Актор 30-річний Дмитро Усов родом із Дніпродзержинська, зараз Кам’янське на Дніпропетровщині. Коли приїхав учитись у столичний університет театру, кіно й телебачення імені Івана Карпенка-Карого і заселився в гуртожиток, там була майже всохла пальма. Виходив її. Досі доглядає, називає маленькою милотою. Любить квіти й кімнатні рослини. Має кішку Сніжану Дмитрівну. Підтримує себе у формі спортом займається на турніку, робить удома вправи з гантелями. Любить читати фантастику. Слухає американський рок і гіп-гоп. Улюблена українська музика “Пирятин”, “Жадан і Собаки”, “ХЗВ”, “Вася клаб”, Vivienne Mort. Грає в київських театрах “На Печерську” й “Дикий”, харківському “Ампулка” та одеському імені Василя Василька.
Що визначає сучасність театру?
– Театр жива конструкція, обмін думками. Актуальний, якщо зі сцени ведуть діалог про питання неоднозначні, близькі багатьом. Приходять різні глядачі, кожен зі своїм фідбеком, думками, життєвими траблами, позицією. Тож одночасно в залі 300-500 людей, які між собою ніяк не зв’язані, і ще 20-25 таких самих людей на сцені. Всі причетні до дійства, яке розгортається. І коли вдається абсолютно різних людей якось затягти в свою історію тоді виходить реально магія і процес єднання. Відчувається причетність до чогось справжнього. У кіно – навіть найгеніальніший фільм раз знятий, й іншим вже не буде. А кожна зіграна вистава унікальна, бо твориться тут і зараз. Хоча текст, мізансцени, декорації, музика однакові, але ідентичних вистав не буває. Кожного разу це інша історія.
Незалежному театру простіше привабити глядача?
– На сцені “Дикого театру” говорять живою мовою. Є кластер актуальних, часто політичних сюжетів. До якісного контенту додали нові підходи в маркетингу. Валять таку рекламу та дописи в соцмережах, повз які не можеш пройти, майже стовідсотково вони тебе тригернуть. Хтось подумає: “Крутяк, я піду”, а хтось, “Та ви подуріли, жах який!” Така подача навряд спрацює на людей, які ходять до театру “бо так годиться”. Стратегія театру приваблює молодь, ламає стереотипи. Хазяйка “Дикого” Ярослава Кравченко, наприклад, перед кожною виставою виходить до глядача, веде бесіду, готує, налаштовує на певний лад. Яся постійно наголошує: “Рєбята, знімайте на відео, фотографуйте, викладайте, постіть у нас дозволяється, ми тільки за. І чим більше, тим краще”. Це створює резонанс.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Я чайлд-фрі. Жінка має право не робити того, що не хоче” Ярослава Кравченко
Тим не менше, театр швидше інтерес маргінесу. Йому недоступні охоплення аудиторії, які має найпаршивіший телеканальчик.
В Одесі ви граєте у державному театрі Василя Василька. Він може конкурувати із незалежними?
Сучасність театру не залежить від форми власності й фінансування. Якщо говорить на теми, які турбують суспільство, а не 145-й раз ставлять “Сватання на Гончарівці” тоді він актуальний.
Відколи театр Василя Василька очолила Юлія Пивоварова, а Максим Голенко став головним режисером якісно оновлюють репертуар. Класику адаптують до наших реалій. 2018-го Голенко поставив “Енеїду ХХІ” за п’єсою Віталія Ченського. Осучаснили Вергілія й Котляревського, не втративши історії Енея. За сюжетом, енеади разом з головним героєм біженці з Донецька. Дійство розгортається на тлі декорації збитого боїнга MH-17. Боги – парафраз на політичних діячів. Так, є “вічно працююча богиня” Юлія Тимошенко з її коронним “зубажінням”, Коломойський із “пайдьом кофє піть”. Говоримо з глядачем про спірні й неоднозначні речі, які турбують. Чіпляємо фейкові страшилки про “фашиствуючих західняків” та учасниць феміністичного руху. На момент прем’єри вистава була незвичною для одеського театру. Викликала великий резонас. І для колективу, і для глядачів виглядала провокативно, місцями жорстко, відверто.
Одеситів вже не дивує, що війну з Росією назвали війною з Росією
У політиці одеських театрів превалює весела легкість. Тут більше виражена ностальгія по “чомусь давньому світлому”. Ходжу по місту бачу афіші з російськими гастральорами, відбірний шлак. На жаль, місцеві театри відверто мімікрують під них і продукують такий же беззубий розважальний контент. Попри це, наша “Енеїда” збирає зали, увійшла в пул найкращих драматичних вистав премії “Гра”. Вже не сприймається “занадто” для театру й глядачів, які туди ходять. Їх уже не здивуєш тим, що війну з Росією назвали війною з Росією.
В кінці минулого сезону режисер Павло Івлюшкін поставив “Загнаних коней пристрілюють, чи не так?” за американським фільмом 1969-го. Здавалось би, збережена історія 1930-х років, показали Велику депресію у США. Надихались Бродвейськими мюзиклами вистава з танцювальними й вокальними номерами, яскрава. Форма подачі, костюми – в класичному стилі. Але й тут говоримо зі сцени про проблеми на злобу дня. Люди це відчувають. Зараз театр Василя Василька вже входить в кластер топових поза столицею.
В “Афродизіаку” Макса Голенка ви грали в цирку, де було дві тисячі глядачів. Як утримували їхню увагу? Що відчували?
– Коли бачиш, що тримаєш зал повністю, то відчуваєш єднання і неймовірну довіру до цих людей. Таке стається, коли ти максимально чесний, щирий і відкритий тоді відбувається обмін енергією і діалог.
Про високу місію актора, який іде до публіки нести “вєчноє” це лож, триндьож і провокація. Вихожу на сцену бо це акт взаємно необхідної психотерапії. Глядач співрозмовник. Той, кому розповідаєш те, що особисто тебе бентежить або радує особисте, політичне. Маю унікальну можливість поговорити про це з кількома сотнями людей одночасно. Розказую, в першу чергу, про себе. Це може бути в різній формі, “обгортці”. В кожного буває момент, коли думаєш, що ти якийсь не такий. Та коли велика кількість людей каже: “О, я теж так відчуваю, так самоце прожив”, “Ви це зіграли і про мене, дякую” – відбувається така собі пропрацьовка. І публіці це теж треба – відчувати, що маєш однодумців.
“ЦЕ БУВ НАЙБІЛЬШ СТРЬОМНИЙ ПРОЄКТ”
Запросив Дмитра Усова у “Дикий театр”, тому що він пройшов випробування “Афродизіаком”, розповідає режисер Максим Голенко. Це був найбільш стрьомний наш проєкт на арені цирку. Ми шукали головного героя, який зможе за собою “потягнути спектакль”, навіть фізично. Було три виконавці. До кінця дійшов один Дмитро. Відтоді кидав його у найскладніші спектаклі. Потім сталася “Енеїда” неймовірна авантюра, де Дмитро втілив Енея.
Усов характерний. У нього не зовнішність класичного героя, сильніший у комедійних ролях. Але може “зубами взяти” і витягнути спектакль. Він як шарнір, на який нанизується вистава. Такі актори зустрічаються рідко, тож часто ставимо спектакль навколо нього. Дмитро здатен тримати великий зал. Має “собаче” акторське чуття, аналізує публіку. Надзвичайно важлива чесність.
ЧИТАЙТЕ БІЛЬШЕ в інтерв’ю Дмитра УСОВА журналу “Країна”: Лагідна українізація давно минула треба гасити все, що йде з Москви
ДМИТРО УСОВ РАДИТЬ ВИСТАВИ:
“Чуваки не святкують, або Ukrainian” харківський театр Ampulka
– Вистава про російсько-українську війну, не схожа на “дешеву агітку”, без моралізаторства. Створена за новелами письменника, журналіста Руслана Горового про Конотоп, де він виріс. Розповідаємо ліричні, смішні, драматичні історії з 1990-х і до сьогодення. Наскрізною лінією проходить історія хлопчини Миротворця, який пішов воювати на Донбас. На “емоційних гойдалках” – коли поряд і смішне, і трагічне – глядачі реагують бурхливо, більше доторкає серйозне.
“Червоне, чорне і знову червоне” – Дикий театр
– Про “махновців”. Описуємо події у Старобільську, на Харківщині 1920-хх – там був осередок Нестора Махна. Проводимо паралелі з сучасністю. Сюжет анархічного вестерна обертається навколо оксамитової шкатулки, яку везуть Махну. Після того як “червоні” крадуть річ – події розвиваються із несподіваними поворотами. Коли вперше після карантину зібрались на репетицію у музеї просто неба “Мамаєва слобода”, то бачив кілька переляканих поглядів від “місцевих”. Після прем’єри поспілкувались з ними: все сподобалось. Зрозуміли, що матюки, кокаїн і піструни не просто заради хайпу. В цьому є сенс, близькі їм смисли.
Механічний апельсин – Дикий театр
– Роман Ентоні Берджеса адаптували до українських реалій. Сюжет про Алекса і його банду, які “сповідують” ультранасильство, лишився, а от акценти виявились несподіваними. Тут і ультрастрашні українські новини, і “совкодрочери”, які вважають себе жертвами. У виставі з′являється хазяйка “Дикого” Ярослава Кравченко і Майкл Щур – в ролі ведучих “Телебачення Торонто”.
Покоління “Пепсі” – Театр на Печерську
– Планували як моно-виставу за творами Сергія Жадана. Розширили акторський склад, аби більше історій розказати глядачу. Вистава частково в естетиці 1990-2000-х. Піднімаємо теми кохання, виїзду закордон на заробітки, війни, специфіки впливу дитинства на подальше життя людини. Вистава з гумором, лірикою та суворою дійсністю.
“Золоте теля” – одеський Театр імені В. Василька
– Поставили цієї осені. Спробували максимально зберегти позитивну, яскраву, драйвову історію Ільфа й Петрова. Проте підняли й серйозні питання, закладені в матеріалі – нежиттєздатність Радянського Союзу. Як жити людині, яка вміє мислити, відчуває себе особистістю це питання актуальне й зараз.