“На жаль, нам не вдалося зберегти позитивну атмосферу й наблизити припинення кровопролиття. Знайшлися ті, хто виступив за продовження війни” таку неоднозначну заяву зробив президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган на конференції турецьких послів 9 серпня. Коментував посередницькі зусилля Анкари між Києвом і Москвою.

Суперечлива позиція Туреччини щодо агресивної, неспровокованої війни, розв’язаної путінським режимом проти України, вже спричинила чимало гострих коментарів і відвертої критики заяв і окремих дій турецької влади.

Чи насправді Анкара готується зайняти місце поруч з нечисленними поплічниками російської неоімперської держави? Чи Ердоган веде свою, унікальну партію?

Туреччина й Захід: співпрацювати не можна конфліктувати

Стратегічна поразка Росії в Україні, обриси якої кристалізувалися вже за перший місяць активних бойових дій, змусила Кремль дедалі активніше шукати союзників. Насамперед серед тих держав, з якими РФ мала відносно стабільні відносини.

Однією з таких країн була Туреччина, чия прозахідна позиція завжди відзначалася суперечливістю і прямою залежністю від внутріполітичної кон’юнктури в країні.

Централізація влади, переслідування політичної опозиції, неоднозначний стан справ із забезпеченням прав людини, непрості взаємини між політичним і силовим блоками держави, релігійне й етнічне протистояння ось лише неповний перелік проблем, які характеризують внутріполітичне життя Туреччини.

Цей “багаж”, природно, впливає і на внутрішню, і на зовнішню політику Анкари. До того ж зовнішньополітичний вимір відіграє дедалі більшу роль не лише в контексті взаємин Туреччини з Європейським Союзом. Але й у контексті взаємодії в межах НАТО, членом якого країна є з 1952 року.

І якщо взаємини Туреччини з ЄС завжди зводилися до гуманітарних та економічних моментів, турецька безпекова політика та її членство в НАТО набагато частіше ставали приводами для неоднозначних оцінок та коментарів як в Альянсі, так і за його межами.

Окрім кіпрського конфлікту з Грецією, що з різною інтенсивністю триває десятиліттями, вартим уваги є позиція, яку Туреччина зайняла щодо конфлікту в Сирії. Де перетнулися інтереси США, НАТО, Ірану, Саудівської Аравії та Росії.

Точки перетину: сирійський контекст турецько-російських взаємин

Коли на початку 2014 року РФ незаконно анексувала український Крим та частину території Донбасу, Кремль сподівався змусити Вашингтон сісти за стіл переговорів. І домовлятися про новий розклад сил не лише у Східній Європі, але й на глобальному рівні. Гарантуючи Росії статус ядерної “супердержави” на зразок колишнього Радянського Союзу з усіма відповідними атрибутами, насамперед, з так званими “сферами впливу”.

Але вже тоді стратегічні розрахунки Путіна дали першу системну тріщину: ані Вашингтон, ані Брюссель не обрали опцію “дешевше/безпечніше домовитися”. Почали трансформації і переозброєння НАТО та його східного флангу.

Кремль був змушений вдатися до пошуку альтернативного сценарію дій, який би дозволив повернутися до “плану А”. Так народився путінський сирійський “план Б”.

Кремлю треба було знайти кризову ситуацію, через яку можна вплинути на позицію Вашингтону. Яка почалася б задовго до викриття справжніх цілей російської політики з відновлення світового домінування. І в регіоні, де РФ має певні позиції. Під ці головні критерії підпадав конфлікт у Сирії.

Зв’язки між російським і сирійським диктаторами міцнішали пропорційно тому, як останній дедалі більше заганяв себе в глухий кут з протистоянням усередині країни. Дозволивши втрутитися в нього спершу іранським шиїтам, а згодом і союзнику сунітів Саудівській Аравії. А перший використовував ситуацію для консолідації зв’язків з Тегераном насамперед у протистоянні США.

Зрештою, 30 вересня 2015-го російські окупаційні війська офіційно й відкрито почали інтервенцію в Сирію.

Однак передбачувано втручання Росії не принесло жодного конструктиву, радше навпаки після того, як Асад-молодший “попросив” Путіна “ввести війська”. Заборонені хімічна зброя та фосфорні бомби стали ледь не стандартним інструментом боротьби сирійського режиму проти власної опозиції. А офіційно проти угруповання ІДІЛ.

Стратегічним планам Путіна в Сирії так і не судилося здійснитися. Однак присутність росіян у країні, навіть вкрай непрофесійні дії російських військових і найманців, створила передумови для нового рівня взаємодії з Анкарою.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Найважче відступати. Видно наскільки великі жертви ми платимо” Ігор Луценко

Одним з головних інтересів Туреччини в Сирії є розв’язання болісного для турецької внутрішньої політики “курдського питання”. Зокрема, шляхом взяття під контроль північного сходу Сирії.

З огляду на те, яким інструментарієм звикла послуговуватися Анкара у розв’язанні внутрішніх проблем, годі було сподіватися на прийняття чи навіть розуміння Заходом загалом і колегами з НАТО планів Туреччини щодо курдів і сирійського конфлікту.

Зокрема, 2019 року Туреччина намагалася провести транскордонну військову операцію на півночі Сирії, видаючи свої дії за “операцію НАТО”.

Однак в Альянсі дуже швидко і максимально доступно пояснили Анкарі неприпустимість таких дій, включно з введенням окремих санкційних обмежень.

Відтак Туреччина зрозуміла, що вирішення цієї конкретної політичної проблеми залежатиме лише від власних геополітичних маневрів і почала діяти відповідно.

Тоді ж, у 2019 році, Туреччина прийняла суперечливе рішення про купівлю російських ЗРК С-400, викликавши гостру реакцію союзників і ще жорсткіші санкції з боку США. В результаті Анкара вилетіла зі спільної програми новітнього “стелс” – винищувача-бомбардувальника 5 покоління F-35 Lightning-II. Також позбулася можливості купувати ці літаки в статусі клієнта програми.

Однак навіть попри такі суперечливі відносини з Заходом, Туреччина зовсім не намагалася однозначно розвертати політичний курс в протилежний бік.

Амбіції Ердогана були набагато більшими ніяк не менше, ніж регіональне лідерство, місток між Заходом і Сходом.

Чи врятує Ердоган Путіна?

Власне, саме в цій амбіції і криється розгадка політичного курсу сучасної Туреччини і долі її “союзництва” з РФ.

Так само як і з Заходом, з сучасним російським керівництвом Анкара також веде свою, особливу гру.

Не варто забувати вирішальну роль, яку відіграла Туреччина під час Другої Карабаської війни у вересні листопаді 2020 року. Технологічно, політично і навіть логістично гарантувавши перемогу свого союзника Азербайджану.

Примітно, що тоді, навіть попри воєнну катастрофу для свого близького союзника Вірменії та власне невизнаного Нагірного Карабаху, РФ вирішила залишитися осторонь. Обмежилася загальними політичними заявами. Все, щоб не загострити взаємин з Туреччиною.

Рішення Путіна про початок повномасштабного вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року стало для Ердогана нагодою продемонструвати свою унікальну роль посередника. Спираючись на достатню інтегрованість в безпекову архітектуру Заходу і особливий характер взаємин з РФ.

Активне посередництво Туреччини в “зерновому питанні” яскравий приклад прояву таких амбіцій турецького лідера.

У відчайдушних пошуках союзників Москва зрештою звернулася до Анкари. І отримала принаймні загальне взаєморозуміння та часткове економічне сприяння. “Проривні” домовленості лідерів обох країн 5 серпня в Сочі, релокація російського бізнесу, зростання турецького експорту до РФ, пожвавлення туризму ці та інші тренди викликають природне занепокоєння західних союзників Туреччини.

Однак ці кроки, схоже, спрямовані насамперед на те, щоб узалежнити РФ від нового союзника. До речі, аналогічну модель поведінки стосовно Росії обрав і Китай.

При цьому Ердоган чудово розуміє колосальну залежність Путіна від нього: в умовах жорсткої політичної, фінансової, технологічної ізоляції, помноженої на майже катастрофічне становище російських військ на фронтах в Україні, Кремль стає майже ідеальною жертвою амбіцій Анкари.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Довіра партнерів до України: як РФ спекулює на темі постачання озброєнь і хто їй допомагає

Ердоган розраховує отримати від Путіна бажане, принаймні у сирійському питанні. А сама послаблення підтримки режиму Асада-молодшого настільки, наскільки це відповідатиме інтересам Анкари і дозволить останній довести до кінця те, що було розпочато ще у 2019-му. Але зупинене небажанням НАТО ставати інструментом в руках турецького президента.

Відтак, можна цілком аргументовано сумніватися в тому, що Ердоган як, імовірно, і Сі зрештою навряд чи стане надійним союзником і рятівником Путіна.

У світі Realpolitik російський лідер став жертвою не лише власних нічим не підкріплених амбіцій, а й зручним інструментом в руках справжніх регіональних лідерів для вирішення їхніх геополітичних завдань.