і вже фізично, навіть морально, не виносять цю війну. А інші хлопці думають, що прокатаються на їхніх плечах. Намагаюся не сидіти на місці, щоб наблизити цю перемогу.
Наразі українській армії бракує дронів, вважає Стражець, але але поки в державі не налагоджене їх виробництво.
– Росія за місяць виготовляє 100 тисяч, а ми 10 тисяч дронів, – каже чоловік. – Якщо політика держави не зміниться, і треба буде витягувати все за рахунок таких одиничних виробництв як моє, то все буде важко. Треба, щоб держава підключалася, робила замовлення, тоді це можна буде налагодити. Інакше ми заходимо у глухий кут. У населення закінчуються ресурси, а Росія працює інститутами і вкладається. Перелаштовують торговельні центри на виробництва дронів, вони мають ланцети, ФАБи, авіацію – багато в чому нас переважають.
ВЕТЕРАНСЬКИЙ ФОНД
Олексій Логачьов зустрічає на вулиці. Вхід у його друкарню – за широкими коридорами, що заставлені коробками й старими меблями. У цеху тепло й багато світла – від ламп і з великих вікон. Приміщення тісно заставлене столами, принтерами й іншим друкарським обладнанням.
Посеред кімнати на одному з принтерів сидить ряба кішка. Бусінка кволо піднімає голову, щоб роздивитися гостей. Олексій тримає на руках її подругу – Лапочку зі сніжно білою шерстю.
– Я потрапив у поліграфію ще в 1993 році, бо дуже їсти хотілося, – згадує Олексій і гладить кішку. – Дуже сподобалася ця справа і у 2008 році відкрили цю друкарню. Уже 13 років тут працює. Ми виготовляємо етикетки, журнали, бірки, меню, постери, календарі, плакати – усе, що можна надрукувати на папері у рамках закону.
Чоловік тричі брав участь у війні. Перший його бойовий досвід був в Афганістані, а у 2014 році пішов воювати на схід.
– На той час мав досвід, як це я його буду ховати від хлопців? У кінці 2016 року мене списали після контузії, і я повернувся до своєї справи, – розповідає ветеран. – У 2022-му – знову війна. Я хлопцям подзвонив, домовилися, де зустрінемося і 24 лютого вже були в частині. 26 лютого ми вже були біля Новолуганська у складі 30-ї бригади. У серпні минулого року отримав контузію, там арта працювала цілодобово, а прикриття у нас майже не було. Тоді списали вже остаточно.
З першого разу нічого не вийшло
Після повернення з фронту бізнес Логачьова переживав не найкращі часи. Шукав можливості й побачив конкурс від Українського ветеранського фонду “Варто”.
– Подав заявку, але з першого разу нічого не вийшло, бо мізки після контузії взагалі не працювали, – зізнається чоловік. – Вдячний фонду, бо експертна рада ретельно розписала помилки, які зробив. Коли побачив, що відкрили новий конкурс, то подав другу заявку. У результаті вдалося купити цю цифрову друкарську машину. Це останнє покоління, вона дає дуже якісний відтиск, має високу швидкість. Я з цими апаратами довго працюю, але це дійсно найкраща машина. Другий етап у проєкті – компʼютерне обладнання, третій – станок для гарячого тиснення. Зараз дівчата роблять його вручну і сміються, що не беру з них за фітнес, бо треба рукою багато сил докладати.
Також Олексій встановив у друкарні кондиціонер, без якого неможлива робота друкарської машини. Для якісного друку необхідні правильні кліматичні умови, та й у приміщенні взимку холодно, говорить.
– Ветеранської політики в Україні немає, – розказує Логачьов про проблеми військових після повернення з фронту. – Те, що робить ветеранський фонд – це дуже добре. Але після 2014 року було півмільйона ветеранів, а зараз – понад мільйон. Гранти на бізнес виграли близько 500 чоловік. Я вдячний фонду, але це мала частина того, що потрібно. Кожен ветеран обовʼязково має їздити на реабілітацію хоча б раз у рік. Реабілітаційних центрів немає в Україні зараз.
Зараз чоловік друкує посібники з “дорожніми картами” для військових і ветеранів, які допомагають розібратися у складних питаннях. Також Олексій розвиває власний проєкт – виробництво значків для членів родин загиблих бійців. Створює їх за власний кошт.