“Хочу я за допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами”

Московське військо спалило місто й вирізало всіх жителів

“Моє серденько, зажурився я, почувши от дівки таке слово, що Ваша Милість зло на мене має, бо Вашу Милість при собі не затримав, але відіслав додому. Уваж сама, що б з того виросло. Перша причина, що б твої родичі по всім світі розголосили, що взяв у нас дочку уночі ґвалтом і держав у себе замість наложниці. Друга причина: що, утримавши у себе, я б не міг жодною мірою витримати, та і Ваша Милість так же: мусіли б ми з тобою жити, як подружжя, а потім прийшло б неблагословення від церкви і прокляття, щоб нам з тобою не жити. Де б я на той час подівся? І мені через те Вашу Милість жаль, щоб потім на мене не плакали”, писав у листі 1704-го до коханої Мотрі Кочубей гетьман Іван Мазепа. Два роки тому він залишився вдівцем. Його дружина Ганна була донькою заможного білоцерківського полковника Семена Половця. Вона встигла овдовіти та виховувала двох дітей. Цей шлюб сприяв кар’єрі Івана Степановича, адже сестра Ганни була перша дружина гетьмана Петра Дорошенка. Отож Іван Мазепа й Ганна Половець прожили у шлюбі 20 років. Після смерті дружини козацька старшина радила Мазепі одружитися, але він відмовлявся через свій поважний вік. На той час йому було 62 роки.

У щоденних клопотах і державних справах Іван Мазепа намагався подолати самотність. Часом вечорами в кабінеті писав вірші. Потім ці твори потрапляли в народ як кобзарські думи. Якось зняв зі стіни бандуру й почав перебирати струни, а потім тихо заспівав: “Ой горе тій чайці, горе тій небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі”. Співаючи, почув, як позаду хтось йому підспівує. Озирнувся й побачив Мотрю.

Мотрона Кочубей була дочка генерального судді Василя Кочубея. Іван Степанович часто відвідував його розкішний маєток у Диканьці. Якийсь час старі соратники не спілкувалися, бо Кочубей не міг змиритися, що булава дісталася не йому, а Мазепі, хоча раніше вони товаришували. Мазепа навіть став хрещеним батьком найменшої доньки Мотрі. І ось, коли він через тривалий час знову зустрів 16-річну похресницю, дівчина перетворилася на красуню. Вони почали спілкуватися. Гетьман вражає Мотрю своїм блискучим розумом.

“Загалом він любить вельми оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного та досконалого знання цієї мови може конкурувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна; правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших”, згадував французький посол Жан Балюз.

Мотря швидко закохалася в гетьмана. Ці почуття були взаємні. Уже не молодий гетьман сумнівався, чи зможе зробити дівчину щасливою. Тому він вирішив написати листа Василеві Кочубею, в якому зізнався в почуттях до його доньки: “Мій давній і щирий приятелю! Як відомо Вашій Милості, я вдовую вже другий рік, дотримуючись усіх приписів церковних, але дім гетьманський не має бути без господині. Поблагословіть, будьте ласкаві, Ваша Милість, на шлюб законний з вашою дочкою Мотрею, котра явно припала мені до душі”. Надвечір прибув слуга з листом від генерального судді: “Ясновельможний гетьман обох сторін Дніпра, Іване Степановичу. Прошу звістити вашу честь, що на сімейній нараді ми постановили просити Вашу Милість не поспішати зі сватанням, бо наша донька Мотренька ще не вийшла на гетьманшу. Окрім того, Ваша Милість числиться в церковній книзі хрещеним батьком нашої доньки, а потом наша церква Божа Православна не освятить цього шлюбу, бо де таке видано, аби батько брав свою хрещеницю за дружину”.

Мотря не погодилася з таким рішенням батьків. Мати Любов Федорівна, яка за своєю вдачею була сварлива й гордовита, почала поводитися з донькою жорстоко й навіть піднімати на неї руку. Мотря не витримала та втекла до коханого. Іван Степанович був радий бачити Мотрю в себе в резиденції, але швидко отямився та зрозумів, що може зне­славити дівчину, якщо залишить у себе. Наостанок зробив їй дарунок, про який згадує в листі: “… Пригадай тільки слова свої, які дала мені клятвою в той час, коли виходила од мене з покою мурованого, коли я дав тобі перстень діамантовий, над котрий найліпшого найдорожчого в себе не маю, що хоч сяк, хоть так буде, а любов межи нами не одміниться”.

Мотря, попри все, трагедії з нещасливого кохання не робила. Уже невдовзі вийшла заміж за військового канцеляриста Василя Чуйкевича.

З 1700 року тривала Північна війна між Московією та Швецією за панування в Північній, Центральній та Східній Європі. Гетьманщина ніякої вигоди з цієї війни не мала. Московський цар Петро І вимагав від Мазепи відправляти козаків на війну, а також збирати великі податки з населення. За наказом царя побудували Печерську фортецю. Тяжкі, виснажливі роботи викликали невдоволення в козацтва. Разом із тим козацька старшина зазнавала утисків від московських воєвод. Москва поводила себе нахабно й войовничо. Іван Мазепа дізнався, що цар підписав указ від 10 лютого 1707 року “Про приєднання Києва та інших черкаських міст до відомства Білгородського розряду”. Гетьмана зі старшиною поставили перед фактом про намір створення на базі Гетьманщини Київської губернії. Таке рішення Москви викликало опозиційні настрої, а також таємні зібрання. Мазепа зрозумів, що потрібно рятувати свою автономію, тому почав шукати союзника. Московія і Туреччина розмежовували свої кордони по території України. Натомість шведський король Карл ХІІ з’єднався з польським військом і підійшов упритул до кордонів Гетьманщини.

Коли Іван Мазепа оглядав Більські кріпосні стіни на Волині, то вперше побачив княгиню Дольську. Вони колись уже листувалися. Наприкінці 1705-го зустрілися ще раз у маєтку в Білій Криниці на хрещенні Урсули онучки княгині, куди Івана Степановича запросили як хрещеного. Уже немолода польська княгиня Анна Дольська з роду Ходоровських була двічі вдова. Княгині було за 40 років. Вона мала скандальну репутацію. Ходили навіть чутки, що начебто жінка зналася з дияволом, який їй дарував красу, що зводила чоловіків із розуму. Іван Степанович не став винятком. Після хрестин він затримався ще на декілька днів, як потім згадували свідки тих подій, “мав гетьман із княгинею денні й нічні конференції”. Після зустрічі в Білій Криниці Анна прислала Мазепі дорогу постіль. Саме в цей час Мазепа активно шукав союзників і Анна Дольська йому допомагала. Її небіж, король Станіслав Лещинський, цікавився Мазепою як союзником. Вони домовилися листуватися через спеціальний шифр, який гетьман носив у натільному медальйоні та який потім розшифровував для нього генеральний писар Пилип Орлик.

Анна у своїх листах інформувала Мазепу, що шведський король цікавився, чи будуть сприятливі умови, коли він рушить в Україну. Мазепа сварив Дольську при Орликові та називав її навіженою бабою, але відповідав їй і потім дописував, що сумує за нею. В одному з листів княгиня інформувала Мазепу про те, що нібито князь Олександр Меншиков, улюбленець царя Петра І, має намір скинути його з гетьманства. Це збентежило всіх, а найбільше Івана Мазепу. Він поклав листа, пильно подивився на Пилипа Орлика, взяв розп’яття і промовив: “Я кличу всемогутнього Бога у свідки і заприсягаюся, що не заради високих почестей, не задля багатства або яких інших цілей, а для вас усіх, що є під моєю владою, задля жінок і дітей ваших, для добра матері нашої, бідної України, для користі всього народу українського, для піднесення його прав і вольностей хочу я за допомогою Бога так чинити, щоб ви з жінками вашими і отчизна не загинули ні під москалями, ні під шведами”.

Далі події почали розгортатися швидко. 1708 року Мазепа уклав угоду з Карлом ХІІ про звільнення України від російських військ. Цар Петро І оскаженів від цієї новини. 31 жовтня Олександр Меншиков зі своїм військом прибув до гетьманської столиці Батурина, коли Мазепи не було. Він почав вимагати в полковника Дмитра Чечеля, щоб той відкрив ворота до міста. Але Чечель натомість очолив оборону Батурина. Козаки зухвало гукали з мурів: “Ми тут помремо, але у столицю не пустимо”. Розпочалися бої місто було неможливо взяти. Проте знайшовся зрадник, який показав вхід до столиці. Московське військо спалило місто й вирізало всіх жителів. Частину старшини замордувало. 12 листопада 1708 року у Глухові перелякані попи за наказом царя наклали анафему на гетьмана. Одягнені в ряси чорного кольору, вони, тримаючи в руках довгі свічки, обмазані сажею, і співаючи псалми, оточили опудало Мазепи і стали викрикувати разом із дяками й паламарями: “Хай буде Мазепа проклятий”.

Тим часом Карл ХІІ разом зі шведською армією став табором від Ромен і Гадяча до Лохвиці та Прилук. Московське військо зупинилося на кордоні Слобідської України й Гетьманщини. З половини грудня розпочалися воєнні дії між шведами та московитами. Усю зиму й весну маневрували війська та готувалися до основної битви. Цареві хотілося схилити на свій бік козацтво, та січовики на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком пристали до Мазепи. Цар зруйнував Січ і став під Полтавою. Вирішальна битва відбулася 27 червня 1709 року. Шведів ущент розбили. Мазепа разом із козаками та пораненим Карлом ХІІ переправилися через Південний Буг і перейшли під протекторат Туреччини. Змучений тяжкими походами вже немолодий Іван Мазепа помер у селі Варниця поблизу молдавського міста Бендери в ніч на 22 вересня 1709 року.

Іван Мазепа володів дев’ятьма мовами

Чимало людей цікавиться приватним життям гетьмана Івана Мазепи-Колединського, явно перебільшеними його любовними романами, але для країни, що воює, ця постать важлива передусім як державного діяча й політика, військового стратега та дипломата, який боронив Україну й торував їй європейський шлях розвитку.

Уся наша історія, починаючи з княжих і козацьких часів, переповнена численними спробами ворогів, зокрема Московії, підкорити, розколоти, виснажити й поглинути Україну. Оскільки події минулого мають властивість повторюватися, що підтвердила нинішня війна РФ, велике значення має засвоєння історичного досвіду будівничих і захисників Української держави, включаючи одного з найвидатніших гетьманів Івана Мазепу як продовжувача чину Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка. Він стосується насамперед оборони та реагування на загрози й виклики, які несло втягування козацько-гетьманської України в орбіту створюваної Російської імперії, вибору союзників. Як об’єднувач і оборонець Наддніпрянщини, модернізатор збройних сил, творець дніпровського флоту, фундатор розвитку барокової культури, освіти й мистецтва, він найдовше тримав булаву, пройшов через дві фази політики щодо Росії: співжиття і рішучий розрив із нею в інтересах України. Мазепа був серед тих європейських лідерів ранньомодерної доби, які усвідомлювали пріоритетне значення культурно-духовного чинника в розбудові держави. Він володів дев’ятьма мовами, займався літературною творчістю, своїм коштом споруджував школи, храми. За його часів Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії, а Київ перетворився на духовну столицю козацької держави. На жаль, жоден із президентів незалежної України цим досвідом належним чином не скористався. Мабуть, забувають заповіт Івана Мазепи: “Щоб ні в чому Москві не вірили!”

Ярослав КАЛАКУРА, доктор історичних наук, заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка