Майже три місяці тривала оборона Маріуполя після початку повномасштабної російської агресії. Під окупацією ворога місто перебуває з 20 травня після того, як захисники “Азовсталі” виконали наказ вищого командування та склали зброю.
Досі достеменно невідомо, скільки цивільних загинули у місті від російських обстрілів. Ті ж люди, яким вдалося виїхати з Маріуполя після початку великої війни, згадують пережити із жахом.
Однією з тих, хто зустрів у Маріуполі початок війни, стала вчителька 24-річна Юлія Капустенко. До річниці повномасштабної агресії РФ вона згодилася розповісти Gazeta.ua свою історію.
Я народилася у Горлівці. У 2014-му із батьками змушена була тікати з міста. Горлівку окупували влітку 2014-го. Бачили, як на поле завозили “Гради” – поруч із моєю 41-ю школою. Тоді все почало змінюватися комендантська година, вибухи. Складно було татові, бо він шахтар і працював у Дзержинську (нині Торецьк. Gazeta.ua). Його могло не бути по три дні вдома і ніхто не знав, чи повернеться.
У серпні 2014-го ми виїхали на місяць у Бердянськ. Бачили українські прапори та як відзначають свята ми не знали своїх традицій. Для мене Галичина (після окупації Маріуполя Юлія жила у Коломиї на Івано-Франківщині. Gazeta.ua) зі своїми традиціями це незвично. Найбільше здивувало Різдво і колядки, бо ми у школі їх не вчили. Не відчували глибини.
У жовтні 2014 року повернулися в Горлівку. Але там вже було все абсолютно не так. Околиці були розтрощені, люди не мали світла. Ми чекали, що місто швидко звільнять. Тато ж казав: “Готуйся, що після десятого класу ми поїдемо. Обирай, де хочеш жити у Бердянську, чи Ізюмі”. Західна Україна тоді була для нас недослідженим світом.
Перший рік життя в окупації пройшов складно. Особливо важкою видалася зима комендантська година починалася з 18:00, а в школах вже навчали російською.
Якось на уроці географії дійшло до того, що однокласники почали казати: “Вы все врете, Украина нам мачеха. А Россия мать родная”. А вчителька каже: “Нет, дорогой мой, все наоборот”. Деякі однокласники з нею погодились. Але я розумію, що ми втрачене і вкрадене покоління. Вони може й були хорошими людьми, але їх ця система перебудувала під себе.
В 11-му класі уже була історія ДНР
Історію вже намагалися “переписати”. В 11-му класі уже була історія ДНР, а мої однокласники вчилися вже і складали іспит з неї. Я не читала її, бо не переживу цей кошмар. Усе там зводилося до того, що в Російській Імперії Катерина взяла козаків під своє крило.
Із росіянами майже не спілкувалися. Бачили їх тільки тоді, коли займалися поряд, неподалік від позицій окупантів.
У мене колишній хлопець пішов за ДНР (воювати. Gazeta.ua) – не знаю, що там у нього в голові було. Мав брата і він також пішов за ДНР – у 16 років його розірвав снаряд.
Закінчила школу у Бердянську. Там же здобула вищу освіту педагога. У Маріуполь покликала подруга. У 2020 році почала там вчителювати.
Здавалося, що Маріуполь більш проукраїнський, ніж Бердянськ. У Маріуполі був класний бренд міста, створювали нові проєкти з модернізації. Бойченко (міський голова. Gazeta.ua) заохочував багато іноземного капіталу, тому там було комфортно жити. Маріуполь був красивим. Містяни не бідкалися, ціни на комунальні послуги були низькі – я влітку 300 гривень платила, а взимку до 1100. Квартиру можна було зняти за дві-чотири тисячі. Було багато парків – зелене місто. У Маріуполі не було проблеми і з переходом бізнесу на українську – у магазинах спокійно відповідали державною.
24 лютого перший вибух почула о 7:00. У робочому чаті порадили закупити продукти та речі першої необхідності.
Вийшла на вулицю, а там люди просто несуться, затарюються в магазинах! Заходжу в АТБ, а там все обчищено, одна тільки пляшка пʼятилітрової води залишилася і ще щось на касі. Гроші зняти небуло де. 26 лютого нам сказали піти в школу й забрати речі й книжки. Памʼятаю, що поставила туфлі в сейф, щоб навесні в школі одягати. Цукерки ще у нас якісь були, чай, кава – усе залишили. Думали, що може знадобиться військовим або людям.
Повіддавала свої речі теплі – куртки, плед. Дві величезні сумки приперла в школу й кажу: “Людям потрібно буде”. Потім коли у мене вікна не стало, а на вулиці було мінус пʼять градусів, пожалкувала про це.
Росіяни скидали на місто авіабомби. Мій будинок вцілів, але від вибухової хвилі у будівлях повилітали шибки.
Не було продуктів зовсім
Ми далеко нікуди не виходили, бо в дворі стояв мангал. Найважче було на початку, бо я розуміла, що я одна, звʼязку немає. Відсутнє світло, газ. Не було продуктів зовсім.
Щоб якось приготувати їжу, почала стукати до сусідів у пошуках газової плити. На другому поверсі тьотя Люба відкрила двері. Їй 75 років, трохи боязка. Вона мене впустила, а я їй запропонувала допомогу. Технічну воду принесла, яку з пожежних машин біля школи видавали
Сусіди почали кооперуватися, щоб вижити в складних умовах. Один одному передавали інформацію щодо продуктів або медикаментів. Розказували, де можна хліб взяти, аптечку купити. Півтора тижні так прожили. А потім підприємці почали віддавали продукти. У нас в будинку був такий магазин, де роздавали. Взяла тоді мʼяса сітку і місяць могли варити бульйони.
Військові приїхали і заборонили алкоголь, а все інше – беріть. Уже зрозуміло було, що ситуація важка і гуманітарки не буде. Дуже важко стало десь із 7 березня. Я тоді у тьоті Люби познайомилася з Юлею – сусідкою з “Черемушек” (мікрорайон Маріуполя. – Gazeta.ua). Її район взагалі спалили. Нічого не лишилося, усі хати під знос.
У дворі чоловіки встановили мангали. Готували на вулиці, їжу та чай розносили у квартири. Я памʼятаю один чоловік, щоб все з морозилки не пропало, насмажив мʼяса, риби і теж роздавав. Потім вони всі виїхали. У нашому будинку залишилось близько десяти людей.
Район, де жила, обстрілювали з 9 по 15 квітня. Після того окупанти почали проводити зачистки.
Там, де був штаб військових – нікого не було. Військові ж коли покидають територію, то заміновують усе, розтяжки ставлять. Люди настільки були голодні, що йшли туди всліпу і розбирали все. Ми теж пішли. У голові було тільки одне – знайти щось, що можна приготувати. Знайти ліки для старих людей. Ходили вранці… Сусід приніс кілька сумок, каже сусідці: “Юля, мука!”. Пішли з Юлею на “Черемушки”, у її сестри чоловік – моряк. Постійно затярювався так, що вся шафа була просто заставлена крупами. Спакували тоді три валізи. Зʼявилася мука, вода, сіль. Робили лавашики на вогнищі. Уху можна було приготувати з консервів.
Їли один раз на день – в обід. Зранку прокинулися і йдемо каву робити, потім – воду набирати. А після цього готуємо обід. Пізніше вже почався період, коли ходили по гуманітарку на Metro (у Маріуполі окупанти в приміщенні торгового центру Metro відкрили штаб російської партії “Єдина Росія”. Там роздавали агітаційні газети та гуманітарну допомогу місцевим. – Gazeta.ua).
Найважче було, коли усвідомила, що ми в окупації і район за районом захоплюється. Я тоді плакала тільки два рази – коли зрозуміла, що от-от і коли вже окупували. Ми випили трішки горілки. А вони (окупанти. Gazeta.ua) якраз почали зачищати (перевіряти територію. Gazeta.ua). Питали, звідки я. Відповіла: “З Горлівки, ви її окупували. І з Бердянська, який ви теж окупували”. Потім закрилася у собі на три години і ревіла.
Хотів убити голубів, бо не мав, що їсти
З вікна квартири бачила, як біля могил у садку бігав чоловік з рогаткою в руках. Хотів убити голубів, бо не мав, що їсти. Вийшла і сказала, щоб робив це біля смітників, бо у нас тут діти. Багато дітей тоді було. Вони бігали, веселилися. А люди на клумбах навіть картоплю висаджували.
Згодом місцеві почали мігрувати містом. Натовпами йшли до вцілілих районів у пошуках порятунку. У сусідньому селі Мелекіне пропонували зняти житло за гроші. Населений пункт був давно окупований і не страждав від обстрілів, як Маріуполь.
Ситуація була катастрофічною. Військові бігали по району, поліцейські обіцяли повідомити, коли буде нормальна евакуація, але ніхто нічого не казав. Люди намагалися самостійно вибиратися. У мене колежанка вісім діб добиралася до Бердянська, де її мама живе – і пішки, і автостопом. Ходили чутки, що на блокпостах треба платити. Хто казав дві тисячі гривень, а хто про дві тисячі доларів.
Гроші закінчувалися, а роботи у Маріуполі не було. Діставали продукти, як могли. Хтось мародерив. Ми ж алкоголь ховали, бо це була валюта. Одну пляшку горілки можна було обміняти на консерви, наприклад. У мене була коробка меду. Казали, що за цей мед можна було банку кільки отримати і щось ще. Отак ходили по дворах і обмінювались. Гроші ж дуже обезцінені були. Памʼятаю, що прийшов сусід: “У нас є 500 доларів. Можете пʼять пляшок горілки дати?”. А йому відповідають: “Нет, валюта сейчас не та. Это дешево”.
Проживала і історичному районі Маріуполя Приморському. Його росіяни обстрілювали переважно з моря, часто вибухи чули від самого світанку.
Трупів на вулицях вже майже не помічали
Померлих людей ховали у дворах. Через деякий час трупів на вулицях вже майже не помічали. На зупинці бачила людину, яку просто обмотали в ковдри. Вона там пролежала тижня півтора. Казали, що буде рятувальна служба, яка забиратиме тіла. Але оскільки у центрі йшли сильні бої, то робити це було важко.
Коли за гуманітаркою ходили у 20-х числах квітня, то десь пʼять днів лежав чоловік животом вверх. Спершу обходила, а коли несла важке, то ледь вже на руку не наступила, яка на кінцях пальців почорніла.
Одного дня відкриваю вікно – а навпроти хрест деревʼяний. Недалеко був парк, то там люди робили своє кладовище. Під обстрілами тіла ховали.
Окупанти атакували місто авіацією – за ніч могли скинути до 12 бомб. Для масованого обстрілу їм вистачало двох годин. Памʼятаю воронку, яка виглядала, як міні-карʼєр. Будинки починали горіти, а магазини просто зносило.
Виїхати допоміг сусід батька з Бердянська. Забрав із Маріуполя. Не дуже планувала їхати, бо хотілося ще Юлі (подрузі. – Gazeta.ua) допомогти.
24 квітня дісталася до Бердянська. Незабаром переїхала на Івано-Франківщину і почала брати участь у волонтерських таборах.
Не знаю, що далі робити. Досі не можу повірити, що таке пережила. Відчуваю, що не може все так бути добре зараз і чекаю що ось-ось щось станеться.
Вірю в перемогу, але вона не буде легкою. Для цього потрібно не забувати про те, що війна триває. Кожен зараз має дбати про країну на своєму місці – на фронті чи в тилу.