Напередодні свят Венесуела знову опинилася в епіцентрі світової уваги. Ескалація напруженості між Вашингтоном та Каракасом досягла нового рівня, перетворивши довготривалу драму на потенційно вирішальну фазу. США під керівництвом президента Дональда Трампа вдаються до безпрецедентних кроків, що ставлять під питання майбутнє регіону.
Тиск з боку Вашингтона на Каракас значно посилився після не надто результативного телефонного контакту між президентами Трампом та Ніколасом Мадуро. Дональд Трамп у соцмережі Truth Social грізно заявив, що Венесуела «повністю оточена найбільшою армадою в історії Південної Америки». Він пригрозив «ударом, якого вони ніколи раніше не бачили», доки США не повернуть усі «вкрадені» нафту, землю та інші активи.
Ці кроки відповідають новій Стратегії національної безпеки США, що проголошує «лідерство з позиції сили». Вже за її принципами американські військові розпочали захоплення нафтових танкерів біля узбережжя Венесуели. Примітно, що під удар потрапляють навіть судна, пов’язані з геополітичним суперником Вашингтона – Китаєм.
Два впливові політики, відомі своїми жорсткими поглядами щодо Венесуели – міністр війни Піт Гегсет і держсекретар Марко Рубіо – провели закритий брифінг для членів Конгресу. Обговорювалися можливі «військові удари та інші оновлення в Західній півкулі», що свідчить про серйозність намірів США.
Головна інтрига зараз полягає в тому, чи продовжиться ескалація під час свят. Для Мадуро зміна дати Різдва вже звична, але американська адміністрація, що декларує прихильність до традиціоналізму, піде на такий крок лише за крайньої потреби.
Очікується, що з початку січня розпочнеться «завершальний сезон» венесуельської драми. Подальше зволікання може завдати значних іміджевих та електоральних втрат нинішній адміністрації США напередодні виборчої кампанії 2026 року.
Вашингтон прагне втілити задеклароване в новій Стратегії лідерство у Західній півкулі, розглядаючи його як умову безпеки та процвітання. Однак, окрім Венесуели, на «задньому дворі» Америки залишається чимало невирішених справ та конкурентів.
Серед цих викликів – відносини з Мексикою та Бразилією, за які Вашингтон та Пекін, ймовірно, змагатимуться під час президентських виборів 2026 року. Також є проблема з президентом Колумбії Густаво Петро, якого США, вочевидь, намагатимуться усунути під час виборів наступного травня.
Давнім «незакритим гештальтом» Вашингтона залишається соціалістична Куба, яку, разом із Венесуелою та Нікарагуа, держсекретар Рубіо називає «ворогом людства». Це питання є особистим пріоритетом для нього.
Попри це, Білий дім здобув низку вагомих перемог у регіоні. Жовтневе обрання правоцентриста Родриго Паса Перейри в Болівії поклало край майже двом десятиліттям соціалістичного правління. У грудні відверто правий Хосе Антоніо Каст переміг на виборах у Чилі та підтримав венесуельську кампанію Трампа.
Ці успіхи є дошкульним ударом по китайських амбіціях контролю над «літієвим трикутником», що включає Болівію, Чилі та Аргентину і містить 60% світових запасів літію. Вашингтон активно протидіє впливу Пекіна в цій стратегічно важливій зоні.
Крім того, Вашингтон прагне змінити владу в поки ще прокитайському Гондурасі, де розташована важлива авіабаза США Сото-Кано. У листопаді також були укладені пільгові торговельні угоди з Аргентиною, Еквадором, Ель-Сальвадором і Гватемалою.
Особлива лояльність Аргентини була відзначена угодою на 20 мільярдів доларів з її Центральним банком у жовтні для підтримки національної валюти. Це сприяло переконливій перемозі партії Хав’єра Мілея «Свобода наступає».
Проте всі ці успіхи поки не перекривають медійної нерішучості щодо Венесуели. Для тріумфу «доповнення Трампа до Доктрини Монро» необхідна гучна символічна перемога, що підтвердила б тотальну гегемонію США в Західній півкулі.
Без показового вирішення «проблеми Мадуро» не обійтися, але якщо лідер Венесуели опиратиметься, а усунути його безкровно не вдасться, виникнуть серйозні розбіжності. Головна причина – дискусії щодо реальної сили венесуельських збройних сил.
Частина експертів зображує армію Венесуели як «колоса на глиняних ногах» – архаїчну структуру з поганою підготовкою, хронічними проблемами з технікою та низьким бойовим духом. За їхніми оцінками, з 49 винищувачів лише 30 справні, а флот має лише один функціональний фрегат і один підводний човен.
Однак, заглибившись, видно, що оборона режиму Мадуро базується на координації між армією, розгалуженою мережею спецслужб і воєнізованими угрупованнями, такими як «колектівос» та боліваріанське ополчення. Це називається «війною всього народу» або «активним тривалим опором».
Наївно вважати, що ця система розвалиться після перших ударів. Переважна більшість офіцерського складу глибоко фінансово пов’язана з картельною мережею країни та державою, що робить їх кровно зацікавленими у збереженні режиму.
Серйозною проблемою є і політична альтернатива режиму. Попередній невдалий досвід формування опозиції «під Хуана Гуайдо» часів першого терміну Трампа створив негативний шлейф. Нова об’єднана опозиційна сила навколо лауреатки Марії Коріни Мачадо поки не може позбутися цього тягаря.
Усе це викликає сумніви у Вашингтоні щодо успішності венесуельської кампанії та надихає геополітичних конкурентів. Лідер КНР Сі Цзіньпін підтвердив «непохитну підтримку суверенітету» Венесуели. Міністр закордонних справ Ван Ї назвав військову присутність США «одностороннім булінгом».
Вашингтон, позиціонуючи себе як «нового шерифа», ризикує стати заручником власного тренду. Йому доведеться або здавати позиції, або вдаватися до авантюрних кроків з непередбачуваними наслідками. Обидва сценарії можуть надати додаткові «бонуси» геополітичним конкурентам, впливаючи на перерозподіл сфер впливу у світі.