Майдан сформував два феномени сучасної України волонтерів і добровольців
Із початком повномасштабної російсько-української війни ми можемо побачити Революцію гідності в значно об’ємнішому вимірі, ніж це було можливим у той час. Багато неочевидного тоді стає зрозумілішим сьогодні. Зв’язуючи всі події в один ланцюжок, ми розуміємо, що нинішня повномасштабна війна є наслідком патологічної нетерпимості росіян до будь-яких наших успіхів та прояву інакшості. Усе почалося не 2022 року, а значно раніше. А якщо точніше, то не припинялося ніколи.
Революція гідності стала неминучою з того моменту, коли Віктора Януковича посадили у крісло президента України. Російські спецслужби взялися за жорстке приборкання нашої держави. З цього могло бути лише два виходи або приєднання України до РФ, або російсько-українська війна.
Привівши до влади Януковича, Кремль почав інтенсивне програмування України за білоруським сценарієм. У нас з’явився свій Лукашенко, а далі все повинно було піти точнісінько так, як у Білорусі. “Донецькі” почали будувати класичний фашистський режим, притаманний сучасним Росії та Білорусі, з характерною йому репресивною вертикаллю. Це супроводжувалося повільним вичавлюванням усього українського й насаджуванням російського. Росіяни швидко руйнували військову інфраструктуру України, наповнювали силові відомства своїми людьми й утверджували агентурну мережу всюди, де тільки можна.
Українське суспільство оговталося достатньо швидко. Ідилія режиму Януковича тривала майже два роки. У відповідь на “донецький” пресинг почали спалахувати вогнища непокори. Влітку 2012 року розпочинається Мовний майдан (протести проти ухвалення закону “Про засади державної мовної політики”, який передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%. Країна), а майже через рік вибухає Врадіївський протест (протести в райцентрі Врадіївка Миколаївської області тривали з 30 червня до 3 липня 2013-го, були викликані замахом на вбивство місцевої жительки Ірини Крашкової. Потерпіла вказала на двох офіцерів й таксиста. Відмова суду та міліції затримати підозрюваних викликала масові акції непокори в усій країні. Країна). Стає зрозуміло, що навіть нахабства “донецьких” не вистачить, щоб білорусизувати Україну. Революція видається неминучою, причини й передумови для неї сформовано. У Кремлі це також бачать.
Мабуть, кожному з нас не раз доводилося чути, що Революції гідності не було б, якби не побиття студентів 30 листопада 2013 року. Це нісенітниця. Побиття студентів стало приводом не причиною, а саме приводом для Революції, останньою краплею, що запустила масовий протест. Водночас побиття студентів було свідомою диверсією росіян, щоб штовхати Україну у прірву громадянської війни. Треба пам’ятати, що особистий контроль за діями беркутівців тієї ночі здійснював тодішній заступник секретаря Ради національної безпеки й оборони Володимир Сівкович, який сьогодні перебуває в Москві і є одним із ключових консультантів Володимира Путіна та ФСБ щодо війни проти України.
Росіяни розглядали революцію як можливість для розпалювання громадянської війни й виправдання своєї майбутньої інтервенції в Україну. Антимайдан, спочатку поодинокі викрадення та вбивства, а потім масові розстріли на Майдані повинні були спровокувати масштабну різанину всередині України, під прикриттям якої сюди мали б зайти російські “миротворці”. Це зовсім не означає, що російські спецслужби організували Революцію гідності. Ні, вони просто хотіли скористатися процесами, що мали об’єктивну природу.
Росіяни прорахувалися, бо в Україні не було необхідних передумов для громадянської війни. Її не сталося, але інтервенція все одно відбулася, бо такий був задум Кремля. Реалізувати його красиво в них не вийшло. Входження російських військ в Україну однозначно розглядалося міжнародним співтовариством саме як вторгнення на територію незалежної держави.
Ослаблена свавіллям та зрадою Януковича Україна встояла, стримала просування росіян у Донецькій та Луганській областях, захистила від окупантів Маріуполь, Одесу, Миколаїв, Херсон, Харків та Запоріжжя. Війна перейшла в затяжне протистояння, Кремль безрезультатно намагався проштовхнути міф про громадянську війну в Україні. У Москві розраховували на те, що виснажлива війна низької інтенсивності та збережений після Революції гідності олігархічний устрій врешті-решт зруйнують Україну.
Майдан сформував два феномени сучасної України волонтерів і добровольців. Вони стали вираженням нової формації українського суспільства. Натхненні Революцією гідності громадяни після її завершення не лише вимостили червоні лінії в житті країни, а й почали підштовхувати владу до ухвалення патріотичних і прозахідних рішень.
Післяреволюційні роки були гострою боротьбою нової України і старих порядків. Москва ставила на олігархів і старі порядки, Захід опирався на нову Україну. Росіяни намагалися керувати процесом за допомогою масштабних інформаційних і політичних диверсій. Західні партнери допомагали нам визначати подальшу траєкторію України через заохочення до реформ. Це була в’язка й виснажлива боротьба.
Хай повільно і з труднощами, але ми все ж віддалялися від Сходу й прямували на Захід. Росіянам вдавалося впливати на електоральні рейтинги українських політиків, але вони так і не зуміли зламати суспільне ставлення до фундаментальних питань-маркерів: сприйняття агресора, історична пам’ять, мова, зовнішньополітичні прагнення тощо. Дві третини й більше українців стабільно дотримувалися патріотичного, прозахідного й антиросійського курсу. Про це говорять усі соціологічні дослідження з 2014 року.
У Москві сприйняли результати виборів-2019 як свою перемогу та вважали, що президентство Володимира Зеленського є найкращим часом для підкорення України. Вони знову прорахувалися, бо не лише не спрогнозували поведінки президента в умовах збройної агресії, а й укотре помилилися з передбаченням суспільної реакції в Україні.
У лютому 2022 року навіть у російськомовних регіонах Сходу й Півдня України загарбників ніхто не зустрічав із квітами. Проти російського вторгнення знову став Майдан, але тепер уже в значно більших масштабах і зі зброєю в руках. Це була спонтанно сформована мережа опору абсолютно по всій Україні. Проти ворожого війська встало суспільство, пробуджене й загартоване Революцією гідності.
Путінці не приховують, що досі мстять за “переворот” 2014 року. Вони щирі в цьому, бо не можуть ні збагнути, ні дослідити суспільну самоорганізацію українців. Це явище об’єктивно існує, але воно перебуває за межами їхньої інтелектуальної та ментальної досяжності.
Спроби окупувати Україну безперспективні. Якщо зруйнувати чи захопити державні інституції гіпотетично можна, то підкорити багатомільйонну спільноту, здатну блискавично самоорганізуватися в мережевий рух опору, неможливо. Попри це нам необхідно ще працювати над організацією свого життя. Одне з головних наших завдань це трансформувати потенціал громадянської самоорганізації у здатність сформувати сталі державні інституції. Громадянин і громадянське суспільство не можуть задовольнятися окремим існуванням від держави. Держава має просякнути духом громадянського суспільства, а громадянське суспільство духом держави. Тоді в Україні більше не буде революцій і ми станемо значно стійкішими до зовнішніх загроз.